твердження — була неможлива річ: тут він був непохитний. Нехай уся педагогічна рада ставить якомусь учневі п’ятірки й просить Козла поставити бодай трійку, щоб не лишати доброго учня на другий рік у класі, Козел стоїть на своєму й виводить у табелі жирну двійку, бо вважає, що цей учень більшого з математики не заслуговує. Траплялись випадки, коли через Козлову впертість гімназисти вішались і стрілялись, але це ніскільки не позначалось на Козлі, і він і далі лишався грозою всієї гімназії й антипатичним гласним міської думи.
І все ж це був неабиякий оригінал. Наприклад, він довго вагався, якою фарбою покрасити дах свого власного одноповерхового добрячого будинку — зеленою, як усі фарбують, чи червоною, що йому теж подобалась, і, кінець кінцем, дав собі раду: бляшані смуги на даху чергувались двома кольорами — одна зелена, друга червона…
У Козла було два шкульких місця, або, точніше, дві пристрасті, яким він у вільний час віддавався всією душею, — фотографія і гігієна. Кожної неділі він сідав у бричку, на козлах якої тримав віжки підозріло схожий на Козла парубійко-фурман, і об’їжджав усі аптеки, де цікавився, чи нема якихось нових термометрів та барометрів, а також крамниці, в яких торгували між усякими іншими товарами й фотоприладдям.
Фотографував Козел усе: родичів, знайомих, випадкового собаку, що принюхувався до чогось посеред вулиці, а то й просто горобця, котрий на мить сів на гілку дерева проти вікна Козлового кабінету.
Цими Козловими пристрастями користувалися учні, щоб «заговорити» Козла й уникнути двійок та одиниць, без яких не обходилась майже жодна лекція з математики. На початку лекції, поки Козел не витягнув з кишені тужурки свого записника, підходили до кафедри й показували Козлові позичені десь вправні фото й питали Козлової оцінки. Інколи Козел ловився на цього гачка й, захопившись, міг проговорити про фотоапарати, плівки та способи проявляння й закріплення цілу годину. Або, почувши з доповіді чергового, що якогось учня нема в класі, бо захворів на інфлюенцу, як тоді називали грип, Козел, на радість усього класу, сідав раптом на свого другого улюбленого коника й починав просторікувати про потребу пильно додержуватись усіх гігієнічних вимог. Він так захоплювався, що, походжаючи по класу, виставляв як наочні наслідки гігієнічного життя самого себе. Ось, мовляв, які в нього широкі, а не запалі груди, й показував обома долонями не стільки на груди, як на свій здоровенний живіт; який гарний у нього колір обличчя, хоч воно було темно-жовтаве й брезкле, з очима кольору гнилого винограду й обрідним волоссям на голові, що, зачісане набік, ледве прикривало лисину.
Не обходилось і без моралі. Чи не краще, мовляв, ніж витрачати даровані від батьків гроші на чортзна-що, збирати їх, а потім купити надвірний термометр і кожного дня записувати ранішню й вечірню температуру повітря. Подумати тільки, як то цікаво через рік або два глянути; а яка сьогодні ввечері була температура торік або позаторік.
Увесь клас удавав, що це справді дуже цікаво, а дехто із одчайдухів питав навіть Козла, де такі термометри продаються й скільки вони коштують. Козел охоче відповідав, а наостанку, щоб остаточно скерувати нас на цю правильну путь і застерегти від лихих збочень, казав:
— А то зайдеш на квартиру гімназиста, а там у кімнаті так тютюнищем смердить, хоч сокиру вішай!
Ми штучно реготали з незграбних Козлових дотепів, водночас Удаючи зневагу до ганебних курців «тютюнища», і це заохочувало Козла до дальших дотепів і моралізування.
Але такі випадки, коли Козел ловився на вдало закинутого гачка, траплялись досить рідко, а спроби «заговорити» Козла часто кінчались трагічно. Встане, бувало, який-небудь Харченко, що був не в ладу з математикою, і спитає Козла на початку лекції:
— Я читав, Костянтине Фердинандовичу, що винайшли кольорову фотографію. Це правда й що воно за ця нова фотографія?
— Кольорова фотографія — це діло нове й дуже цікаве, але зараз ніколи про неї розводитись. Ідіть тим часом, Харченку, до дошки й візьміть крейду.
Звісно, Харченко через п’ять хвилин повертався на своє місце з новою двійкою…
І ось сниться мені, що я теж не виконав домашнього завдання з Математики, а черговий учень, що визирає з дверей у коридор, таємничо шепоче:
— Іде!..
Козел поквапними кроками йде в клас, сідає за кафедру, швидко записує в журналі прізвища відсутніх учнів і витягає свого записника, з якого, напевно, назве моє прізвище. Я потерпаю…
І в цю мить я чую розрив снаряда неподалеку від фури, де я заснув, а фурщик щосили термосить мене:
— Та вставайте ж! Хіба не бачите, що всі вже відступають й ойникінці знову б’ють по нас?!
Я підводжусь, протираю кулаком очі й усе ще не йму віри: невже я вже не в гімназії, а на війні? Яке щастя, що Козел більше ніколи не викличе мене до дошки! Кошмар уві сні був куди страшніший за бойову дійсність…
Я зіскочив із воза й побачив, що більшість фур уже виїхала з небезпечного трикутника, а під гайком поквапно причеплюють гармати батареї до передків.
Ми відступаємо всім фронтом до станції Монастирище, минаємо її, а далі прямуємо не вздовж залізниці до Козятина, а через пристанційний виселок повертаємо на захід. Біля крайньої садиби висілка стоїть, тримаючи коня за поводи, чорношличник і люб’язно розмовляє з дівчиною, що трохи засмучено поклала одну руку на груди, а другою спирається на тин. Козак у чорному жупані й чорній мазепинці з маленьким чорним шличком збоку являє собою живу натуру для малюнка художника в дусі Пимоненка, але йому бракує часу далі позувати, він кивнув головою дівчині, скочив на коня, помахав рукою на прощання й помчав, зникаючи в куряві. І де він узявся, цей стрункий чорношличник, — адже його кінноти в нашій дивізії нема? Може, примчав сюди з якимось бойовим дорученням, а може, відпросився на кілька годин побачитись востаннє з коханою дівчиною…
Наш ар’єргард покидає станцію, а денікінські кінні роз’їзди наближаються до неї. І в цей час товарний поїзд з кількома вагонами чобіт, призначеними для нашої дивізії, що так потребує одягу й взуття, прибуває на станцію Монастирище… Що це — дивовижне безглуздя й нерозпорядливість нашого українського інтендантства чи спритна шкідлива акція наших ворогів, що приховалися в ньому? Так чи так, а чоботи дістаються денікінцям.
Осінь у природі й осінь на душі
Жовкне листя й опадає, встеляючи шлях нашого відступу до Гайсина. З денікінцями трапляються лиш поодинокі сутички, бо головні їхні сили подались з Монастирища на північ, прямуючи вздовж залізниці на Козятин. Надійшла звістка, що наше військо покинуло Фастів і з боями відступає до Козятина. Чимраз більше поширюються у війську висипний та поворотний тифи. Нужа заїдає нас, бо ніде помитись і продезинфікувати білизну та одяг. Єдиний порятунок наш — це розводити на бівуаках багаття й, роздягнувшись до тіла, трусити над вогнем свою брудну білизну й одяг. Видно, як густо сиплються воші й тріщать у полум’ї. Та це мало допомагає: гниди лишаються, багато вошей ховається між швами, і цей постійний внутрішній ворог косить наші ряди в сто разів більше, ніж денікінські кулі й снаряди.
Уже далеко за Монастирищем я знайшов у поході писаря Максима, котрий їхав на возі поміж мобілізованими під обоз селянськими фурами позаду воза начальника зброї. Цей бідолашний наш зброяр, немолода вже людина, досі не має шинелі й тремтить від осінньої холоднечі, накрившись якоюсь старою рядниною.
Писар дуже зрадів, побачивши мене, бо вже два дні не знав, чи я живий, чи покинутий десь у полі під Бачкурином або Монастирищем — забитий чи тяжко поранений. Я сів на його воза й він почав мені розповідати про всякі чутки, що доходили до нього протягом Цих двох буремних днів.
Мій «максималіст» намагається максимально догодити мені: підсуває під мене більше сіна на возі, щоб м’якше було сидіти, дістає з своєї канцелярської скрині добрий шматок сала й кусень хліба, потім, оглянувшись навколо, чи нема де поблизу якогось старшини, добуває з-за пазухи пляшку перваку, що призначена в нього для внутрішнього й зовнішнього користування на випадок поранення, й каже пошепки:
