За якийсь час ми побачили здалека перші селянські хати. Як і скрізь, край містечка живуть селяни, а в центрі євреї, піп, учитель, католицький ксьондз та ще хтось із містечкової пихатої польської та глибоко провінційної української інтелігенції.
Макар спинив фуру, наказав усім злізти й підійшов до дівчини, Що брала з криниці воду.
— Здорова, дівчино! — привітався він по-парубоцькому. — Чи хто в містечку є?
— А вам кого треба? — задерикувато глянула на чорнявого Макара дівчина, котрій Макар, видати, сподобався.
— Та отаких гарних дівчат, як ти: бачиш, скільки парубків наїхало свататись.
— І скажуть же таке!.. — промовила ніби сором’язливо дівчина, задоволена з Макарового комплімента.
— Так хто ж у вас у містечку? Військові є?
Ах, це кляте питання, на яке так не злюбили відповідати селяни після кількох трагічних випадків! Ухилилась від прямої відповіді й Дівчина:
— А чи я знаю, військові вони чи ні? Не стріляють у людей — і за те спасибі їм!
— А як вони одягнуті? — наполягав Макар.
— Та по-всякому, ну тільки більше, як ото ще за царизни ходили солдати, — розв’язала дівчина язика, бо таки, мабуть, Макар дуже припав їй до душі.
— Чи багато їх?
— А чи я їх лічила? — знову уникнула прямої відповіді дівчина.
— Більше, як нас?
Дівчина кинула оком на козаків, що мовчки стояли біля своїх фур, і нерішуче відповіла:
— Не інакше, як більше…
— Піші чи кінні?
- Є такі й такі… А сьогодні брат ходив до містечка в крамницю, так і гармату одну бачив — привезли вони чотирма кіньми… — розговорилась дівчина, але щось точнішого від неї більше не дізнаєшся — треба розвідувати боєм.
Макар лишає двох козаків вартувати фури й каже не стільки до них, як до фурщиків, і в голосі його чути серйозні командувальні ноти:
— Щоб ніхто не здумав тікати без нас до Бачкурина, бо знайду й під жінчиною спідницею! — І потім до решти козаків:
— Розсипатись лавою і йти мовчки до центру містечка. Як тільки хто побачить денікінця, — починай стріляти, а за ним і інші. Стріляти густо, раз за разом, щоб денікінці від нашої стрілянини в штани понакладали! Вперед! — 1 Макар, виставивши перед себе штуцера й застебнувши на три Гудзики шинелю, твердим кроком рушив посеред вулиці.
Я пішов крайній з лівого крила лави. За два кроки від мене, тримаючи напереваги рушницю без багнета, йшов верткий козачок, якого я щось досі не бачив у першому курені. Можливо, він випросився в розвідку з якоїсь іншої частини нашого полку, бо йому вкрай треба було думати десь роздобути собі одяг. Тільки французька металева каска на голові та засмальцьовані штани захисного кольору свідчили, що він належить до якогось війська; старі ж шкарбани на ногах та смугаста матроська тіпьняшка на тілі, не покрита ні гімнастеркою, ні якоюсь сорочиною, не кажучи вже про хижий вираз обличчя, надавали цьому дрібному козачкові такого вигляду, що з ним ліпше не зустрічатись сам-на-сам серед шляху: справжнісінький бандит! (Ех, це наше українське інтендантство!)
Чи не всі враз побачили в центрі містечка мирну воєнну ідилію: парують польові кухні, стоять розкульбачені коні, несе кудись відро води донський козак з червоними лампасами на штанях, піхотинець несе оберемок хмизу, а трохи далі нерозпряжені коні снарядної скрині-передка спокійно жують овес з прив’язаних до морд шаньок, але гармати щось не видно…
Кілька роз’єднаних пострілів прикро розсікли тишу, потім почулися наші вигуки «Слава! Слава!», безладна стрілянина, метушня на майдані, з якого тікають озброєні й неозброєні люди, а десь, з другого боку містечка, зататакав Рябоклячів кулемет, наганяючи на денікінців ще більшої паніки.
Я біжу на середину майдану поряд з козачком у тільняшці, але живої мішені для моїх пострілів уже нема. Ось проти церкви добрячий будинок, напевно, попівський, і згадую писареву пораду: «У попа повсіда спиняються верхи — там і шинелю собі здобудете». Будинок виходить не просто на вулицю, а стоїть трохи далі від неї в густому садку. Парадні двері замкнені. Біля них спиняється козачок у тільняшці, а я оббігаю за ріжок, де в попа виходить у сад веранда.
— Руки вгору! — крикнув я, вскочивши на веранду й не роздивившись гаразд, хто сидить за столом, де стоїть великий блискучий самовар, що упав мені в очі перший. Вказівний палець правої моєї руки — на спусковому гачку кавалерійської гвинтівки без багнета, а голос — я сам не пізнаю самого себе: відкіля взявся в мене цей владний крик, що не припускає ніяких заперечень, бо ходить — або я їх, або вони мене?..
За мить я вже бачу, що три постаті підвелись за столом. Огрядна попадя звела вгору руки, масний літній піп сквапно хреститься дрібними хрестами, мабуть, шепочучи: «Заступи й помилуй!» А поряд попа, перекинувши склянку з чаєм, яку зачепив шашкою, кинутою з портупеєю на стіл, підняв угору руки старий полковник і скляними, приреченими очима дивиться на цівку моєї гвинтівки. На полковнику — стара довоєнна офіцерська шинеля бузкового кольору з золотими погонами на плечах і на голові старий офіцерський кашкет з пружиною в наголовку й офіцерською кокардою.
— Одстебнути пояс з наганом і покласти на стіл! — командую я, і полковник, як сновида, слухняно одстібає ремінь і разом з кобурою нагана мовчки кладе на стіл, мало не перекидаючи цукорницю.
— Одійдіть у куток і опустіть руки, але — жодного руху! — Полковник і це виконує слухняно, весь пополотнівши, мабуть, думаючи, Що я буду його зараз розстрілювати. На ногах у нього старі, довоєнні «штиблети» і солдатські обмотки. Внутрішньо він, видимо, примирився з своєю фатальною долею, але в мене й на думці нема чинити йому якоїсь шкоди чи насильства. Навіть бузкової шинелі його я не візьму собі як трофей: вона гидка мені — як одяг з мерця, та й сам полковник стоїть у кутку як мара, як привид тої «единой, неделимой», що, здавалось, зникла назавжди, і я, мов заворожений, не можу одвести від нього очей…
На веранду вбігає козачок у тільняшці. Побачивши таке чудо, він зловтішно посміхається й каже до мене:
— Я його зараз порішу!
— Не смій! — кажу я категорично. — Ми повинні привезти його до штабу живим.
— Ну то хоч шинелю здеру з нього, гада!
— Не руш!
Козачок ображено опускає рушницю, а я питаю полковника:
— Де джура?
Полковник трохи отямився й непорозуміло кліпає очима: він думає, що я назвав чиєсь прізвище.
— Де ваш денщик? — перекладаю я, але, замість полковника, спішно відповідає попадя:
— Я просила його й їздового зарізати мені курку й попатрати; вони за стодолою…
Я хочу наказати попаді вести козачка в тільняшці за стодолу, та в цю мить до веранди підбігають два молоді солдати з засуканими рукавами, закривавленим ножем і обпатраною куркою.
— Руки вгору! — кричить на них мій козачок, наводячи рушницю, і солдати, випустивши з рук ножа й курку, нерішуче здіймають угору долоні й бентежно поглядають на роззброєного полковника.
— Приведеш їх до сотника, — кажу я козачкові, беру в ліву руку полковничі шашку й кобуру з наганом і наказую полковникові йти поперед мене.
На притихлому майдані я підходжу до Макара, що стоїть і пильно вдивляється в єврейські халупи, перед якими четверо дебелих артилерійських коней, запряжених у гарматну скриню-передок без гармати, хрумкають собі й далі овес у шаньках.
— Пане сотнику! — рапортую я. — Взято в полон полковника й двох солдатів.
Макар здивовано дивиться на старі «штиблети» з солдатськими обмотками під полковницькою шинелею, а в цей час козачок підводить двох солдатів з засуканими рукавами й, широко вишкіряючи зуби, радісно каже:
— Дві шинелі роздобув: одна мені, друга інструкторові, - й тут же перекидає одну стару шинелю з свого плеча на моє.
— Де ваша пушка? — питає Макар полковника.
