— Це жінка самого отамана Тютюнника, — пошепки поважно промовив мені писар. — Вона повсіда їздить у фаетоні й держиться нашої дивізії.
Але нашому полку не дали перепочити в Монастирищі, а наказали рушати далі до села Бачкурина, що лежало верст за вісім відціля. Там, за дислокацією, ми маємо розташуватись, зайняти позицію й чекати підходу денікінського війська, з яким під Києвом уже почались бої.
Мляво, тамуючи в собі злість, що, замість бажаного відпочинку, треба ще кудись іти, почвалали козаки Шевченківського полку путівцем до Бачкурина, коли сонце кидало останнє призахідне проміння на неозорі плантації цукрових буряків, призначених для монастирищенської цукроварні. Щоб не викликати заздрощів у стомлених дорогою вояків, я зліз з воза й пішов пішки поряд першого куреня, до якого вже почав звикати.
До Бачкурина ми доплуганились уже зовсім смерком.
Мій незрівнянний писар Максим приторохтів на возі з канцелярською скринею до Бачкурина мало не одразу з бричкою полковника та державного інспектора. Практичний Максим уже знайшов для нас двох затишну хатинку, де жила сама молодиця-удова, котрій він одразу ж замовив нам на вечерю його улюблені вареники з сиром та сметаною.
— Мабуть, скоро почнуться бої… - сумно промовив він і спитав: — А як вам — теж треба бути в бою чи можна, як оце мені, лишатися в тилу?
Я відповів, що буду неодмінно з усіма козаками на передовій лінії.
— Аж на передовій? — здивувався чомусь писар і скрушно прицмокнув. Але за хвилину його думка набрала практичного напрямку: — Тоді от що: коли вскочите в якесь село чи містечко, одразу ж біжіть до попа. У попа повсіда спиняються всякі вершки — командири чи охвицери там, — безпремінно й шинелю там роздобудете. А то як же: ось-ось дощі підуть, а там сніг та мороз вшкварить, а ви без шинелі! Я сам купив у одного козака шинелю за двісті гривень. Він Ще під Хрестинівкою в попа із убитого більшовицького командира зняв і продав мені, бо навіщо йому дві шинелі. А то так і зостанетеся в самій гімнастерці, як отой наш начальник зброї…
— Який це начальник зброї? — спитав я, вперше почувши про таку військову посаду, і писар пояснив:
— Той, що, сказати б, відає всією полковою зброєю: йому несуть рушниці вбитих або ті, що покинув ворог, тікаючи. Він і ремонтує, якщо там попсувалося щось у рушниці, але під час бою він повсіда в тилу, як і я, от через що й труситься вночі, як цуцик, від холоду.
Мені гидко було діставати собі шинелю таким способом, і я посміхнувся на слова писаря, але його порада все ж запам’яталась мені.
Ми апетитно уминали вареники, одразу заплативши за них гривнями, які моторна молодиця охоче взяла, знаючи вже, що в Монастирищі за них можна купити в крамниці та на базарі будь-що, коли до хати заскочив сотник з другого куреня Сидорчук.
— Чи не продасте мені глечик молока та ще б засмажити яєшню з п’ятьох яєць, а то в моєї хазяйки нема? — спитав сотник, дістаючи гаманця.
— А в кого ж ви? — поцікавилась молодиця. Сотник назвав прізвище, і молодиця аж руками сплеснула:
— Де ж у неї молоко та яйця, коли тих дітей як маку, та ще свекор із свекрухою, та й чоловік плохий: як покалічили його на германській, так і досі шкутильгає!..
Молодиця врізала велику скибку паляниці, принесла глек молока й заходилась коло смаження, а сотник Сидорчук жваво запрацював щелепами, перемелюючи хліб і запиваючи великими ковтками молока. Він не відмовився й від вареників, коли ми запропонували йому, лиш писар тривожно поглядав, як зникають вони в його великому роті під вусами, а по голеному підборіддю тече масло з краплинами сметани. Немолодий сотник був, як кажуть, справний: завжди поголений і чисто вбраний.
— Сьогодні ніч буде спокійна, так що можна попоїсти досхочу, а от перед боєм треба, щоб кишки були порожні: не дай Боже попаде куля у вареники в кишках абощо, — капець тобі та ще й мучитись будеш, а в порожні — житимеш!
Я з цікавістю розглядав сухорлявого, жилавого сотника з вояцьким, але без усяких ознак інтелігентності обличчям. Я вже раніш запримітив його Ь полку й від курінного Луцького дізнався, що Сидорчук — колишній фельдфебель царської армії. До української армії він пристав лише вліті цього року, коли й йому надопекла «комунія», але сюди він приніс із собою засвоєні здавна дисциплінованість і викональність зразкового військового служаки. Його сотня в другому курені була чи не найкраща, бо він умів тримати в своїх дебелих кулаках підлеглих йому козаків і вимагати від них абсолютного послуху, як без будь- якого роздуму підкорявся сам наказам згори: правильно чи неправильно наказали — не твого ума діло, раз наказали, значить, виконуй! Без цього військо — не військо, а якийсь бардачок. До його сотні попав розжалуваний у рядові за участь у змові Болбачана огрядний штабний старшина, колишній офіцер російської армії з чистокровним інтелігентним обличчям, з русявою борідкою-еспаньйолкою. Сидорчук і його ганяв на муштрі, як звичайного козака, мовляв, мені нема діла до того, що ти там у штабах накоїв, а проштрафився, попав до мене, то й служи як належиться!..
Згодом мені не раз доводилось бачити Сидорчука в бою.
Трохи схильці, ніби підкрадаючись, щоб раптом кинутись, він завжди йшов позад своєї сотні, пильнуючи, чи ніхто не оглядається назад і, боронь Боже, чи не думає тікати. У правій руці в нього був наган — ця рідкісна тепер у старшин Шевченківського полку зброя, замість якої навіть курінний Луцький носив за плечима австрійського штуцера. Помітивши в когось якесь непевне вагання, Сидорчук підбігав до зблідлого від страху козака і, потрясаючи наганом, кричав: «Пристрелю собачого сина, спробуй тільки тікати!» Козак починав боятись свого сотника більше ніж ворога і твердо ступав уперед, де, здавалось, йому загрожувала менша небезпека… Такою вольовою рішучістю Сидорчук не раз рятував свою сотню від атак мадярської, а потім донської кінноти, бо, якщо піхота стоїть на місці й веде організований густий рушничний вогонь, навіть найзавзятіші вершники кінець кінцем не витримують і завертають коней назад.
Командував Сидорчук сердитим голосом, але без матюків, дарма що вийшов із російської армії, де ні солдати, ні офіцери не могли обійтись без цієї гидкої лайки. Взагалі, в українській армії я ніколи не чув матюків. І це не тому, що вона складалася з самих святих, а тому що матюки були невластиві, ба навіть чужі українській народній вдачі. Ще з дитинства запам’яталось мені, як у Недригайлові моя баба по батькові, розповідаючи дорослим про якогось волоцюгу Федька, пошепки казала з жахом на обличчі: «То такий розбишака, що навіть по-московському вміє лаятись!» Матюки ми запозичили після революції в свого «старшого брата». Хто не вірить мені, хай прочитає нарис М. Горького «Ярмарка в Голтве», де автор, пробувши цілий день на ярмарку, на превеликий подив собі, не почув жодного матюка й мимоволі подумав: «Який би «мат» висів У повітрі на такому ж ярмарку в Росії!..»
Мабуть, не все подобалось Сидорчукові в українській армії: наприклад, страшини на фронті не носять ніяких відзнак. Це непорядок, бо як ти розпізнаєш, де сотник, де курінний, а де полковник? І Сидорчук пришив до лівого рукава своєї охайної гімнастерки якусь крокву з вузького срібного позументу, дарма що ця відзнака епохи Центральної Ради була скасована і старшини в тилу мали зірочки на петлицях коміра.
І все ж не могло бути й мови, що цей колишній фельдфебель, котрий довго служив вірою й правдою цареві, тепер перекинеться до денікінців. І це не тому, що він захопився ідеєю українського національного відродження, яке на ньому позначилось лише в тому, що він з «хахла» став «українцем», а лишатись тут йому підказували його дисциплінованість і службистськість, мовляв, раз став служити Петлюрі, то й служи йому до кінця, а не перебігай, як той бездомний пес, від одного хазяїна до другого.
Не знаю, за що саме я, за своєю звичкою давати подумки людям прізвиська, називав сам собі Сидорчука Вовкодавом: може, й справді було щось собаче в його настороженій ході й вірності.
Попоївши, Вовкодав глибоко зітхнув, утер вуса, підвівся й, подякувавши молодиці за молоко та яєшню, а нам за вареники, вийшов з хати.
Молодиця принесла запашного сіна на долівку, застелила рядном і поклала подушку. За п’ять хвилин я й писар, накрившись однією шинелею, міцно спали.
Ранком, поснідавши, я пішов до інспектора Години. Він зустрів мене привітною усмішкою, посадив на стільця, запропонував закурити фабричну цигарку й став інформувати.
За неточними відомостями, бо це з селянських переказів, денікінці вступили в містечко Оратів. Це верст дванадцять-тринадцять відціля. Скільки їх там і взагалі на нашому відтинку фронту та які в них
