найближчі плани — невідомо. Пополудні з нашого полку вирушать дві чоти до Орат'ова на розвідку. Можливо, й розвідку боєм.
— Чи не маєте охоти, пане Борисе (Година в неофіційних стосунках перейшов на таку інтимну форму звертання до мене), взяти участь у цій розвідці й потім розповісти мені про свої враження? — спитав наприкінці Година, і я одразу виявив бажання рушити до Оратова з чотою сотника Комарницького. Другу чоту в обхід Оратова поведе сотник Рябокляч.
Власне, Рябокляч був півсотенним у сотні Макара Комарницького; сам чи не з «унтерів» старої російської армії, доскочивши у повстанні «сотника», так і залишився ним у регулярній армії УНР. Взагалі ця армія, де тоді були тільки військові посади, а не звання, не дуже розгалужувала військову ієрархію: у підстаршинському складі було три ступні — ройовий, чотовий і бунчужний, у старшинському — сотник, курінний і полковник, а вище йшли «отамани», якими могли бути і командувачі невеликих загонів, і командувачі дивізій та всієї &рмії. То лиш у Галицькій армії, де, за старою австрійською традицією, ще міцно трималися за звання, були і хорунжі, і чотарі, і сотники, але скасувати цю старорежимну «закваску» уряд УНР, на утриманні якого опинилась Галицька армія, не міг: хоч би що там, а через Збруч на наддніпрянську територію перейшло в червні 1919 року сто тисяч вояків, тоді як у трьох наддніпрянських армійських групах — Волинській, Київській та Запорізькій — налічувалось трохи більше сорока тисяч. Численні селянські повстанці, вигнавши з своєї околиці «комуну», воліли лишатись дома, а не поповнювати ряди поріділої від боїв та тифу регулярної армії УНР.
Отож командувати всією операцією розвідки боєм мав сотник Макар Комарницький, а півсотенний Рябокляч з другою чотою та кулеметом мав завдання заскочити в містечко з іншого боку й наполохати денікінців кулеметною чергою.
Макар Комарницький, колишній прапорщик, був улюбленцем мало не всього Шевченківського полку за свою веселу вдачу, дарма що ніколи сам не сміявся, зберігаючи ніби серйозний вираз обличчя. Він міг на запитання свого чи чужого козака, замість відповіді, заспівати веселої «польки», підхопленої, мабуть, ще в школі прапорщиків:
і, шалено прискорюючи темп пісеньки та мотаючи несамовито головою, закінчував:
І після цього з серйозним виглядом, як ніде нічого, питав очманілого від несподіванки й водночас звеселілого від грайливого мотиву козака:
— Так що ти хотів?
І, здається, не було такого випадку, щоб Макар не задовольняв Прохання. Це не було небажане у війську панібратство чи запобігання перед підлеглими, це була така своєрідна вдача, що диктувала Макарові однаково поводитись і з козаками, й з старшинами. Козаки це цінили і, коли треба було, виконували будь- який наказ Макара — чи то йти в атаку, чи, не поспішаючи, відступати, планомірно відстрілюючись. Ніхто не міг так піднести настрій стомлених довгим походом козаків, як Макар. І піднімав він дух не патріотичними піснями, а якоюсь веселою імпровізацією, яку теж десь підхопив жартома. Пішов він у повстання, мабуть, не з якихось патріотичних міркувань, а щоб не відставати від земляків. Якщо пішов Панченко, Луцький та інші сквирчани, так чого ж буде сидіти вдома Макар? І пішов і собі з своєю прапорщицькою шинелею без погонів та веселими піснями й жартами. Вигляд у нього був далеко не військовий: ходив він завжди трохи погорбившись, комір гімнастерки розхристаний, шинеля розстебнута. Треба було виняткового випадку — огляду полку високим командуванням або похорону забитих у бою, — щоб Макар застебнувся на всі гудзики й виструнчився. Навіть перед полковником Панченком Макар не міняв свого звичайного вигляду, і Панченко, дарма що не терпів «непорядку» та всякої «інтелігентщини», прощав сотникові Комарницькому його немуштрований вигляд: земляк бо ж — із Сквири…
На шістьох селянських фурах, запряжених двокінь, Макарова чота виїхала ополудні широким Оратівським шляхом. День видався холоднуватий, через що Макар одяг шинелю, не застебнувши її, за своєю звичкою, на жодного Гудзика. Він сидів на першій фурі поряд мене, звісивши з полудрабка ноги, а на колінах йому лежав австрійський штуцер, якого він випросив для цієї операції у курінного Луцького, свого земляка. Здавалось, їде він не на небезпечну розвідку боєм, а як квартир’єр чи просто йому заманулось пополювати з штуцера на зайців. Чи то щоб піднести дух своїх козаків, чи знічев’я, Макар, тільки-но виїхали з Бачкурина й до Оратова було ще далеко, почав співати своїм баритональним тенором:
Козаки радо підхопили пісню, але Макар з серйозним виглядом замість відомого всім:
прокричав, щоб усі чули:
Козаки підхопили цю витівку свого сотника й замовкли, чекаючи, що втне далі їхній веселий сотник. І Макар голосно й чітко, щоб усі чули, заспівав:
Мабуть, це була власна імпровізація Макара, але козакам вона сподобалась, і довго лунало над неозорими плантаціями цукрових буряків їхнє веселе: «дезертири пруть», хоч, правду кажучи, ця пісня була б актуальна взимку та навесні 1919 року, коли, подолавши гетьмана й німців, дезертири масами «перли» додому святкувати перемогу, але вліті дезертирства майже не спостерігалось.
Коли ми проїхали з півдороги до Оратова, Макар раптом скомандував:
— А тепер — годі! Не співати більше! Ось послухаймо, що денікінці нам заспівають… — 1 враз спів затих, але жартівливий настрій не зник.
