«кошовий». Серед них було чимало одеських гімназистів-українців. Усі вони наслідували «ідейні» спрямовання свого отамана, за якого готові були у вогонь і в воду. У Січі діяли запорозькі правила, які Божко вичитав із оповідань Кащенка або вигадував сам нові. Заборонялися будь-які шури-мури з дівчатами; без дозволу «кошового» не можна було хильнути жодної чарки горілки; боязкість вважалася за найтяжчий злочин. За будь-яке порушення запорозького статуту провинному належало одержати певну кількість ударів шомполом, що заміняло історичну кару киями на стародавній Січі. Подейкували, що, коли Божкова Січ перебувала тимчасово в Заліщиках і кілька старшин знадили січового панотця поїхати до веселих дівчат, Божко, дізнавшись про таке страшне порушення цнотливих запорозьких законів, наказав зібрати на раду всю свою Січ і прилюдно всипати попові двадцять шомполів. Покараний мав після екзекуції, за старовинним звичаєм, вклонитись на всі сторони й сказати: «Дякую, панове товариство, за науку!» Бідолашний панотець ледве зміг вимовити належну за ритуалом подяку, а потім підібрав поли своєї ряси і поспішив накивати п’ятами подалі від Божкової Січі та її суворих законів…
Сліпо наслідуючи все, що заведено було колись у запорожців, Божко радо відновив би й герці, що передували бою, але сучасна військова техніка не дозволяла цього, тож мусив обмежитись самим тільки «дрочінням більшовиків»: язикаті козаки підлазили до ворожих позицій і на всі заставки лаяли нецензурними словами радянську владу та її вождів. Кожне таке «дрочіння» кінчалось звичайно шаленою стріляниною з обох боків, а Божко радісно посміхався: «Роздратували-таки чортів!»
Верхом приперченого, міцного дотепу була, складена в дусі відомого листа запорожців до турецького султана, відповідь козаків і старшини Божкової Січі голові Раднаркому України Раковському на його пропозицію скласти зброю й піддатись. Ця знаменна відповідь кінчалась характерною фразою: «Оте все, що ти писав до пас, Раковський, така ж сама правда, як і те, що Лейба Бронштейн не є жид!»[6] Радянський військовий літак розкидав відозву Раковського в квітні 1919 року в районі Тирасполя, де, разом з іншими українськими частинами, була приперта до Дністра Божкова Січ, а козаки з Січі ретельно позбирали цю відозву і згодом, коли почався літній наступ армії УНР, на звороті її надруковано в друкарні фронтової газети відповідь Божкової Січі. Український літак розкидав її над позиціями червоних частин.
Не задовольняючись тими відомостями про запорозькі звичаї, Що їх він міг вичитати в історичних оповіданнях Кащенка, Божко заходився вигадувати нові. Отак він запровадив правило — іти в бій голими, мовляв, козак повинен здобути собі одяг у ворога, а свій лишити молодикам, що вступлять до Січі. Навряд чи в цьому керувався Божко інтендантськими міркуваннями, а тим більше відомостями з історії воєн, котрі зафіксували випадки психічно-гнітючого впливу на вояків, коли ворог наступає голий, — для Божка мало значення тільки те, що свідчило про запорозьке завзяття й байдужість до власного добра.
Навіть звичайне віддавання військової шани піднесенням долоні до шапки, запроваджене в усіх арміях світу, не влаштовувало Божка, бо історичні лицарі славного війська Запорозького низового так не вітали один одного, і Божко вигадав новий спосіб віддавати шану, за яким шапку знімалося з голови і, описавши нею в повітрі дугу, знову надівалося.
Про шлики на шапках і оселедці на головах — годі й говорити: вони були обов’язкові в Божковій Січі.
Проте новітній кошовий отаман не тільки замріяно дивився в минуле України, але ширяв думкою і в її майбутньому, стаючи не лише воякою, а й політиком. «Січ-мати — серце й розум вільної України!» було не тільки улюбленим гаслом Божка, а й програмою майбутнього державного устрою України. Її столиця мала бути не в Києві, а десь за порогами, на території вольностей війська Запорозького — чи то на Хортиці в Олександрівську, чи на Микитиному розі в Нікополі, а розв’язувати всякі державні справи мав не якийсь там парламент, а традиційна січова рада.
Після цього не дивно, що Божко не визнавав над собою ніякої влади, не вважав на накази штабу Дієвої армії, переміщався на фронтах або починав наступ, керуючись лише власним розсудом. Якщо він і лишався зі своєю Січчю в складі армії УНР, то тільки через те, що мусив від когось діставати бойовий припас і кудись класти поранених козаків, але свою незалежність він демонстрував при кожній нагоді. Коли в містечко, де стояла на перепочинку Січ, приїхав оглянути її сам Головний отаман і голова Директорії Петлюра, Божко не вийшов до нього, і січові курені промарширували перед Петлюрою без свого «кошового отамана»…
Під час літнього наступу армії УНР треба було перекинути з-під Жмеринки, де стояла Божкова Січ, до Вапнярки кінноту, бездіяльну в умовах облоги залізничного вузла, але дуже потрібну для розвитку дальших операцій на півдні. Наказувати неслухняному Божкові дати свою кінноту під Вапнярку була марна річ, і через те штаб Дієвої армії послав свого старшину з листом до командира січової кінноти, в якому наказував перейти на вапнярський фронт. Це делікатне завдання старшина мав виконати за спиною Божка, але йому не поталанило. Прочувши про приїзд інкогніто в розташування Січі якогось штабного «шмендрика», Божко скипів від гніву й наказав арештувати зухвальця і привести до нього.
— Так ти, негіднику, хотів забрати в мене окрасу Запорозької Січі, її кінноту?! Та ти знаєш, що за це тебе розстріляти мало! — кричав на пополотнілого від страху штабника розлютований Божко.
— Я тільки виконував даний мені наказ передати листа, а що в тому листі написано — мені невідомо.
— А ти не брешеш? — підозріло глянув Божко на старшину.
— Ні.
— А хто ж ти такий? Яка в тебе освіта? — зацікавився Божко, міняючи гнів на ласку. Дізнавшись, що перед ним стоїть колишній студент юридичного факультету, взятий з другого курсу до військової школи під час війни, Божко зрадів:
— А мені саме треба юриста в Січі. Призначаю тебе генеральним суддею з перначем! Тільки те, що ти вчив в університеті, викинь із голови: в мене будеш судити по старих запорозьких законах.
— Але ж я, пане отамане, не знаю запорозьких законів, — спробував був викрутитись від несподіваного призначення старшина-прав-ник, та Божко незворушно відповів:
— Це нічого! Чого сам навчишся, а чого не навчишся, я канчуками довчу…
Новопризначений генеральний суддя з перначем при першій же слушній нагоді втік із Січі й повернувся до Кам’янця повідомити про своє невдале відрядження.
Миритися з сваволею цього маніяка, що майже одбіг нормального глузду, захопившись історичною романтикою, далі не можна було. Божкові вибрики плутали стратегічні плани штабу Дієвої армії, вносили хаос і розгардіяш, неприпустимі у війську. Крім того, Божко, маючи, хоч і невелику, але збиту в міцний кулак бойову частину, являв собою потенційну небезпеку державного перевороту, коли міг би спробувати скинути владу «гнилих соціалістів» і натомість поставити біля державного керма «серце і розум вільної України» — свою Січ з її запорозькими законами. Треба було подумати й про становище цивільної людності тих місць, де тимчасово перебувала Січ: адже, хоч-не-хоч, люди опинялись під юрисдикцією Божка і ніхто не був гарантований, що йому не всиплють шомполів, не зважаючи ні на вік, ні на громадське становище. Треба було категоричними заходами покінчити з цим найвиразнішим проявом отаманіяди, тієї хронічної недуги УНР, що компрометувала Демократичні спрямовання української влади й плямувала її престиж у світі не менше за єврейські погроми. Отже, долю Божка та його Січі було вирішено у верхах, лиш треба було чекати слушного моменту, коли ліквідувати Божкову Січ можна буде без кровопролиття й галасу.
Цей час настиг, коли ешелон з козаками Січі стояв на коліях Жмеринського вокзалу, а Божко сам, без охорони, не передчуваючи лиха, прогулювався по перону.
Коли після арешту й поранення Божка його козаків повідомили про розформування Січі, Божкові козаки ридма ридали й благали: «Верніть нам нашого батька — Божка!» Одначе Січ розформовано і з її піхоти створено частину під назвою «Полк низових запорожців».
Так закінчились романтичні марення новітнього кошового, що надумав повернути стрілки годинника історії на два століття назад і відродити те, що давно пережило себе…
Назустріч невідомому
Наступного ранку я, подякувавши Пархоменкові за гостинність, попрощався, але, перше ніж іти на
