мене, я не є ані організатор ані промовець, я собі звичайний молодий старшина, а в цивілю студент прав, і на такий пост, як повітовий староста (комісар), не надаюся, тимЄільше, що не знаю ні людей, ні обставин, і тому пропонованого мені посту не можу прийняти». Відповідь голови була коротка і шорстка: «В такім випадку я не маю для вас посади»! Я вклонився і відійшов з нічим. Вечором я зайшов до галицького касина (харчівні). Тут застав я багато знайомих і при їх помочі дістав зайняття окружного секретаря для переведення виборів до Українських Установчих Зборів на Київський Округ і на цім пості я перебув до кінця січня, 1918 р. Я замешкав в Києві і пізнав його ближче. Тут була свобода в повнім значенні того слова, без пана й Івана, без війська, поліції й міліції. Кожний громадянин робив, що хотів і як хотів. На вулицях і площах Києва, а навіть в самому будинку Центральної Ради відбувалися безнастанно мітинґи і дебати, Україна стала найдемократичнішою державою на світі. І тому не диво, що на протязі кількох місяців у Києві і на Україні згуртувалась майже вся російська контрреволюція, себто — вищі російські офіцери і генерали, урядовці, поміщики, фабриканти, купці і т. п. Тут був ще сякий-такий порядок і тут вони могли жити свобідно й достатньо та безкарно робити свою юдину роботу щодо України й українства як такого.
Між тим українська стихія не вгасала. До Києва прибували українці, військові й цивільні, з усіх закутків великої Росії. Військові частини йшли в казарми і там десь щезали. Ними ніхто не піклувався, бо модерна українська держава армії не потребувала. Цивільні розміщувались по комісаріятах й урядах, в Києві і на провінції. Поважну кількість творили галичани. Були це в більшості т. зв. воєнні мародери — менше вартісний людський матеріял — утікачі з війська чи перед військом, недокінчені гімназійні учні і студенти, москвофільські «юноші» та різні пройдисвіти. Ними обсаджувано в початках майже всі важніші уряди. А вони урядували по своєму, урядували так, що тоді прийнялась була загальна опінія — галичанин, це ворзлодій. Цю неславу змила пізніше Галицька Армія і правдиві галицькі урядовці. Такий був стан в Києві, так було по всій Україні до кінця 1917 року.
Прийшов рік 1918-тий і проголошення 4-го Універсалу в дні 22 січня, 1918 р. Ця всеукраїнська маніфестація випала мляво, бо большевицька армія Муравйова йшла походом на Київ. З кінцем січня, 1918 р. проголошено всенародну тривогу: большевики під Бахмачем, треба боронити столицю, треба армії! А її вже не було, бо приблизно 100 тисячна армія в Києві й околиці, віддана власній судьбі, розбіглась по домах. Тоді щойно я зрозумів суть і значення зненавиджених австрійських салютових вправ (Salutierubung).
Якщо б укр. уряд був занявся тим військом, що напливало до Києва, якби був ним вправляв хочби звичайними військовими мирними вправами і не дозволив на мітинґовання, армія була б урятована і Київ міг би тепер дати належну відправу наступаючій большевицькій навалі. Тимчасом українська армія вже не існувала. Треба було її наново творити, і то скоро, і тому всенародна тривога. Зійшлись галичани до Центральної Ради на віче. Виступило кількох промовців і в коротких, палких словах представили в чім суть тривоги, після чого одноголосно ухвалено: «Завтра всі галичани, як один муж, мають ставитись до українського війська на большевицький фронт». Рівночасно на університеті св. Володимира радили студенти-наддніпрянці в тій самій справі. Ми, галицькі студенти пішли й на їхній мітинґ. Тут була зовсім інша атмосфера. Реферував старший вже студент мляво й розлізло, реферував так, наче б то большевики були десь далеко під Владивостоком, а не під Бахмачем, 40 верст від Києва, реферував — нада йти між народ і в казарми, нада поширить пропаґанду, нада постаратися про потрібну літературу, нада народ обучать і т. д. Хтось з нас не видержав і викрикнув: «Нада брать зброю в руки і на фронт! Власний приклад більше значить, ніж спізнена пропаганда». Це подіяло. Виступив другий промовець і в ядерних словах подав зборам до відома вище дану ухвалу галичан в будинку Центральної Ради, після того студенти-наддніпрянці перевели аналогічну ухвалу що й галичани і розійшлися з твердою постановою негайно діяти і голоситись до війська.
На другий день рано ми, студенти львівського університету, утворили галицьку групу з 22-ох людей, в якій переважали студенти-тернопільці, і під проводом пор. Яреми удались на Фундуклеївську вулицю до коша СС-ів (Січових Стрільців), який щойно почав організуватись і числив всього дві неповні сотні під командою сотника Василя Дідушка і сотника Романа Сушка. Весь кіш був в жалюгіднім стані. Всюди нелад і безпорядок. Була своя військова революційна влада, тобто Стрілецька Рада і виборна старшина, але їх ніхто не слухав, бо зреволюціоновані на наддніпрянський лад галицькі УСС-и перемішані з наддніпрянськими солдатами мітингували незгірше київської вулиці. Це ще не було військо і ми рішили тут не вступати, а вислати делегацію до отамана Петлюри з проханням прийняти нас до наддніпрянської частини, до т. зв. Червоних Гайдамаків. Отаман Петлюра радо згодився й утворив з нас галицьку гірську пів-батерію під командою штабскапітана Алмазова і пор. Яреми, як його заступника. Ще того самого дня нас обмундуровано і ми удались до артилерійських казарм по виряд. Тут ми застали правдивий, революційний безпорядок. На подвір’ї було повно всякого воєнного знаряддя, але все це в більшості порозбиване й понищене — магазини пограблені, харчові припаси перемішані з болотом і різною нечистю, артилерійський виряд обсніжений, гармати поржавлені і т. д. Та найприкріше вразила нас артилерійська стайня. Гній був по коліна. Кінські трупи лежали в суміш з конаючими ще живими шкелетами — одні на припоні, інші свобідні. Кругом ні стебелинки, бо виголоднілі і лишені власній долі звірята все визбирали та зрезиґновано дожидали свого сумного кінця. 'Упряж, ціла і понищена, була порозкидана й перемішана з гноєм і т. д. Так марнувалось державне майно без найменшого догляду. Ми забрались гуртом до роботи. Попідносили щокращих коней, напоїли і легко покормили знайденим вівсом. Відтак повіднаходили і направили упряж, вибрали дві підходячі гарматки і все як слід приготовили до відмаршу на фронт. На цьому минув нам перший день служби в українській армії. Другої днини нас приділено до обслуги поодиноких гармат, поучено як наставляти, ладувати і стріляти, і на тім наш кількагодинний артилерійський вишкіл скінчився. Після обіду прийшов приказ до відмаршу на большевицький фронт в напрямі Полтави. По дорозі до залізничої станції ми стрінули студентський курінь, пізніших Крутянців. Йшли бадьоро і спішно. Були зодягнені різноманітно — в студентських мундурах, солдатських шинелях та з різною зброєю в руках і на раменах. До нас підбіг якийсь гімназист і попросив: «Товаришу, покажіть як ту ґвінтовку нарядить!» Значить, що й студенти перейшли подібний військовий вишкіл як ми, два чи три дні, і необучені спішили на фронт проти наступаючих большевиків. Ми розійшлись, студентський курінь подавсь на північ у сторону Бахмача, а ми завагонувались і від'їхали в напрямі Полтави. Десь в половині дороги до Полтави до нас долучено сотню піхоти СС-ів під командою сотн. Романа Сушка і над ранком на станції Кононівка ми вивагонувались і бойовим порядком рушили до наступу. Сотня СС-ів пішла вперед, а ми, артилерія, зайняли позиції на право від залізничого двірця, за невеликим горбком і зараз же відкрили огонь Бій почався і тривав до пізнього вечора, зате ніч була спокійна. На другий день, вчасним ранком ворог привітав нас гураґанним огнем. Ґра-нати і шрапнелі падали на переміну довкола нас, на щастя нікого не ранили. Ми лежали в напруженні біля гармат, чекаючи приказу нашого коменданта, що був на обсерваційному пункті. Зближалось полуднє, бій перед нами кипів, скоростріли клекотіли, а ми все ще мовчали. Нараз відізвався телефон і впав короткий приказ нашого штабскапітана — «віддати гарматну серію з обох орудій на такий, а такий приціл». Ми вистрілили, а по короткій мовчанці штабскапітан зголосив телефоном — «другий стріл розбив большевицьку панцерку, між ворогом метушня, тепер скорий огонь на попередній той самий приціл». — Почалась сильна обопільна стрілянина. Наші СС-и, підбадьорені нашим удачним обстрілом, наперли ще сильніше і большевики подались взад на Полтаву. Під вечір все успокоїлось й ми тріюмфували упоєні побідою. Та не довго ми тішились. — В ночі, 1-го лютого 1918 р. прийшов алярмуючий приказ такого змісту: «большевики заняли Дарницю і напирають на Київ, залишайте полтавський фронт і продирайтесь через Дарницю до Києва». — Знов вантаження і вивантаження, а відтак наступ на Дарницю. — Большевики загрожені з двох сторін, з Києва і від Полтави, довго не видержали і ми зайняли Дарницю та перейшли зводний міст на Дніпрі. Тут нас розділено. СС-и пішли наступом на арсенал, а ми артилерія, мали посуватись дорогою вздовж Дніпра і заняти Подол. Ніч була темна і морозна. Ми вислали в сторону Подолу передну сторожу з трьох гарматчиків. Коло водопроводу (водокачки) її обстріляно при чому одного убито, другого ранено, а третий вернув ціло. Ми були змушені заночувати на дорозі, висуваючи напепед одну гармату з картачами, як забезпечення від сторони водогону та через цілу ніч держали строге поготівля. Ранком прийшла до нас підмога в силі 13-тьох чорношличників-піхотинців й ми в своєрідний спосіб уставились до дальшого вуличного наступу. По обох боках наперед висуненої гармати, попід домами, уставились гусаком піхотинці і мали в міру потреби обстрілювати навхрест протилежні доми, — а ми, гарматчики мали взяти під обстріл цілу вулицю перед нами. Друга гарматка мала йти за нами позаду, як буде спромога належно розвинутись до бою. Ми рушили з місця і
