малими рішучими скоками посувались вперед стріляючи картачами наперед себе. До більшого спротиву на Подолі прийшло аж на самім ринку і біля Десятинної церкви. Большевики окопались, виставили барикади і жарили по нас скорострілами. Ми задержались, підтягнули другу гарматку та почали обстрілювати їхні позиції гранатами і картачами. По двогодиннім бої барикади розтрощило впрах, большевики вивтікали й ми зайняли Подол. Найзавзятіші бої йшли за Арсенал і Хрещатик через повних 10 днів. Нашу батерію кидано на всі боки, на Хрещатик, Володимирівську Гірку, Софійську Площу й знова на Подол. Цілий Київ представляв собою одно велике боєвище. Забракло світла, води і харчів. Так почались перші бої о столицю Київ з початком лютого 1918 р. з большевицькою армією Муравйова.
Десятого дня вуличних боїв дійшла до нас чутка, що Січові Стрільці (СС-и), як охорона Центральної Ради, залишила Київ в дні 9. 2. 1918 р. й подались на Житомир, та що большевики окружають Київ зі всіх сторін. Наш комендант потвердив цю вістку і зарядив, щоб усі галичани покинули Київ, а наддшпрянці, яких мова не зрадить, щоб розбрились по Києві і в той спосіб укриваючись зберегли себе до слушного часу. Була 9-та година вечором. Ми зложили і поховали зброю та відійшли на Житомир. Довжелезна Житомирська вулиця була наслідком воєнних дій засипана побитим шклом та відламками цегли й каміння. Падав сніг і було холодно. Ми йшли з поспіхом, надслухуючи. Через якої пів години сніг перестав падати і ми побачили далеко перед собою маленькі білі дімки. Це вже були «дачі» на передмістях Києва. Нараз ізза вугла дому вискочило кільканадцять озброєних солдатів і дико закричали: «Пастой! Руки в верх, держи їх, це Петлюровци». Нас обскочили довкола і почали стягати наші наплечники. Я обізвався перший: «ми не Петлюрівці, ми австрійські воєнно-полонені вертаємось додому, в Австрію». «Врьош!» — закричали і піднесли приклади гвинтівок. «Ось вам посвідка!» і я показав свою виказку воєнно-поло-неного. Засвітили сірники і почали читати. Успокоїлись дещо і запитали другого з ряду, тов. Павла Дідуха: «А у тебе єсть документ?» Він показав виказку біженця з Сибіру з-над Єнісею. «Довольно, ухадіте і ночію не шляйтесь» — впав наказ.
Ми пішли спішно дальше й опинились між дачами, що позамикані, стояли пусткою. До одної з них ми дістались крізь вікнс і тут дещо відпочали, бо були докраю вичерпані 10-денними вуличними боями. Вчасним ранком ми вийшли крутими стежками і доріжками на битий шлях Київ-Житомир, що рівнож світив пусткою. Бої в Києві відстрашили не лиш дооколичне населення, але і фронтових солдатів, які окружними дорогами виминали Київ, щоб не попасти в халепу. Першого дня ми зробили 50 верст маршу і заночували в одному селі при шляху. Тут уже було повно російського війська, що самочинно верталося з фронту й обчімхало село зі всього. Наша хазяйка бідкалась, що не може дати нам повечеряти, бо все, що мала — хліб, борошно, крупи, бараболю й сиру капусту — голодні солдати з’їли дощенту. Все ж таки, видоївши корову, дала нам і двом своїм дітям по горнятку молока. На щастя ми ще мали при собі дещо сухарів і тими присмаками поділилися з нею й її дітьми, з чого вона була дуже рада. На другий день ми рушили в дальшу дорогу. Битий шлях аж надто ожив. З заходу, тобто з фронту, сунула непроглядна сіра маса солдатів на схід в найбільшому безпорядку — хто верхом, дехто на військових чи цивільних підводах, а більшість піхотою, а зі сходу на захід вертались пішим маршем виголоднілі й вимучені воєнно-полонені австрійської і німецької армій додому. Ніхто тими двома колонами колишнього війська, що йшли тою самою дорогою, але в протилежному напрямі — не командував, ніхто ними не опікувався — обидві вони мусіли на свій спосіб здобувати харчі і засоби льокомоції. На тім найбільше потерпіло місцеве населення тих околиць, кудою ця людська лявіна посувалась. Ми прийшли до Житомира. Тут ще була українська влада, а повітовим комісарем був Кульчицький, студент львівського університету, уродженець Самбірщини. Він поінформував нас ближче про наше безвиглядне положення і ми рішили вертати до Галичини. При допомозі цього нашого старости ми здобули д^що харчів на дальшу подорож і місце в потязі, що йшов у напрямі Проскурова і Підволочиськ. В потязі ми стрінули солдатів-большевиків, які нав’язали з нами розмову на актуальну тоді тему — яка має бути влада на Україні. Мій шкільний товариш-од-носельчанин Павло Дідух запальчиво обороняв Центральну Раду і це було причиною, що його визнано контрреволюціонером і як такого на найближчій станції хотіли розстріляти. Ми обороняли його всіми можливими способами, та це нічого не помогло. Як тільки потяг станув, його витягли з ваґону і повели на розстріл. Я вискочив за ним і в крайній розпуці став благати: «Товариші опам’ятайтесь що робите, та ж він зумашедший, він був на фронті контужений і тепер болтаєт сам не знає що». Це подіяло, його звільнили і напівпритомного вкинули назад до вагону. По цім інциденті ми всі вже мовчали. Після Проскурова і ще кілька станцій ми висіли і по кількох днях добились до австрійських окопів, десь в околиці Підволочиськ. По стороні російській в окопах не було нікого, а по стороні австрійській, фронт був ще обсаджений німцями. Ми перейшли фронтову лінію і зголосились j німців, як австрійські воєнно-полонені, після чого нас ще того самого дня вантажним автом відставлено до Тернополя. Туї ми відбули 14-денну кварантанну, почім нас розділили — цивілів відіслали додому, а військовиків до їх приналежних кадр. Я опинився в Меріш Шенберґ, в кадрі 95-го австр. піхотного полку. Тут стягнено з мене протокол — де і серед яких обставин я дістався до російського полону — та приділено до запасної сотні поворотців, зразу як коменданта чоти, а відтак сотні. Мій протокол відіслано до міністерства війни і за кілька тижнів мені привернено ранґу лейтнанта, а відтак оберлейтнанта. Після цього я дістав одномісячну студійну відпустку до Відня і там записався на І-ший семестер Експортової Академії. Вернувши з відпустки мене назначено комендантом сотні поворотців і відіслано на італійський фронт в Альпи і тут, на горі «Бонато», я перебув аж до розпаду Австро-Угорської монархії.
З Італійського фронту на Український
(в листопаді 1918 р.)
Стоять у своїй маєстатичній грозі ланцюги скелистих гір італійських Альп-Дольомітів. Куди глянеш — кругом гори і гори, здається, що неба досягають. На тих скелях не видно зелені — ні трави, ні деревини, і птиць не чути — дошкульна тишина. Та часом цей ґранітний масив виповняється пекольним гуком. Тисячі ґранат і шрапнелів розривак гь< я, вдаряють об скелі, а ті з шумом і свистом розприскуються на всі боки. Гук стрілен відбивається многократним відгомоном об сусідні скелі і тоді здається, що наближається катаклізм природи, що гори розпадаються і що все, що на поверхні, западається десь під землю. Згодом це все звільна утихомирюється, тільки поодинокі крісові кулі похкають протяжним свистом — пак, пак! І коли вправне людське око приглянеться ближче, тоді побачить на тих скелях, високо — там, де орли звивають свої гнізда — ніби попричіплювані людські постаті, які зі зброєю в руках перебувають тут цілі тижні й місяці у вічній тривозі. По одній стороні австрійські вояки по другій італійські. Вже третій місяць перебуваю на «Монте Банато», між цими пекельними скелями. На вершку гори мадяри, а я, з моєю сотнею, коло 300 м. оподалік гори. Під нами бездонна пропасть. Викуті у скелі стрімкі сходи і круті стежки, це одинокий наш засіб комунікації з запіллям.
Тут застав мене 1-ший листопад 1918 р. Через цілий день фронт мовчав і панувала зловіща тишина. Від двох тижнів зв’язок з запіллям не існував, пошта була здержана, а пліткам і поголоскам не було кінця. Пізнім вечором, десь коло 11-тої год., зайшов до мене пор. артилерії Шмідт і крайно по денервований приніс ось таку вістку: «Наш цісар Карло зрікся престолу, війна програна, весь фронт у найбільшім безпорядку подається назад. Ми мусимо залишити свої позиції, в противному випадку попадемо в італійський полон». По цих словах поспішно відійшов, а за яких 10 хвилин відмаршував зі своєю батерією назад. Я остався сам і не знав, як рішитись і що почати? Наборзі вислав лучбу на право і ліво та пробував получитись телефоном з командою полку. Мої заходи виявились безуспішними. Телефон не грав, а вислані стежі знайшли тільки порожні окопи без військової обсади. Довше не можна було зволікати і в 4-тій год. ранку я дав приказ до відвороту. Аж тут сильний тріск і свист, і чотири ґранати експльодували перед нами. У висліді був один убитий і трьох ранених. Сотня вмить розбіглась і припала до землі, але пострілів більше не було і ми рушили в дальшу дорогу. По чотирогодиннім марші ми прийшли до міста Фонцазо. Місто було знищене і напів спалене, команда корпусу відійшла, залишилися тільки розбиті, порожні магазини. Я зарядив одногодинний відпочинок для видачі обіду й упорядкування сотні. Стан сотні виносив: 173 стрільців і двох старшин, хор. Єґер і я. З харчів ми мали всього мішок сушеної городовини і одного осла — це є прохарчування на два дні. Я глянув на карту, щоб зорієнтуватись, кудою нам іти? Перед нами була одна-однісінька дорога на Лінц, це приблизно 10-денний марш серед пустих скель Дольомі-т. в. Сполудня ми рушили в дальшу дорогу. З різних сторін широко розкиненого фронту напливали розбитки і весь битий шлях зароївся людською сірою масою. Між нами десь з’явився на коні капітан генерального штабу, скликав нас, около двадцять старшин, і заявив
