Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

ось що: «Мої панове, загальна ситуація більш ніж критична, цісар зрікся престолу, війна програна, а її вислід — повний хаос і катастрофальний е ідворот армії. Перед нами відмашерували з фронту в повному узброєнні дві сербсько-хорватські дивізії і по дорозі ограбили всі військові маґазини так, що нам загрожує голодова смерть. Якщо хочете рятуватись, лишайте свої відділи на призволяще і поодиноко чи малими гуртками пробивайтесь назад і то скоро, бо фронтова лявіна Вас розторощить». По цих словах він почвалував назад, а ми старшини, ще більш прибиті вернулися до своїх частин. Я зібрав сотню, представив наше тяжке положення і закінчив тим, що поодиноко пропадемо як руді миші, а разом в сотні якось собі порадимо. Зрештою, як хто хоче, може собі вертатися домів одинцем. Всі в один голос заявились за організованим відворотом. Я видав відповідні накази з поясненням, що якщо маємо видістатися ціло з матні, мусить у нас бути дисципліна 1914 року. Над вечір ми прибули до містечка X, де мала бути армійська харчева база. Тут ми заночували й я видав приказ перетрусити всі маґазини і все, що надається до їди, принести до команди сотні. Сам я рівнож подався на розшуки до колишніх харчових складів. Всякі харчові припаси, як: мука, цукор, кава, сухарі, мармеляда, сушена городовина і т. п. були перемішані з болотом, муніцією, з подертою й понищеною упряжею та іншим воєнним добром. З великим трудом нам удалось роздобути 50 кілогр. мармеляди в розбитих брудних скринках та 200 кг. муки, решта харчів була не до ужитку. На третій день маршу нас стрінула несподіванка: — Нас випередили італійці, роззброїли та голіруч пустили домів. Ми йшли все дальше і дальше в глиб Каринтії. Перед нами і за нами непроглядні маси відступаючого самочинно війська, а по обох боках дороги, по ровах і яругах повно всілякого воєнного знаряддя: розбитих авт, польових кухонь, понищеної артилерії, безліч військових та цивільних возів і т. д., та кінських білих шкелетів, бо м’ясо, що на них було, голодні вояки вискробали до білої кости. На 5-тий день ми осягнули гірський просмик «Бремерпасс», високий на 2170 метрів, де вже був сніг і звільна почали сходити вдолину. Наші харчі ск нчились, послідну резервову порцію-осла ми з’їли і марево голоду зависло над нами. Крайно вичерпані з сил ми відпочивали. Я був близький розпуки. Невже ж прийдеться марно згинути серед пустих скель на чужині? Виголодніла і перевтомлена сотня лежала непорушно на скелястій землі, в безвиглядній резиґнації. Мій мозок працював в найбільшому напруженні. Треба щось зробити, треба рятувати тих людей, з якими пережив так багато воєнних страхіть. І нараз ці мої вояки стали мені такі близькі, такі дорогі, рідні! Я схаменувся, схопивсь на рівні ноги та крикнув несамовито: «Всі підстаршини до мене». За хвилину стануло кругом мене кільканадцять підстаршин, виструнчившись по військовому. Вказуючи рукою на сотню, я промовив: «Дивіться на цих людей, це вже не військо, це просто нещасні люди, і ми обов’язані їх рятувати та завести там, звідки їх забрали — в рідні сторони. Старайтесь за всяку ціну роздобути якусь поживу! Розглядайтесь на всі боки, за кожним кушем, за скелею, за горою, чи незнайдете якої живини: коня, осла, мула, дикої кози, зайця і т. п., словом щось до їдження. Мусимо роздобути конечні нам харчі!» На тім я закінчив і ми рушили дальше вдолину, розглядаючись на всі сторони. Нараз прискочив до мене капраль Федорів і радісно зголосив: «Пане оберлейтнант, погляньте ось там на право, коло скали щось ворушиться. Я наставив далековид і розпізнав коня, а відтак ще два коні, як паслися. Не було сумніву, що це якесь кінське «депо». Урадуваний я вислав зараз хор. Єґера з патрулею, щоб зареквірував ці коні. Показалось, що в цій пустій закутині було кінське «депо» під командою лейтнанта-мадяра, який ще нічого не знав про кінець війни й противився добровільній видачі жаданих коней. Щойно під загрозою насильного забрання, видав їх за посвідкою хорунжого. В цей вечір у нас був дійсний празник. Забито коня, зготовлено вечерю і настрій поправився. Ми були врятовані, і сотня, хоча втомлена, гомоніла пізно вніч. Дальших п’ять днів маршу минуло скоро. Ми йшли і йшли вздовж Дольомітів, а мармурові скелі блищали на сонці брилянтами і рубінами. По 10-тьох днях ми прибули до першої дійсно людської оселі, до міста Лінц. Тут аж кипіло від війська різних національностей та їхніх цивільних представників з національними відзнаками. Українського представництва не було і його ми не знайшли. Австрійські власті працювали гарячково днями і ночами, стараючись якнайскорше відправити маси війська до місця їх призначення. Поодиноким націям попризначувано районові збірні пункти. Нас, українців, приміщено в поблизькім селі Анлях. Для орієнтації і щоб рятувати безпомічне українське вояцтво я подав при в’їзді до Лінцу ось таке оповіщення в німецькій і українській мовах: „Alle Ukrainer sammeln sich bei Obi. Stanimir in Aniach. Всі українці збираються коло пор. Станіміра в селі Анлях».

За два дні до мене зголосилось понад 1000 людей. Маючи стільки голодних і обдертих вояків я кинувся по командах і урядах та просьбою й грозьбою роздобув дещо харчів — хліба, муки, кави й одного вола — себто харчив приблизно на 8 днів дальшого повороту домів. Відтак я удався на залізничий двірець і зголосив транспорт на 1 500 люда до Галичини, до міста Станиславова. Надійшли з Відня часописи і ми вперше довідалися, що австрійська монархія розпалася на поодинокі національні держави, що у Львові перебрали владу українці, і що в цілій Галичині йдуть бої між українськими і польськими військовими частинами. Ми наборзі зукраїнізувались, себто — австрійську рожечку на шапці обвинули блакитно-жовтою стяжкою, і на третій день «завагонувались» як українська військова частина. З великим блакитно-жовтим прапором ми рушили залізницею домів. Серед веселих вояцьких співів і жартів ми приїхали до Вінер- Нойштадт. Тут ми довідались, що транспорта на Краків не йдуть, бо в Галичині бої, і тому я спрямував наш транспорт через Будапешт і Ясінню до Станиславова. Дорога через Мадярщину була страшна. Майже на кожній станції впадали до наших вагонів озброєні банди і грабили що попало, а опірних побивали до крови. З вагонів можна було чути голоси:

Пане оберлейтнант нас б’ють, мене роззувають, чи роздягають. Тому на станціях я заздалегідь вискакував зі свого вагону й інтервенював у залізничних властей і команд, взиваючи помочі, на жаль часто- густо без успіху. Поки ми приїхали до Будапешту ³/і мого транспорту була боса і без верхньої одежі. В Будапешті ми задержались довше, кілька годин. Я повідомив військову команду на двірці про грабунки банд і ми спільно з нею оглянули наш транспорт, виготовили і підписали відповідне меморандум та вислали до міністерства внутрішніх справ. Команда уболівала і перепрошувала за надужиття банд, заявляючи при тому, що те саме діється з їхніми вояками, які вертаються з України через Галичину та просила, щоб ми у себе, в Галичині, відповідно впливали й усували надужиття, а вони будуть те саме робити в себе. З Будапешту ми проїхали декілька станцій спокійно. Аж десь недалеко Ясіння, на одній зі станцій, грабунки знову повторились. Я заалярмував залізничну військову команду і грабіжників прогнано. При цій нагоді ми віднайшли ще один український транспорт, що стояв на сліпім торі. Стан цього транспорту був жалюгідний. Більшість вояків була тільки в нічній одежі, боса і покалічена, деякі стрільці гарячкували. Комендант транспорту хор. X лежав непритомний, поранений баґнетами. Я зайнявся тим транспортом. Хорунжого віддав до шпиталю, під опіку мадярської команди, а весь транспорт около 300 людей казав прилучити до нашого і ми поїхали дальше в напрямі Ясіння. На самій граничній станції в Ясінні ситуація була цілком інша. Нас прийняли мадяри людяно, видали ситу м’ясну вечерю з хлібом, цвібаком, кавою і румом, а мене запросили до старшинської харчівні і рівнож погостили. При столовій гутірці виявилось, що все це має бути ніби відплата за грабунки на мадярських вояках в Галичині і ми рішили спільно протидіяти цим обопільним нападам і грабежам, повідомляючи про це свої дотичні власті, військові і цивільні. Вчасним ранком ми переїхали границю й опинились на станції по українській стороні. Рух був великий, станція була завалена поїздами, бо саме перед нами прибуло тут аж два мадярських транспорти з поворотцями. Довідавшись про це, мої стрільці кинулись на мадярів, що були рівнож без зброї, та почали їх роздягати і забирати що під руки попало. Мої погрози заперестати грабунок на ніщо не придались. На щастя наші залізничники зорієнтувались в час, у грізній ситуації і відсунули мадярський транспорт далеко поза станцію. Поладнавши граничні формальності, ми рушили в дальшу дорогу, вже на Рідній Землі. Наш потяг посувався звільна вперед, бо залізничний шлях був ушкоджений. Непривітні тягарові вагони заскрипіли. Я не пізнає своїх вояків. Виснажені і виголоднілі людські шкелети оживали, очі блищали якимсь дивним, щасливим блиском, дехто тихо-сердешно молився, інші співали, а радісним вигукам не було кінця. Ми ж на Рідній Землі, у своїй вимріяній Державі! Так ми їхали майже добу, поки прибули до Станиславова, десь около 3-тої години вранці. На станції було спокійно, все спало, тільки військові вартові стійки звільна походжали, розглядаючись на всі сторони. Я зголосився у дижурного старшини. Задзвонив телефон і мій транспорт згочошено в касарні 95-того піхотинного полку. На протязі пів години ми, станиславівці, виладувались в числі около 900 люда, а решта вояків около 300, уродженці Городенки, Заліщик і Коломиї, поїхали дальше, до Коломиї. Падав дрібний сніг. Ми йшли вулицями міста босими і лахміттям обвиненими ногами не як військо, але як обдертий похоронний кондукт. На щастя ніч була темна і ніхто нас не бачив. В касарні за містом вже на нас чекали і дбайливо розквартирували.

Щось нове і незнане очікувало нас. Я не міг заснути і вчасним ранком вже був на ногах, ходив сюди і