додому. Із заграницею ще не вдалося нам нав’язати контакту, і тому скрута у нас тепер велика».
Я забрав по-раз другий слово і вказав, що не всі засоби і способи у нас використано, і що в краю є ще багато порозкиданого цінного воєнного матеріалу, тільки треба вміти його знайти. Для прикладу я подав три місцевості з коломийського і станиславівського повітів, де находяться артилерійська муніція, телефонічні апарати і кільчастий дріт. Ці місцевості подали мені мої стрільці з тих околиць. Тому хай військовий секретаріят звернеться до всіх окружних команд і повітових секретарів, щоб вони у своєму заряді завізвали місцеве населення до збирання всякого воєнного знаряддя та доставлювання того матеріялу до вказаних збірних пунктів. Ця пропозиція подобалась мому розмовников^-референтові і він заявив, що зараз це буде зроблено. На цьому закінчилась наша розмова про потреби фронту. Ми розпрощались і я подавсь у дальшу дорогу до свого рідного села, до Ладичина.
Вдома було сумно-невесело. Батько лежав у ліжку, хорий на ґіхт, мати калікувала на ногу, молодший брат Олекса згинув на війні, десь під Перемишлем, а господарство найшлось у цілковитому занепаді. До того всього наше село дісталось між два воюючі фронти — австрійський і російський — та через декілька тижнів було шд обопільним безпосередним обстрілом. Наслідком того село понесло важкі втрати в людях і матеріалі, поля опустіли і були зриті окопами та ґранатами, а два сусідні села: Людвиківка і Конопгівка були цілком розбиті і спалені. Мій несподіваний приїзд став милою несподіванкою для всіх домашніх — для батька, матері, молодшої сестри і малого брата Костя. Ми тішились і плакали на переміну та розпс відали собі всячину. Зійшлась дальша родина, свояки і сусіди та стали рс зпитувати і розказувати пережиті воєнні страхіття. При цій нагоді я довідався, що моє село, Ладичин, мало крім австрійської ще й свою, українську війну, яка закінчилась нашою виграною. А відбулась ця війна в ось такий спосіб: десь коло 20-го листопада 1918 р. прибув пішим маршем з України до містечка Микулинці 13-ий австрійський полк польських уланів і розтаборився в дворі ґрафині Рейової, з наміром йти дальше на Тернопіль і його зайняти. Проти цього полка — Окружна Команда (от. Гірняк) в Тернополі, вислала все своє військо — дві піхотні сотні. Сили ці були заслабі, щоб належно розправитись із ворогом, і тому команда тих сотень завізвала дооколичні села, щоб вони своїми міліціями допомогли. Села наказ виконали і вже в першому дні Микулинці були окружені зі всіх сторін, при чому село Ладичин стало свого рода випадовою базою. Тут прибули підводи з Настасова, Людвиківки і Заздрости з підпомогою та різними припасами, з муніцією і хлібом на санях, пирогами в нецках і діжках, борщем у коновках, капустою в більших і менших горшках і т. д. Всі ці харчі і муніцію доставлено ніччю на фронт, що находився в давніх російських окопах між Ладичином і Микулинцями. З того т. зв. ладичинського фронту вислано до ворога парляментарів під проводом Скакуна, голови нашої читальні «Просвіти», з жаданням негайного зложення зброї на протязі двох годин. Тимчасом поляки тих наших парляментарів важко побили і замкнули в пивниці, а самі почали спішно приготовлятись до пролому нашого фронту. Коли ж проминуло дві години і вислані парляментарі не верталися, наші відділи рушили до наступу. Почався бій, що тривав повних три дні. Поляки пробували пробитись у кількох різних місцях, але всюди їх відбито. Третього дня ранком поляки звільнили і відпустили наших парляментарів, а вслід за тим вислали до нашої команди своїх парляментарів в цілі обговорення акту здачі. Цих їхніх парляментарів відіслано до окружної команди в Тернополі, а поляків у дворі повідомлено, що в міжчасі мають зложити зброю. Коли ж наші частини зблизились до двора, щоб відібрати зброю, поляки засипали їх ручними ґранатами і скорострільним огнем, і тим завдали нам поважних втрат. Аж тепер прийшло до рішального бою. Тернопільські сотні кинулись до наступу фронтально, вздовж битого шляху Тернопіль-Микулинці, а цивільна обсада вдарила збоків. По кількох годинах одчайдушного бою поляків роззброєно, й відставлено до окружної команди в Тернополі. Так закінчився бій з тльськими уланами 13-того австрійського полка в Микулинцях — згідно з оповіданням ладичинських учасників цього бою.
Бої за Городок і Судову Вишню
Шість днів моєї відпустки минули скоро і вночі 13-того січня 1918 р. я прибув назад до станції Глибока і зголосивсь у підп. Кравса, коменданта групи (Хирів). В команді був рух і поденервування. Підполковник Кравс привітав мене ось такими словами: «Добре, що ти вже приїхав, ти дістанеш новий спеціяльний приділ на фронті. Ситуація на нашому хирівському відтинку більш ніж грізна. Поляки з Городка і Любіня Великого йдуть наступом на Рудки і Самбір і тим загрожують задам моєї хирівської групи. Групу Рудки віддано під мою команду і туди я вислав твої дві сотні, під командою пор. Антона Тарнавського, до протинаступу. Досі не знаю, що діється з рудецьким фронтом. Повітовим комендантом Рудок є пор. Укарма, але він сидить у Рудках і нічого не знає, де його фронт і скільки має війська. За кілька хвилин доставлять з Самбора паровіз і ти зараз від’їдеш до Рудок та перебереш від пор. Укарми команду групи, усталиш фронт та подаш мені якнайскорше ситуаційний звіт. Якщо б полк. Коссак в міжчасі назначив там іншого коменданта, ти не смієш передати йому команди без мого відома». По одержанні цього наказу я зараз від’їхав присланою з Самбора льокомотивою до Рудок. В команді я застав пор. У карму і його адьютанта підх. Котецького в безрадному очікуванні на вісті з фронту. Про наступаючого ворога оба вони не могли мені нічого конкретного подати. Сказали тільки, що рудецька сотня чет. Йовика розбита в районі Поріччя Ґрунтове, та що пор. Тарнавський з моїми двома сотнями пішов до протинаступу. Пор. Укарма хотів зараз же передати мені команду групи, але я заявив, що це зробимо ранком, а тепер я мушу негайно об’їхати фронт, віднайти і усталити наші сили і позиції та якнайскорше вислати ситуаційний звіт до підп. Кравса. Я попрощавсь сів на коня і з двома їздцями почвалав на фронт. Через несповна пів години ми прибули до села Гошанид. Падав густий сніг було темно, але спокійно. Нас задержав стійковий і при його помочі ми віднайшли пор. Тарнавського в одній з придорожніх хат. Тут щойно я довідався, як мається справа з нашим фронтом. Пор. Тарнавський по прибутті до Рудок зголосився в команді групи по ближчі інформації, щодо ворожого наступу і наших сил, а не одержавши тих інформацій, рушив на осліп до протинаступу в північному напрямі вздовж битого шляху Рудники — Львів. Осягнувши лінію села Гошани, там де шоса роздвоюється на північ до Городка Ягайлонського і на схід до Любіня Великого, вислав розвідчі стежі в сторону Угерець Незабитівських, Завидович і Хишевич. Одержавши вісті, що поляки в силі одного баталіону находя гься в У герцях Незабитівськи к, а сильний відділ їхньої кавалерії концентрується під Бучалами — обставив одною сотнею село Гошани, а другу сотню післав проти ворожої кавалерії в сторону Бучал. В селі Хишевичі ця друга сстня наскочила несподівано серед густої мряки на польську кавалерію і тут при помочі місцевих селян і нашої панцерки, що під командою чет. Швеця і хор. Верхоли нагло появилась з Рудок, удалось нам розбити ворога, та змусити його до панічної втечі в сторону Черлян і Городецького Передмістя. Після цього бою обі наші сотні з-під Бучал і Гошан вдарили на ворожу піхоту в У герцях Незабитівських і зайняли село. В той спосіб мої дві сотні під командою пор. Тарнавського здержали ворожий наступ на Рудки і Самбір. Зв’язку з нашими частинами на право і ліво пор. Тарнавський ще не вспів нав’язати, сказав тільки, що на станції Комарно- Бучали находиться наша панцерка під командою чет. Швеця, що належить до сотні чи куреня пор. Гладиловича, а на ліво десь аж в Довгомостиськах має бути невеличкий відділ нашої піхоти, 70–80 стрільців, під командою чет. Чайківського. Отримавши ці інформації я щиро подякував пор. Тарнавському за його удачний протинаступ та подавсь дальше вздовж фронту в сторону Комарна, шукати пор. Гладиловича. Знайшов його на станції Комарно-Бучали. Під його командою було дві сотні піхоти, що держали фронт в Поріччю Ґрунтовім проти Поріччя Любінського і Любіня великого в силі яких 250 крісів і панцерний потяг ч. 2 з 8-мома скорострілами й одною полевою гарматою, що патрулювала вздовж залізничого шляху: Бучали — Любінь Великий. В той спосіб удалось мені на протязі ночі усталити лінію нашого фронту, що йшов з-під Бучал-Комарно через Поріччя Ґрунтове, Угерці Незабитівські і Довгомостиська з приблизною обсадою: курінь пор. Гладиловича — 250 крісів, курінь пор. Тарнавського — 400 крісів і відділ чет. Чайківського — 70 крісів. Над ранком я повернув до Рудок і тут перебрав команду групи від пор. Укарми, який зараз від’їхав до Стрия, до розпорядимости штабу пол. Коссака. Ще того самого дня я виготовив і вислав до штабу підп. Кравса обширний ситуаційний звіт щодо здержання ворожого наступу на Рудки та нашої обсади рудзцького фронту. На приказ стрийської воєнної области, тобто полк. Гриця Коссака я передав команду рудецької групи сотникові Карлові Гофманові, а сам згідно з цим приказом перебрав наново свій курінь та повідомив про це підп. Кравса. За кілька днів долучилася до мене з хирівського фронту моя третя сотня, якої комендантом був пор. Тарнавський, що її він знову перебрав, так що курінь був у комплеті і я назначив хор. Мазяра курінним адьютантом. При передачі фронту показалось, що сотник Карло Гофман зовсім не визнавався на обсаді
