туди, відшукував знайомих і товаришів та розпитував їх в нескінченість про переворот й перебрання влади в українські руки. О годині 11-тій перед полуднем я став до звіту перед комендантом полка сотником Ляєром, зголосив свій приїзд з італійського фронту та попросив про видачу мундурів та взуття для свого обдертого транспорту. Весь цей день ми відпочивали. Над вечір прийшла до команди полка телеграма такого змісту: «13-тий полк польських уланів, вертаючись з України, зайняв місточко Микулинці і йде на Тернопіль. Вислати туди негайно дві сотні піхоти зі скорострілами!» Сотник Ляєр скликав старшин, відчитав телеграму і завізвав старшин голоситись добровільно на новий фронт, на український. Настала гробова тиша. Молоді і гарно вдягнені старшини запілля дивились тупо перед себе і мовчали. Мені стало гарячо і стидно. Невже ж так поступають українські старшини? Аж тут виступив з ряду найстарший віком і ранґою пор. Микола Байрак, гімназійний професор і зголосився на фронт. Я не видержав, станув на позір перед комендантом полка і зголосив: «Пане сотник, я йду на фронт замість пор. Байрака. Він жонатий і має діти, він робив з вами переворот, він обізнаний зі всіми і вся, він тут, у Станиславов! ще потрібний, а я щойно вернувся з італійського фронту і піду на український». У відповідь на це сотник Ляєр дружно стиснув мені руку і назначив мене комендантом «нового пів-куреня». «А тепер, пане сотнику, дозвольте, що доберу собі старшин» — сказав я, і не чекаючи згоди відчислив 7-мох з них по три до кожної сотні і одного до скорострілів. Комендантом І-шої сотні став четар Володимир Караван, 2-гої четар Капеніс, скорострілів четар Ганчак, а я комендантом цілого відділу, пізніше 11-го куреня 8-ої самбірської бриґади. Ми спішно упорядкували і вирядили сотні найконечнішим воєнним знаряддям та від'їхали на українсько-польський фронт. В Ходорові ми одержали телефонограму, яка здержала наш транспорт і спрямувала його на захід, до станції Глибока під Хировом, до диспозиції підп. Антона Кравса. Так нас виряджено на українсько-польський фронт у район Хирова.
Бої за посідання Хирова і Перемишля
В дні 29-го листопада 1918 р. о год. 3-тій рано ми прибули до місця призначення, до залізничої станції Глибока, десь у половині дороги між Самбором і Хировом. Тут містився штаб підп. Антона Кравса, коменданта хирівського відтинку, і я зголосився там по дальші прикази. Нас спрямовано до місточка Фельштин, з тим, що маємо наразі держати гостре поготівля, бо поляки — зайнявши Перемишль, Нижанковичі, Добромиль і Хирів — намагались іти дальше на Самбір. Курінь заквартирувався в школі на ринку, а команда куреня примістилась на приходстві. Опинившись у приютній, теплій кімнаті, я заснув моментально. Десь коло полудня збудив мене плач і метушня в сінях. Я скочив на рівні ноги й відчинив двері. Гурток селян з плачем намагавсь іти до коменданта, а священик успокоював і не впускав, бо «комендант спить». Побачивши мене, тобто коменданта, всі разом заголосили, що військо реквірує худобу! Заскочений тим я в першій хвилі думав, що ворог напав на місто і тому скоро спитав, яке військо? Та те, що на ринку в школі, впала відповідь. Не було найменшого сумніву, що це мої стрільці, і ми гуртом рушили на ринок. Тут дві мої польові кухні приготовлялись до обіду, а недалеко, з боку стояло на припонах 6 штук худоби й одна була вже розчетвертована. Я спитав, гострим тоном, що це за худоба й отримав відповідь, що це наші стрільці з 2-гої сотні зареквірували в селі. Не питаючи дальше, я з місця звернув худобу селянам, а власникові убитої штуки казав виставити посвідку, з якою має удатися до староства в Самборі по заплату. Показалось, що реквізицію зарядив рахунковий підстаршипа 2-гої сотні у своїй запопадливості щодо належного запровіянтовання куреня, бо інтендатури у нас тоді ще не було. Я скликав збірку обох сотень й гострими словами нап’ятнував самовільний вчинок рахункового підстаршини та загрозив, що на будуче, якщо б щось подібного трапилось, то віддам виновника під польовий суд. Ми ж українське військо, а поступаємо як наїздники. Дивіться, як наші люди нами втішились, незадовго будуть нами своїх дітей страшити, як так будемо воювати? При цій нагоді я видав ось такий наказ щодо майбутньої заготівлі харчів: «До часу, поки буде у нас зорганізована інтендатура, всі коменданти сотень мають забезпечуватися в живність дорогою реквізицій по дворах і багатших селянах, а на зареквіровані продукти мають виставляти посвідки, які відтак будуть зреалізовані військовою інтендатурою чи цивільною політичною владою». Того наказу ми в порозумінні з вищою командою, придержувались десь до половини січня 1919 р., бо щойно тоді почала діяти наша військова провіянтура.
Наводжу цей інцидент тому, щоб доказати, що в перших початках через цілих два місяці, листопад і грудень 1918 р., наш фронт був зданий виключно на себе, бо наше запілля було ще неупорядковане. Ми воювали, а рівночасно в місцях постою доповнювали свої відділи новобранцями і їх вишколювали, старались про зброю, муніцію і мундури, про санітарний і телефонічний матеріял та про так конечні харчі. Вояцької плати ми ще не мали. Найприкрішою справою того часу був цілкові ітий брак підручних перев’язочних матеріялів, яких ми ніяк не могли роздобути, і тому були змушені перев’язувати ранених частинами, з білизни, рушників і т. п. В тім часі ми були армією без запілля.
При видачі сотням обіду причвалав до нас на коні пор. Цапяк, адьютант підп. Кравса з приказом негайно йти до протинаступу на Посаду Хирівську і Хирів. Через кілька хвилин курінь був готовий і ми рушили бойовим порядком через Фельштин і Городовичі до наступу. Наближаючись осторожно до Посади Хирівської ми дістали сильний огонь з правої сторони, з двора Слухиня. Короткий наказ і ми розвинулись у розстрільну до наступу на двір, звідки впали стріли. Одна сотня пішла фронтально, друга вдарила з лівого боку. Заграли скоростріли і бій почався. Короткими і скорими скоками ми посувались вперед, все ближче й ближче до ворога. Нараз грімке «гурра» — і ми вдерлис ь до двора. Поляки пішли в розтіч, а ми зайнявши Слухиню, пігнали за ними дальше і здобули Посаду Хирівську, а відтак по короткім, але завзятім бою, станцію і місто Хирів. Ворог вивтікав в безпорядку в двох напрямках — на Старяву і на Добромиль. В міжчасі стемніло і почав падати сніг. Щоб не дати нагоди розпорошеному ворогові зібратись ми напирали дальше і пізнім вечором, около 11-тої год. ми зайняли Добромиль. Тут ми заночували і вислали до коменданта відтинку, підп. Кравса, звідомлення про вислід боїв. Над ранком долучилася до нас сотня пор. Антона Тарнавського і ми перевели тим часову обсаду Добромиля в той спосіб, що сотня пор. Тарнавського мала держати залізничний двірець в Добромилі, а мої дві сотні узгір’я в напрямі сіл Ляцке і Нижанковичі. В Добромилі ми задержались всього два дні. Прийшов свіжий приказ до дальшого наступу на Нижанковичі і Перемишль. Я вислав дві сотні — сотнн, пор. Тарнавського і сотню чет. Капеніса — до фронтального наступу на Нижанковичі, а сам з сотнею чет. Каравана і одним скорострілом, як забезпекою лівого крила, пішов в обхід через Гійсько і Сиракізці до села Горохівці. Тут ми наскочили несподівано на слабо обсаджений горохівський форт), прогнали ворога й обсадили форт і ціле село. Звідси я вислав одну чету на санях з чет. Караваном в погоні за ворогом і ця чета зайняла вечором форт «Оптень» в Пикуличах, віддалений 2 км. від Перемишля. Так заскочений і частинно окружений ворог вже не ставив більшого опору і під заслоною ночі вивтікав з Нижанкович до Перемишля. Ці два перемиські форти — в Горохівцях і Пикуличах — це були найдальше висунені на захід наші позиції, які нам удалось здобути з початком грудня 1918 р. під час т. зв. першої офензиви на Перемишль під проводом підп. Кравса.
Не довго ми тішились перемогою. Саме тоді, коли ми зайняли Нижанковичі, Горохівці і Пикуличі, ворог дістав з заходу підкріплення. До Перемишля прибула бриґада ген. Зелінського і поляки перейшли до протинаступу на нас з двох різних сторін, з Перемишля і від Старяви. До нас наспів вночі наказ, на підставі якого пор. Тарнавський зі своєю сотнею мав обсадити мої пози ції в Горохівцях і Пикуличах, а я зі своїми двома сотнями мав негайно відмашерувати назад і йти наступом на Старяву. Заледве ми відійшли декілька кілометрів, в Горохівцях почався бій і по кількох годинах поляки зайняли село. Підп. Кравс кинув до протинаступу свіжо прибулий курінь пор. Турка, та йому вже не вдалось здержати ворога. Бачучи загрозливий стан, я задержав свій дальший марш і набирзі обсадив село Кормансзичі, а до команди вислав відповідне звідомлення. Тут прийшло до завзятого бою, що тривав два дні. Ми зайняли позиції в давніх російських окопах так, що сотня чет. Каравана обсадила двір по обох боках дороги з правої сторони села, розбитки сотні пор. Тарнавського зайняли середину села, а сотня чет. Капеніса лівий бік села, напроти гори з малими кущами. Один скоростріл на санях я задержав при собі як резерву.
Над вечір поляки наперли на нас великою силою, аж двома розстрільними, та нам удалось їх здержати свохм скорострільним і крісовим огнем. Тимчасом почав падати густий сніг і зовсім стемніло. В ночі поляки вже не наступали. Зате вчасним ранком заклекотіло наче в горшку. Нас привітано гураґанним артилерійським і скорострільним огнем, після чого ворожа піхота рушила вперед. Почався завзятий бій.
