Поляки пробували в кількох місцях проломити наш фронт, але це їм не вдалось. Туди я негайно посилав свій скоростріл на санях і ворога здержано. Десь коло полудня відізвалась несподівано наша артилерія. Це пор. Гриць Сенечко викотив на горб за нами дві гармати і прямим огнем почав жарити по ворожій розстрільній. Це нас підбадьорило і ми кинулись вперед та відперли ворога дещо назад. На жаль наша артилерія не довго могла стріляти на відкритому полі. Поляки скоро її знайшли і обсипали густо своїми ґранатами. Наші гармати подались дещо назад, за горбок. За кілька хвилин з’явивсь у мене задиханий пор. Сенечко і казав собі дати кількох стрільців, щоб при їхній помочі можна зробити живий телефон, бо правдивого телефону його батерія ще не вспіла роздобути. Той живий телефон пор. Сенечко устроїв в той спосіб, що між своїм обсерваційним пунктом і батерією уставив гусаком моїх стрільців у віддалі кількадесят кроків один від одного, а їх завданням було передавати його прикази, з обсерваційного пункту до батерії. Маючи такий телефон його батерія почала знову обстрілювати ворога Гранатами і шрапнелями. Бій ішов дальше і заєдно кріпшав. Показалась свіжа польська розстрільна на моїм правім крилі, яка звільна підсувалась під горбок, з наміром нас окружити. Туди я післав одну чету, щоб обсадила той горбок і відкрила скорий огонь. Як тільки ця чета найшлась на горбку, я дав приказ до протинаступу. Дві сотні, тобто — чет. Каравана і пор. Тарнавського — піддержані скорим скорострільним огнем, кинулись на ворога. Наш наскок був такий сильний, що поляки на цілій лінії подались назад до села, звідки почали були свій наступ.
Ми заночували на зайнятих позиціях в строгім поготівлі. Пор. Тарнавський ранений в руку, відійшов на перев’язочний пункт, а його сотню обняв найстарший ранґою чет. Стефанишин. Вночі поляки дістали підмогу в силі одного батальйону (нам донесли селяни) і ранком вдарили на нас на цілому фронті. Почалась знову сильна обопільна стрілянина, що тривала через цілий день. Я кидав свій резервовий скоростріл на санях на всі боки, де лиш показалась потреба. На щастя дорсга серед гущі сільських забудовань цьому сприяла. Над вечір я завважив, як ворожа розстрільна, використовуючи лісистий терен на моїм лівім крилі, наперла сильно на сотню чет. Капеніса. Я вислав туди резерве вий скоростріл, але він вже не вспів на час прибути, бо поляки вдерлись до наших окопів і до села. Тут прийшло до рукопашного бою на баґнети, але ворога не вдалось здержати і ми були змушені відступити бойовим порядком дещо назад і обсадити село Сиракізці. Ворог вже не напирав і ми упорядкувавши сотні, ствердили, що наші втрати в людях були: двох убитих і одинадцять ранених, між ними пор. Тарнавський. По двох днях ми одержали наказ відійти назад, на оборонну лінію — Гійсько, Нижанковичі і Нове Місто. Мої дві сотні обсадили село Гійсько і терен між Гійськом та Нижанковичами, а дальше йшла обсада сотень пор. Підгірного, чет. Стефанишина і розбитків куреня пор. Турка. На цій лінії прийшло до вирішного бою за Нижанковичі, Добромиль, а головно Хирів.
Дня 16. 12. 1918 р. поляки повели свій дальший наступ на цілому фронті, ударяючи більшою силою на місто Нижанковичі. Бій почався вчасним ранком канонадою і сильним скорострільним огнем, що заедно прибирав на силі. Десь після полудня стрілянина в районі Нижанкович втихла. Я вислав туди розьід іу стежу, яка скоро вернулася і донесла, що ворог зайняв Низ шнковичі і пішов дальше на Добромиль. В той спосіб відтято нам відворот — тобто нас окружено. Пробиватись за дня було ризиковно і ми обезпечившись заставами, чекали вечора в найбільшому поденервованні. Як тільки стемніло я даз приказ вдарити нагло на село Губичі, здобути його, а там уже покажеться, як нам добитись до своїх. В супроводі місцевого селянина ми підсунулись польовою доріжкою близько Губич і розвинулись обережно в розстрільну, висилаючи до села стежу під проводом хор. Войткова на звіди. Вона скоро повернула і зголосила, що в селі є тільки невеличкий відділ польської піхоти, правдоподібно якась резервова сотня, а головна ворожа сила пішла на Добромиль. Це нас піднесло на дусі. З грімким «гурра» ми вдерлись до села. Наш наскок був такий наглий і несподіваний, що поляки без жадного спротиву розскочились на всі боки, залишаючи по хатах кільканадцять полонених і п’ять верхових коней з двома сідлами. Наша розстрільна, не задержуючись довго, перейшла крізь село і зібралась на битому шляху Нижанковичі-Добромиль. Підбадьорені цим успіхом ми рушили битим шляхом у сторону Добромиля з твердою постановою пробиватись дальше. Прибувши до села Ляцко, ми довідались, що в другому кінці заночувала в окопах ворожа розстрільна в силі одного чи двох батальйонів, фронтом до Добромиля. Тепер треба було рішатись, чи вдарити на ворога фронтально з заду, чи обійти його і шукати зв’язку з другими частинами. Наразі ми скупчились у невеличкому саді довкола залізничної будки. Я увійшов до кімнати, щоб при світлі зорієнтуватись на карті у новій ситуації. Нараз хтось крикнув — «польська панцерка»! Я вискочив моментально з хати і хотів дати приказ обкидати ворожу панцерку ручними ґранатами але моїх стрільців уже не було, розкочились відрухово на всі боки, тільки плоти під ними затріщали. Я кинувся доганяти і знайшов їх долині коло млина, вистрашених і неупорядкованих. Аж тепер я побачив, що пробиватись ніччю серед гущі будинків, аж у другий кінець села, це річ аж надто небезпечна, тимбільше, що ворожа панцерка вже нас завважила і скоро заалярмує цілий фронт. Тому, упорядкувавши сотні, я рішився піти обходом через гору Страч та обсадити село Вовчу Долішню. В тій цілі ми піднайшли провідника-селя- нина, який нас попровадив гористою лісовою доріжкою, а радше стсжкою засипаною снігом через гору Страч повів нас до Вовчі Долішньої. Важка це була дорога, а мої стрільці формально на плечах викотили весь наш невеличкий бойовий обоз на гору, а відтак з немсншим трудом спустили його вдолину. Вже добре розвиднілось, як ми дістались до Вовчі Долішньої й обсадили село. Тут ми довідались, що весь наш фронт з-під Добромиля і Старяви стягнено назад, на давні позиції перед Хировом і Посадою Хирівською, і що наша команда находиться дальше на залізничій станції Глибока, та що до місточка Фельштина прибуло багато нашого війська. Це нас піднесло на дусі і я вислав до команди обширний звіт включно з обсадою села Вовчі Долішньої. Поляки чомусь дальше не наступали, а ми, окопавшись і забезпечивши себе заставами, розмістились вигідно в теплих хатах, чекаючи дальших приказів. По кількох днях такого нашого відпочинку прибуло до нас те заповіджене військо з Фельштина, тобто курінь пор. Шльосера, з приказом від підп. Кравса зайняти наші становища, а ми мали відмаршувати до села Городовичі і його обсадити. При цій нагоді я довідався від пор. Шльосера, що в скорому часі має наступити реорганізація цілої нашої армії в більше централістичному дусі на спосіб австрійський, а саме, що поодинокі сотні мають бути зорганізовані в курені, курені в групи, групи в бриґади, а бриґади в корпуси, і що відповідно до того має наступити обсада цілого фронту. Про ближчі дані цеї реорганізації він ще не знав. По проведеній зміні ми відійшли до місця призначення, до села Городовичі та обсадили східну частину села фронтом до Хирова і залізничого шляху Самбір-Хирів, що був віддалений біля 200 кроків. Ще того самого дня, вечором, прибув до нас пор. Гриць Сенечко з одною гарматою і примістив її на лівім крилі між нашою розстрільною з метою обстрілювати ворожу панцерку прямим артилерійським огнем. Комендантом цеї гармати, а заразом артилерійським обсерватором цілої своєї батерії, що находилась дещо позаду, на приходстві, пор. Сенечко назначив чет. Лазора. По кількох днях цю нашу обсаду скріплено ще сотнею пор. Тарнавського, яку приділ ено на стало до мого куреня і від тепер курінь мав три сотні, 5-ту, 6-ту і 7-му. Комендантом 5-тої сотні був чет. Володимир Караван, 6-тої пор. Антін Тарнавський і 7-мої чет. Іван Капеніс, а по його відході до провіянтури, чет. Іван Вовк. Ми сильно окопались та забезпечились відповідно заставами, бо ходили чутки, що ворог має дальше продовжувати свій наступ. На цих позиціях ми задержались довший час.
Наближались наші Різдвяні свята і я постановив відвідати своїх батьків, яких не бачив повних 4 роки з причини воєнних дій. Я став до звіту і підп. Кравс дав мені 6-денну відпустку додому з тим, що по дорозі маю вступити до команди групи «Південь» в Стрию і до військового секретаріяту в Тернополі та поінформувати їх про потреби фронту. Я подякував за одержану відпустку і ще того самого дня був у Стрию, в команді групи «Південь». Тут я представився як висланник фронту, але до коменданта групи, полковника Коссака мене не допущено, мовляв, полковник дуже зайнятий! Я поїхав дальше і ранком був уже в Тернополі, та зайшов до військового секретаріяту. Мене прийнято ввічливо, і я з місця почав реферувати про найконечніші потреби фронту, а саме: про цілковитим брак підручних перев’язок так, що ранених приходиться перев’язувати чиж попало, частинами нічної білизни, ручниками, хусточками і т. п., про брак телефонічного виряду і тому між фронтовими частинами, та командою нема сталого получения, а артилерія з браку так конечного телефону є змушена стріляти прямим огнем, або помагати собі т. зв. живим телефоном, тобто — уставленими низкою що кількадесят кроків стрільцями, що мали передавати прикази старшини з обсерваційного пункту до батерії і в той спосіб дириґувати артилерійським сгнем. Недостача інтендатури змушує нас до реквізиції потрібних харчів і мундурів між місцевим населенням, часто-густо з кривдою цього населення. Брак і.іуніцп зменшує боєздатність, а брак виплати т. зв. «льону» причиняється в значній мірі до упадку вояцької моралі і т. д.
На цю мою скаргу з фронту я одержав приблизно ось таку відповідь: «про всі ці і подібні нестачі фронту військовий секретаріят знає, але наразі не в силі лиху зарадити. Всі наші кадри галицьких полків остали в Чехії, Моравії і на Мадярщині, а в них весь воєнний виряд. До нашої диспозиції є тільки це військове майно, що походить з розброєння австрійських і мадярських військових частин, що вертаються з України
