«1805. «Дніпрострой». Капітан відмовився, сам команду штурмана. Швидкість півтора кілометра».
А вітер лютішає, а мороз міцнішає, капітан раз-у-раз виходить на берег — тільки тьма тьменна, тільки свист вітру, тільки розпачливі реви сирен. Крига йде, крига лютує, крига шарудить шорстко. Восьмого жовтня рано-вранці Уса стала. Темні обриси пароплавів і барж маячили у ранковій млі, два тижні продержали пару — а ось вдарить теплим дощиком і поможе рушитись. Дарма. Уса твердо рішена. Вона не дасться. Вона робить своє діло міцно, тривало. Капітани і баржові водоливи матюкаються «на чому світ» — і небо, і табір, і Мороз. Передчувають, що доведеться тут зазимувати далеко від теплих хат і своїх родин. Найближче поселення за тридцят п'ять кілометрів.
Так. Морозові не переливки. Заморозив караван, не вивіз вугілля, не забезпечив Воркуту. Чи не мав рації Малахов? Чи не попереджував його Ворман? Роблять підрахунки витрат на зимівлю: мільйон триста тисяч нарахували. Держись, Морозе!
Рапорт за рапортом.
— Чіб'ю-Москва, Москва-Чіб'ю. А чи не вивіз я вісімдесят тисяч тонн? — оправдується Мороз. — А чи не доказав, що Уса судоходна? Так. Вивіз. Доказав. Шістдесят процентів пляну? Чи це не досить? Якось зійшло. У Кремлі і такого не сподівалися.
Та на цьому не скінчилося. Крім клопоту з Воркутою, Мороз має не менший клопіт в іншому місці. Він завжди шкодив собі своїм зухвалим завзяттям, а на цей раз він собі більше ніж пошкодив, він поставив себе в неможливе становище. У Москві завжди йшли за гаслом: хто везе, на того клади. Саме в розгарі Воркутської кампанії у вересні місяці Мороз дістає несподівано телеграму: «Негайно заснувати нову корабельню з програмою п'ятдесят тисяч тонн річно. Сталін».
— Здуріли! — виривається у Мороза. У них там, видно, мозки перевернулися. Тож кінець вересня, тож нема людей, матеріялів, устаткування. Але Мороз знає, що там не розуміють «не можна», він мусить робити і він мусить зробити. Негайно лишає Воркуту і летить в Чіб'ю. Дощ радіограм і наказів заливає його, відчуває недобрий кінець. Двадцять другого вересня літак «Людмила» стартує в південно східньому напрямку, а сім днів пізніше прораб Жайворон телеграфує: «Найкращим місцем для судобудівництва є місцевість Покча на Печорі». Другого жовтня пароплав «Тайга» вже тягнув з Кожви по Печорі баржі з людьми, а восьмого жовтня висипав їх у тайзі просто під голим небом. Сім днів пізніше туди доставлено ще вісім сотень ув'язнених, які на своєму віку не бачили ні барж, ні сокири… Ні бараків, ні шатер — тайга, воші, дощ і сніг. Двадцятого жовтня Печора стала і всі вантажі для корабельні заморозила за сто п'ятдесят кілометрів від місця призначення, а п'ятнадцятого жовтня Мороз запитує з Воркути: «До цього часу не маю звіту про хід корабельні. Давайте блискавкою кількість тоннажу Москва». А йому відповідають: «Нема цвяхів». Мороз прислав цвяхи. Йому заявляють: «Нема пакілля». Доставив пакілля. «Нема шруб». Привезли шруби. Нема ґвинтів. Мороз лютує, полетів на місце постачання і виявив, що ґвинтів нема взагалі. Шлють телеграму в Москву. Москва відповідає, що ґвинти вислані разом з іншим. Почали шукати і знайшли їх замороженими разом з картоплею під Воркутою за тисячу кілометрів від Покчі. Мороз особисто б'є морди прорабам, а двох директорів віддає під суд.
А тимчасом на Покчі четвертина висланих людей, замотаних у ганчір'я, лежить покотом у наспіх збитих бараках без печей і чекає відправки на той світ. Професор Пархомов, що недавно в інституті філософії читав лекції про Канта і Геґеля, дубасить дерев'яним молотом по шворках паклі, раз по паклі, раз по власних пальцях, з пальців тече кров, а з очей сльози.
— Аркадію Петровичу! Будь ласка, позичте три цвяхи пришити останню дошку, — сльозливо упрошує колишній інженер дирижабльобудівництва свого сусіда — колишнього редактора «Останніх радіовістей» Пьонткевича.
— Але на чесне слово — завтра повернути, — ставить умову Пьонткевич.
А біля величезного огнища сидять колом півголі урки, сині носи, відморожені вуха, які співають: «Нє ґуляйтє ви дома дєшовки». Несподівано з'явився начальник будівництва Фуранов.
— Ви що, шпана, концерти розводите?..
— Та ось радуємось, — відповідає котрийсь.
— Хто бригадир? — питає начальник.
— Я, — відповідає один понуро і чвиркає слиною в огонь.
— Як звешся? — питає начальник далі.
— Мещерський, — відповідає той тим же тоном.
— Він з князів, — додає інший.
— Чому не працюєте? — каже начальник.
— Та от так, що ніяких цвяхів, — відповідає названий з голим пупом князь.
— Ти вже був на лісових роботах? — питає начальник.
— Та був, будь вони прокляті!
— А ти розумієш, що то значить у нас, коли чогось бракує?
— Єрунда! — говорить урка.
— Не єрунда, а кажи де дів цвяхи. Вони ж були видані.
— Та поїли, — відповідає князь спокійно.
— Як поїли, до чорта! — сердиться начальник.
— Так що пожерли і все, — відповідає Мещерський. Начальник одвів руку — і бац князя.
— Ти будеш кпини робити, сукин син! — Князь похитнувся, але не впав.
— Стій, батя! — кричить один з урків. — Поїли. Істину князь говорить. Був тут зирянин, мав оленину, просив цвяхів, ну й…
— Шпана! — викрикнув начальник. Скільки вас тут?
— Сорок сім, — відповів князь, витираючи кров під носом.
— Вохрист! На лід з ними! До єдиного!
Шпану погнали на замерзлу ріку і там посадили. Вздовж свистав гострий вітер, гнало пургою, шпана деякий час ворушилася, а згодом затихла. Здаля виднілась лише купа снігу.
У бараці управління ведеться гостра розмова:
— Ти кажеш самокритика. Знаю, я знаю. Самокритика — зброя епохи, але критикують лиш нас. А тут можеш вовком вити, ніякий чорт тобі не допоможе. Коли ми зробимо «не так», вони там одразу «знають краще» і валять вину на слабших, — говорить прораб Синій.
— Мені, наприклад, Семьонов дощок не видав, а добовий плян давай, — підхоплює бригадир Шарапов.
— А звідкіля я візьму дошки? З коліна? Не підвезли колод, а з повітря не напиляєш, — борониться Семьонов.
— Тихо! — вривається голос головного начальника Фуранова. — Послухаєм голос завідувача транспорту — може щось і довідаємось: Чому сьогодні замість ста двадцяти колод довезено лише сімдесят дев'ять?
— Невистачило тягла, товаришу начальник, — каже той. — За пляном мало бути тягла сорок, а експлуатовано всього двадцять вісім.
— Як так? — дивується начальник.
— Зовсім просто, — пояснює завідувач транспорту. — П'ятеро на ваш наказ відправлено по валянки, семеро визначено ветеринаром для відпочинку, інакше поздихають.
— Я не наказував знімати коней з лісовивозу. Треба було взяти з господарського відділу, — каже начальник.
— Там усе тягло під довозом харчів і корму, рано я про це докладав вашому заступникові, і той сказав — взяти коней з підвозки…
— Товариші! — авторитетно втручається начкультпропу Федотов. — Так ми ніколи не дійдемо до правди. Зрив пляну на лице, наше почесне завдання в'язне. Це не по-большевицьки кивати з Петра на Федора, я ось питаю товариша Шарапова, де він був по обіді, коли у нього скінчились дошки? Мовчи. Я відповім. Він поставив свою бригаду очищати від трісок баржі. Чи зможемо виконати завдання партії й уряду, коли наші найкращі майстрі в розгарі роботи та стануть займатися збиранням трісочок? Га? Питаю? Товаришу Шарапов? Чому ви, коли вам вийшов матеріял, не пішли і не заявили про це начальникові? Або бодай мені? Ми натиснули б на трачів, нарешті ми дали б бригаді продуктивніше заняття, ніж тріски, чи не так, товаришу начальник? — Товариш начальник дуже добре знає, що це звичайне пустомельство, але
