Мороз вже сягнув за клямку, старий ще кинув йому навздогін: — Ага! Було й забув… Хотів, щоб ви заглянули до мене… І то швидше! Може ввечорі…
Мороз вийшов, граф лишився сам, сидів у фотелі, голова опущена, руки вростіч на поруччях. Здавалось, він засипав і тільки іноді, ніби крізь сон, до себе мимрив:
— Хм… Діялектика… Кавзальність явищ… Лест… нот… лест… — Зводив поволі голову і довго, спокійно дивився на портрет старого Григора, що висів напроти нього, іноді похитував головою, здавалось, вів з ним мовчазну мову.
Згодом увійшла Наталка, принесла чай, хліб, масло.
— Здрастуйте, графе, — привіталась вона, підсуваючи столика, а в голосі її звучала іронія.
— Здрастуйте, — відповів старий і глянув на Наталку довгим, рівним поглядом. Наталка не дивилась на нього. — Це ви і будете та сама Іванова? — запитав він спокійно.
— Так. Це я, — відповіла вона певно. — Ось пийте чай, а потім буде готова ванна, — додала.
— Дякую! Дякую! — казав старий з виразом якоїсь загадковости і похитував головою. Наталка залишила його самого і вийшла.
А пізно ввечорі, біля дванадцятої, Мороз, вертаючись з роботи, помітив, що у старого ще світиться і постукав до нього. Демідов лежав у чистій, білій постелі, руки на грудях, але не спав. Дуже зрадів Іванові, заметушився, намагався звестися.
— Не трудіться, Федоре Федоровичу, — казав Мороз з дивною, натягнутою ніби з під маски, усмішкою. — Як почуваєте себе?
— О, гаразд, Іване Григоровичу… О, гаразд. І дякую, що зайшли… Сідайте десь тут… — Мороз намагався тримати себе. Він розучився говорити, розучився «поводитись», розучився навіть слухати. Він знає лише кричати, лаятись, приказувати.
— Вибачте, Федоре Федоровичу! Пізно вже…
— О! Не пізно… Для мене вже нема пізно… — казав Демідов. Цей голос звучав так, ніби він походив з підземелля. Мороза це одночасно і насторожувало, і роззброювало. Лежить. Старий. Умирає. Яке йому до нього діло? Чи мало вмирало? І ще вмре… Мороз якось шумно, демонстративно, присів на краю дзиґлика у своєму задрипаному комбінезоні з тим вічним револьвером при поясі. Хотів, здавалось, сердито плюнути, але стримався, лише закурив нервово цигарку, неспокійно і збентежено блукав поглядом довкруги, аж поки не зачепився за якусь одну точку десь біля носка свого правого чобота і на ній застиг.
Старий спочатку перечікував, відчув Морозів настрій, не перечив і не хвилювався. Був дуже рівний і спокійний.
— А! Розумію! — почав він. — І вас, Іване Григоровичу, розумію. Маєте причини бути невдоволеним, але хто, скажіть, тепер може бути вдоволеним? Тож нічого з того, що ми задумали робити, ми не зробили. Чому? Бо рішати людині святі курйози життя за своїм власним вподобанням, все одно, що ловити хмару і сукати з неї мотуззя. Але це мені лиш тепер видно, з цього шпиля життя, з цієї остаточної висоти. Раніш мені того не було видно, я був переконаний, що людині дано більше, ніж дано…
Старий граф говорив. Говорив багато і довго. І складно. Хотів, здавалось, нарешті все сказати — усе, що накопичилось в його душі, серці розумі. Цілу історію свого життя і життя, що було біля нього — історію буття, історію виповнену по самі вінця згущеною трагікою, що в ній безпросвітність заміняла світло, насичену, як дощовий осінній день вогкістю, безмежною завісою мракобісся.
Старий ще раз переказав понуру історію Сталіна, його приходу, його царювання… Морозові це все було і так знане, але Демідов, здавалось, хотів своїм винятково простим словом, зробити все те ще нагляднішим, ще виразнішим, ще намацальнішим.
— Горе нашого покоління, — казав він, — в тому, що воно спокусилося «раєм» і, головне, повірило, що воно його вже нарешті «відкрило». Люди замурували себе в ротонді зарозумілого божевілля.
Старий оповів про початки того вчення, його розвиток. Вибух пристрастей революції, її розлив у просторі, затемнення мас. Ленін. Його смерть. Троцький і Сталін, їх боротьбу, бльоки — Троцький — Зінов'єв — Камєнєв, Бухарін — Риков — Томський… І нарешті Тухачевский, і погром армії…
Усе це разом породило роки 1932-33. Історія звикла багато дечого забувати і прощати, але цих років, казав старий, вона ані не забуде, ані не простить. Цих років жахнулись навіть такі випробувані стовпи революції, як Бухарін — Риков — Томський.
Майже все політбюро затряслось. Не жахнувся і не затрясся лише Сталін. «У деяких товаришів не видержали нерви» — сказав він. Безпосередність цього монстра дійшла своїх меж. Він рішив заморити голодом мільйони… Дослівно мільйони… Жінок, дітей… Заставити матерей стати людожерками, щоб пізніше заявити, що це було потрібно для того, щоб зорати Україну тракторами. Що ж буде з тими, що їм «не видержали нерви» — відомо. Бог революції їм того не забуде. Їх чоловіколюбність заведе їх туди ж, куди пішли всі їх попередники. Вони вже на порозі царства тіней.
— Мгу! — пхикнув на це Мороз і кинув люто недокурену цигарку на поміст.
— Заспокойтесь, Іване Григоровичу! — відповів на це Демідов. Мороз лише сердито одвернувся і почав запалювати нову цигарку.
— Що хочете? — питав Демідов. — Може хочете від ведмедів грації, або від слонів делікатности? Ну, ну…
— Я, графе, — казав грубо Мороз, — нічого не хочу. Я лиш хочу, щоб все те по можливості скорше погнав хтось до чортової матері.
— Не так скоро, не так скоро! — казав Демідов. — Завелика справа.
— Мене обурює, — казав далі Мороз, — що ви… росіяни, не бажаєте нічого рішати… — Це було великою несподіванкою навіть для самого Мороза. Це він уперше вжив слова «ви росіяни». Демідов навіть глянув на нього.
— Думаєте, що це лиш «ми»?
— Так! Я так думаю! Самі не живете і іншим не даєте жити! Покалічили всіх, зламали хребти, характери… І сотні років тупцяння на місці! Загрузли… І тримаєтесь за волю Божу! А лиш подує потрібний вітер і все те рухне! Рухне! Як хатка з карток! «Дружба народів»! «Соціялізм»! «Інтернаціонал»! Ну, кому, навіщо потрібен весь той дурний блеф! Кому? Графе, кому?
— Так, — відповів Демідов на цей несподіваний Морозів вибух. — Я ж хотів вас на міністра майбутньої вільної спілки народів цього великого і гарного простору.
— Ви, графе, хотіли мене на шпигуна, на провокатора, от що ви хотіли! А ці на поганяча рабів! — рішуче відповів Мороз і встав. — Триста літ рішаєте «дружбу народів» і ані на грам не рішили. Мільйони вбиваєте, щоб рішити «соціялізм» і плутаєтеся в мракобіссі! Ні! Ні! Я думаю, що «прийдуть варяги». Не хочете самі — порожнього місця природа не терпить. Нічого не робиться, щоб зробити. Щоб обдурити! Щоб спотворити! Щоб вимордувати! О! Ці засоби у наш час не будуть терпимі! Я певен! Дайте тепер цим людям лише ілюзію надії, що все це може скінчитися і вони поженуться за ким хочете! Народ вже доведено до відчаю!
Мороз це майже викрикнув і зупинився. Враз ніби збагнув, що він говорить властиво до трупа. Навіщо він це говорить? Кому?
І дійсно. Коли він глянув на Демідова, той, здавалось, дрімав чи навіть спав. Мороз ще постояв хвилинку, щоб переконатись, чи це йому не здається, але побачив, що старий не прокидається. Тоді Мороз швидко вийшов. Була друга ночі. У будинку велика тиша. Проходячи повз Наталчину кімнату, помітив, що у неї ще світиться і якось механічно постукав.
— Хто там? — почув Наталчин голос.
— Я! — прохрипів Іван.
— Заходь!
Наталка була сама, її дочка у Кожві у школі. Лагодилась засинати, була в ліжку.
— Що занесло тебе до мене в такий пізній час? — запитала вона сухо, навіть вороже. Іван несподівано запитав:
— Це ти писала доноси на Людмилу?
— Так! Це я писала — відповіла вона певно і рішуче.
— Для чого? — спитав Іван, і голос його звучав металево.
— Бо вона втягала тебе до смертельної небезпеки. Яке наше діло, що вони там між собою гризуться? Але не в тім справа: має приїхати Мар'яна!
