Римі, готував себе до духовної кар'єри, і раптом, через цю війну, такий крутий поворот: замість священного сану робота у відділі агентурної розвідки! Правда, Пауль не шкодує, що позбувся сутани. Військова форма так йому до лиця! Чорний комір мундира чудово відтіняє блідість обличчя, і очі від цього здаються ще глибшими. Та все ж шкода років, коли він учився в Римі. Тоді він ще вірив у якесь своє вище покликання і безліч речей його глибоко хвилювали, спокушали. Хотів би він хоча б ще раз відчути це тремтіння чекання, непевності, пристрасті. Як все-таки притупилися всі його почуття! Тепер він відчуває хвилювання в єдиному випадку — тільки в ті хвилини, коли розкриває свої карти під час гри.
Пауль Кубіс, шукаючи партнерів, озирає кімнату. Запросити хіба оцього барона Гольдрінга? У нього грошей кури не клюють, і якщо грати розважливо, не зариватися…
Останній час Кубісу не щастить у грі. Як і кожен картяр, він вірить, що ось-ось наступить перелом і можна буде з лишком повернути все, що програв. Тільки б не пропустити цього щасливого моменту, коли раптом фортуна змилосердиться і повернеться до тебе обличчям. Можливо, що саме сьогодні…
Пауль швидко перетинає зал і підходить до Гольдрінга, який жваво про щось розмовляє з Кокенмюллером.
— Барон, чи не погодитесь ви бути моїм партнером? Адже ви, звичайно, граєте у брідж?
Гольдрінг розводить руками і з щирим жалем каже:
— Дуже шкодую, що я неук у цій справі! Признатися, хотів би навчитися.
— Якщо не заперечуєш, Пауль, я можу скласти тобі партію, — пропонує Кокенмюллер.
— А кого запросимо ще?
— Ну, звичайно Шульца і… — Кокенмюллер озирає кімнату, — і хоча б Вернера. Вернер! — гукає він, — ти ще здатний відрізнити туза від валета?
Вернер, що похмуро тягнув біля одного із столиків коньяк, ліниво підводиться. Очі його вже зовсім посоловілі, але тримається він рівно і всі його рухи чіткі і вправні, ніби він зовсім і не пив.
Кокенмюллер розставляє стільці. Він сьогодні дуже веселий і збуджений. Вранці він відправив добру посилку своїм батькам, і не з якимсь там шматтям, а з справжніми цінностями. Можливо, сьогодні і карта піде.
Шульц сідає до стола діловито, ніби він зараз має приступити не до гри в карти, а до якоїсь дуже важливої і кропіткої роботи.
— Ви не заперечуватимете, якщо я сяду біля вас, щоб трохи повчитися? — запитав Кубіса Гольдрінг.
Пауль Кубіс дуже не любить, коли йому хтось зазирає і в карти — це його нервує, але він не наважується відмовити барону і люб'язно сам присуває йому стілець.
Гра спочатку йде мляво. Кубіс пам'ятає свій намір не зариватися і тому грає з невластивою йому обережністю. Кокенмюллеру не йде карта, Шульц, як завжди, вичікує. Лише Вернер, якого починає розвозити, по мірі сп'яніння, все більше розпалюється. Він ризикує, робить несподівані ходи і, на диво всім присутнім, раз за разом виграє. Помалу і Пауля охоплює азарт. Забувши про своє рішення бути обережним, Кубіс подвоює ставку. Але карта приходить нікудишня, до того ж і партнер його, Кокенмюллер, робить помилку за помилкою. Шульц задоволено потирає під столом руки — вони з Вернером уже в великому виграші, а цей Кубіс наче затявся: оголошує робер, хоча ясно, що він не набере потрібних взяток.
Ні, і цього разу фортуна не повернулася обличчям до Пауля Кубіса! Виграли, як і слід було чекати, Шульц і Вернер. Кокенмюллер з кислою міною поклав свою частку програшу — триста п'ятнадцять марок — на стіл, а Паулеві довелося відвести цю скнару Шульца у куток і прохати його почекати до завтрього. Шульц згодився, але попередив, що може почекати лише до дванадцятої дня, оскільки завтра у нього теж є платежі честі. Слово «честі» він вимовив з таким притиском, що Пауль Кубіс зрозумів, якщо не сплатити програш вчасно, без скандалу не обійдеться.
Щоб не виказати присутнім свого поганого настрою, Паулю Кубісу довелося затриматися в залі і розпити пляшку коньяку з Гольдрінгом і Вернером. Шульц, звісно, відразу ж втік — злякався, щоб йому не довелося платити за коньяк. Але Вернер показав себе як справжній добрий офіцер: він частував усіх, хто тільки підходив до їхнього столика. Потім Гольдрінг замовив дві пляшки шампанського. На кінець вечора в голові у Пауля добре шуміло, і він не пам'ятав гаразд, як доплентався до своєї кімнати.
Прокинувся Кубіс з важкою головою і підсвідомим відчуттям, що на нього чекає якась неприємність. Відразу він навіть і не збагнув, у чому річ, і, лише умившись і сівши снідати, згадав: Шульц! З усяким іншим справу можна було б уладнати пізніше, тільки не з цією довгопикою бестією. Платежі «честі»! Ніби має він поняття, що таке честь!
До штабу Кубіс прийшов навмисне раніше, сподіваючись когось зустріти і перехопити хоч частину потрібної суми. Але у Кокенмюллера знайшлося в кишені лише двадцять марок.
Пауль спробував подзвонити двом-трьом приятелям, хоч зарані знав, що ні в кого з них грошей зараз немає, бо всі вже встигли пропитися і програтися. «Ех, будь що буде!» — вирішив, врешті, він і, розклавши папери, зібрався взятися до роботи.
Легенький стукіт у двері примусив Кубіса здригнутися. «Невже Шульц?» — майнуло у думці. Але, глянувши на годинник, він полегшено зітхнув: зараз лише десята.
— Одну хвилинку, — голосно гукнув Пауль і, підійшовши до оббитих жерстю дверей, відімкнув автоматичний замок.
У коридорі стояв лейтенант Гольдрінг.
— Заходьте, заходьте, бароне, — щиро зрадів Кубіс. — Як дивно, саме зараз я подумав, що ви можете допомогти мені в одній справі.
— До ваших послуг. Тим більше, що і в мене до вас є одна справа, скоріше навіть невеличке прохання.
Запросивши гостя сісти, Кубіс і собі опустився в крісло біля письмового стола, недбало відсунувши від себе документи.
Ні, йому нема чого нарікати на долю, коли вона привела до нього барона Гольдрінга. По-перше, у нього можна буде перехопити три-чотири сотні марок, щоб розрахуватися з Шульцом. Як це він раніше не подумав про таку можливість? А по-друге, — саме зручна нагода, щоб виконати доручення Бертгольда. Треба знайти якийсь привід, щоб залишити барона в кімнаті самого, покинувши все так, як воно є зараз. Оці папери з позначкою: «Цілком таємно», напіввідкритий сейф… Такі принади не можуть не спокусити фон Гольдрінга, якщо він людина непевна!.. І тоді, варт тільки глянути в окуляр перископа, вмонтованого біля сейфа так майстерно, що жодна людина про це не здогадається, і барона можна спіймати на гарячому.
Ось тільки як все це зробити? Якби він підготувався зарані, можна було б розіграти все, як по нотах: доручити комусь з своїх підлеглих, щоб його викликали телефоном, пробачитися, попросити зачекати. А самому тим часом… Та що про це думати! Тепер, коли Гольдрінг зайшов несподівано, треба покластися виключно на свою винахідливість. Якось-то буде! З чого тільки почати розмову, щоб його затримати, і як повернути її так, щоб одним пострілом убити двох зайців: попросити грошей і одночасно виконати план з перевіркою?
— Так чим можу бути корисним?
— Бачте, — повільно почав Кубіс, ніби добираючи слова, — мені дуже хотілося б знати вашу думку по ряду питань, пов'язаних з моєю роботою. Я маю на увазі агентурну розвідку.
— З охотою відповім на всі ваші питання.
— Ви працювали в Росії і, звісно, знаєте практику росіян.
Скажіть, коли радянська контррозвідка викриває нашого агента і заарештовує його, є у нього якісь шанси на врятування?
— Не більше ніж у риби, що лежить на сковороді, потрапити знову в річку. В мирний час наш розвідник ще може розраховувати на якісь пом'якшуючі провину обставини, як от щиросердне зізнання тощо. Але під час війни… Ви самі знаєте, — закони воєнного часу завжди суворі.
— А коли наш агент, щоб врятувати собі життя чи за високу винагороду, погодиться працювати на радянську розвідку?
— О, такі випадки виключені, — переконано сказав Гольдрінг. — Справа, бачте, в тому, що кадри радянської розвідки добираються за цілком іншим принципом, ніж у нас, де вдаються до послуг платних агентів. Радянська розвідка, на жаль, тим і сильна, що її співробітники — люди ідейні, я б навіть сказав, фанатики, які працюють не заради грошей.
