— Виграшу — п'ятдесят пляшок, програшу — десять. Сорок пляшок коньяку з майора Шульца! — весело вигукнув арбітр.
Навкруги зареготали. Усім була відома скупість майора, і присутні зараз з цікавістю спостерігали, як його довге обличчя вкривається червоними плямами.
— За майором Шульцом ще три постріли? — нагадав Генріх. — Маузер при вас, майоре?
Шульц безпорадно схопився за кобуру і почервонів ще більше.
— Було умовлено стріляти з парабелума, — запинаючись заперечив він.
Генріх весело розсміявся.
— Я пожартував, говорячи про десять пляшок, гер майор! З мене вистачить і однієї.
— Тоді смію запросити вас сьогодні о дев'ятій вечора розпити зі мною виграну вами пляшку.
Шульц вклонився так церемонно, ніби він запрошував Генріха принаймні на бучний бенкет.
— Вважатиму за честь для себе! Буду рівно о дев'ятій, — ховаючи насмішкуватий блиск у очах, вклонився Генріх.
— Я не хотів би бути вашим супротивником на дуелі, — пожартував Кокенмюллер, коли вони разом з Генріхом поверталися до штабу. — І знайте, що сьогодні ви нажили запеклого ворога.
— А мені здалося, що ми розсталися з Шульцом, як приятелі. Адже я подарував йому мало не весь програш!
— Він не пробачить вам того, що ви забрали в нього славу кращого стрільця штабу, — пояснив Кокенмюллер. — А це єдине, чим він міг досі пишатися.
Коли після прогулянки Гольдрінг і Кокенмюллер зайшли в свою кімнату, черговий сповістив, що в оберста зараз генерал Данієль і оберст Лемберг.
— Лемберг? — запитливо глянув на Кокенмюллера Генріх і наморщив брови, ніби щось пригадуючи.
— Йому доручено керувати операцією «Зелена прогулянка»…
Обидва сіли біля своїх столів, схилившись над паперами. Хвилин за п'ять через приймальню оберста, навіть не глянувши в бік офіцерів, пройшов генерал Данієль, а за ним закурений і стомлений оберст Лемберг.
Крізь двері чути було, як Бертгольд ходив взад і вперед по кабінету. Це свідчило про поганий настрій оберста. Але Генріх, якого дуже зацікавило повідомлення Кокенмюллера про доручену Лембергу місію, все ж наважився потурбувати свого шефа.
— А, це ти! — похмуре обличчя Бертгольда трохи прояснішало. — Що ж, поздоровляю з успіхом! Ти чудовий стрілець!
— Я саме з цього приводу і прийшов до вас, гер оберст, чи не здається вам, що доцільніше було б показати своє вміння вправлятися із зброєю не на змаганнях, а на «Зеленій прогулянці», де за мішені правитимуть вороги, а не порожні пляшки від коньяку.
Щось подібне до посмішки майнуло на обличчі Бертгольда.
— «Зелену прогулянку» вже здійснено.
— Вже? Та коли ж! — і здивування, і розчарування чулися в голосі Генріха.
— Почали сьогодні вдосвіта, рівно о шостій, а закінчили о дванадцятій.
Похмурий погляд Генріха, очевидно, щиро потішав Бертгольда.
— Ні, ти дивак, справді дивак! Ну, скажи мені одверто — чому тобі так закортіло взяти участь у цій операції?
— Дозвольте відповісти вам не як начальникові, а як моєму другому батькові, від якого я не хочу мати таємниць?
— Сподіваюсь, що саме так ти і розмовляєш завжди зі мною.
Генріх трохи повагався, немов йому ніяково було звірити свої найпотаємніші думки.
— Ви так багато зробили для мене, — почав він непевно, — завдяки вам я швидко одержав офіцерське звання, ви призначили мене на цікаву роботу… Але…
— Ну, одвертість, то одвертість! Чому ж ти не доказуєш?
— Я заздрю багатьом офіцерам штабу: всі вони мають бойові заслуги, очевидно брали участь у важливих операціях, про що так красномовно розповідають нагороди на їхніх мундирах…
Нестримний регіт Бертгольда не дав йому змоги докінчити фразу.
— Оце і все?.. Який же ти ще наївний! Запевняю тебе: більша половина цих орденів видана штабним офіцерам тільки для того, щоб фронтовики вірили, що і штабісти мають заслуги перед фатерландом, хоч часто, навіть дуже часто, ці заслуги не більші ніж у архіваріуса якогось провінціального магістрату… І для цього зовсім немає потреби підставляти голову під партизанські кулі. Для куль знайдуться люди з менш благородною кров'ю ніж твоя… і подякуй мені, що я не пустив тебе на ту операцію…
— Чому саме?
— А тому, що ми втратили лише вбитими двісті дев'ятнадцять солдатів і шістнадцять офіцерів. Половину поліцаїв знищено…
— Виходить…
— Виходить, що «Зелена прогулянка» для багатьох перетворилася на останню прогулянку! Коли наші частини, закривши всі виходи, наблизилися до табору, виявилося, що він абсолютно порожній. І табір і підступи до нього були добре заміновані. Додай до цього, що партизани наскочили на нас з тилу, і, завдавши чимало шкоди, блискавично зникли. Операція ганебно провалилася. Єдиний її наслідок — понад дві сотні нових хрестів на кладовищі біля цього населеного пункту.
— Виходить, оберст Лемберг…
— А, чорт з ним, з цим Лембергом, я не хочу псувати собі настрою через його невдачі! Хай він виправдується перед вищим командуванням! Як ти гадаєш, лейтенанте: чи не слід нам з тобою трохи розвіятись і хоч на вечір вискочити до найближчого міста?
— З великою охотою.
— Знаю, що з охотою. Молодість не любить глухих кутків, як от наш, різноманітність обстановки їй потрібна, як повітря… Так, може, сьогодні й рушимо?
— Краще було б завтра, бо сьогодні я запрошений до майора Шульца.
Оберст поморщився.
— Ви незадоволені?
— Занепокоєний… Майор Шульц не подарує тобі сьогоднішньої ганьби. Напідпитку він може тебе образити, а ти, з твоєю запальною вдачею…
— Я буду холодний, мов крига, і стриманий, як ви, гер оберст!
— І проте я не дуже спокійний.
— Чому? Адже я вам пообіцяв…
— Ти такий ще молодий! Не будь війни…
— Я, можливо, не мав би щастя називатися вашим сином.
— І то правда! Ну, йди, але пам'ятай, що з майором треба бути обережним. І, якщо рано повернешся, завітай до мене.
— Слухаю, гер оберст!
За півгодини, затягнутий у новий парадний мундир, Генріх стукав кінчиком стека в двері квартири майора Шульца. Двері відкрив сам майор.
— Прошу, прошу, шановний бароне Гольдрінг! — Майор намагався триматися привітно, але на його обличчі було більше улесливості, ніж приязні.
Генріх швидким поглядом окинув кімнату Шульца і ледве стримався від посмішки, згадавши розповідь Кубіса про те, як денщик Шульца, бажаючи створити затишок у кімнаті свого офіцера, притяг відкілясь два шкіряних крісла, і майор відразу ж зрізав з них шкіру і сховав у свій великий, схожий на скриню, чемодан.
А зробити кімнату затишнішою не завадило б. Надто вже в ній голо і непривітно. Вузьке ліжко, закрите звичайною солдатською ковдрою, стіл, чотири стільці. Ага, ще оцей горезвісний чемодан! Дійсно, справжня скриня! Навіть залізом оббитий. Цікаво б у нього заглянути… мабуть, там і офіцерська ковдра лежить, акуратно складена на самому дні І як це залишив Шульц на стіні фотоапарат? Певно, витяг його, щоб похвалитися перед гостями. Майор явно чекав ще на когось, крім Генріха, інакше чого б він поставив на
