— Дивізія Еверса розквартирована в різних населених пунктах для охорони воєнних об'єктів, а штаб її міститься в Сан-Ремі. Це невеличке курортне місто на півдні. Офіціально той район не окуповано. Наші війська там стоять за договором з Віші. Але я мушу застерегти тебе: останнім часом у Франції стало зовсім не так спокійно, як було раніш. Тут теж з'явилися партизани, і вони полюють на німецьких офіцерів. Постріли з-за рогу стали звичайним явищем. Отже, будь обережним і ще раз обережним!
— Мені дуже сумно, гер оберст, розлучатися з вами. Ви подасте мені звістку про себе, коли одержите призначення?
— Відразу ж! Я записав адресу штабу дивізії Еверса і негайно тобі напишу, коли все з'ясується. А ти мусиш писати мені регулярно, сповіщаючи про всі свої справи. Сподіваюся, що ти цілком виправдаєш ту характеристику, яку я дав генералові Еверсу.
— Вам не доведеться червоніти за мене!
— І не забувай писати фрау Ельзі! Пам'ятай, що вона ставиться до тебе, як рідна мати. Оскільки я здогадуюсь, Лорхен теж чекатиме на твої листи. Адже я не помиляюсь?
— О, невже ви гадаєте, що я забуду про свій святий обов'язок!
— Тепер, здається, все. Йди відпочивай. Я за півгодини почну здавати справи, щоб завтра перед від'їздом бути вільним.
Другого дня, о дванадцятій, Бертгольд виїхав до Берліна, а Генріх просто з вокзалу рушив машиною на Сан-Ремі.
МАДЕМУАЗЕЛЬ МОНІКА РОБИТЬ ПОСТУПКУ
Чудесна автострада швидше скидалася на широку алею, і Генріх наказав денщикові зменшити швидкість, щоб помилуватися краєвидом. Він і справді був чудовий. Рівнина лишилася позаду, і тепер обабіч дороги знімалися вкриті зеленню пагорби. Вони чимдалі ставали все вищими і вищими, здіймалися один за одним, наче величезні хвилі, що плескались, б'ючись об груди передгір'я Альп.
Коли дорога почала петляти, Генріх запропонував денщикові змінити його біля руля. Він покладався на свій досвід непоганого водія, але сам часто здригався від несподіванки, бачачи, що автострада впирається у величезну скелю чи гору. Але так здавалося лише здаля. Під'їхавши ближче, Генріх бачив, що і автострада, і залізниця, яка бігла поруч асфальтової дороги, зникають у тунелі, щоб за мить виринути по той бік скелі або гори. Після одного з поворотів автострада і залізничні рейки побігли берегом невеличкої, але бурхливої гірської річки, звиваючись разом з нею по долині. З північного заходу гори так близько підходили до берега річки, що, здавалося, от-от перетнуть їй шлях, і, обминаючи їх, річка робила круті повороти. Вона бігла, мов живий, рухомий дороговказ, і Генріх повертав руль праворуч і ліворуч, а автострада лягала і лягала під шини, немов і не було їй кінця.
Містечко Сан-Ремі відкрилося для Генріха зовсім несподівано, за одним з таких поворотів. Воно лежало в широкій улоговині, ніби самою природою призначеній для того, щоб тут оселилися люди. Невисокі відроги гір, вкриті хвойними лісами, захищали улоговину від вітрів з північного сходу. З південного заходу здіймалося велике гірське плато. Від самого берега річки і аж до плато підіймалися вгору виноградники.
Автострада безпосередньо переходила в головну вулицю міста. По обидва її боки були розташовані всі найкращі будинки Сан-Ремі. Отже, Генріху не довелося довго розшукувати штаб. На перше його запитання йому відповіли, що генерал Еверс живе у віллі «Айстра», а штаб дивізії міститься у готелі «Європа».
За п'ять хвилин Генріх уже стукав у двері з табличкою «Ад'ютант командира дивізії гауптман Лютц».
— Увійдіть! — пролунав приємний баритон.
Назустріч Генріху підвівся з-за письмового стола високий, худорлявий офіцер у чині гауптмана, очевидно, сам Лютц.
Уся його постать і особливо великі сірі очі виказували, що гауптман дуже стомився. Про втому і якусь байдужість до своєї особи свідчила і досить недбала зачіска Лютца. Його густе темне волосся, хоч і було зачесане на проділ, увесь час розсипалося і падало на лоб, коли гауптман робив найменший рух.
— Лейтенант фон Гольдрінг, — відрекомендувався Генріх. Гауптман Лютц обійшов стіл і зробив кілька кроків назустріч Генріху.
— Гауптман Лютц, ад'ютант командира дивізії. Прошу, сідайте!
— Мене призначено в штаб вашої дивізії, — почав було Генріх, але гауптман перервав його:
— Про ваше призначення я знаю, і саме сьогодні ми чекали на вас.
Лютц сів на своє місце за столом, і Генріх простягнув йому документи. Мовчки позирнувши на них, гауптман взяв лише відрядження, решту повернув Генріху.
— Дуже радий, що ви приїхали, бароне! — привітно сказав Лютц і, засміявшись, додав: — Мушу признатися, що радію з чисто егоїстичних міркувань — сподіваюсь, що ви мене трохи розвантажите. Бо справ багато і все доводилось робити самому.
Поведінка гауптмана була щира і невимушена.
— Сподіваюсь бути гідним помічником.
— На жаль, моїм помічником ви не будете. Вас призначено офіцером для особливих доручень. Про це завтра дамо наказ. Але поскільки я виконував досі і ваші обов'язки, крім своїх ад'ютантських, то ваш приїзд справді для мене велике полегшення. А втім, по роботі нам з вами, гер лейтенант, доведеться часто зустрічатися, а то й працювати разом, і я сподіваюсь, що ми працюватимемо дружно.
— Я не маю найменших сумнівів у цьому, гер гауптман!
— От і добре! А зараз я покажу вам вашу квартиру. Я живу при штабі. Ми тут займаємо два поверхи. Кілька кімнат відведено під житло для офіцерів, але зараз вільних немає. На першому поверсі розташувався караул, а також міститься наше офіцерське казино. Отже, вам доведеться жити в іншому готелі, він навпроти «Європи». Я навіть думаю, що вам там буде краще — готель цілком пристойний.
Кімната, приготована для Генріха, була на другому поверсі готелю «Темпль». Певніше, тут було дві кімнати. У першій — передпокої — стояв лише умивальник, диван, маленький столик і два стільці. Друга — велика кімната — була умебльована значно краще. Широке дерев'яне ліжко, письмовий стіл, крісло, шафа, велике дзеркало і навіть нічний столик з телефоном і підставка для чемоданів. Генріх аж ніяк не сподівався на такий комфорт і щиро подякував гауптманові за його турботи.
— А звідси ви можете помилуватися містом.
Гауптман відкрив двері, і обоє вийшли на балкон.
— Справді гарний краєвид, — погодився Генріх.
— І зручний пункт, щоб подивитися на красивих дівчат.
Лютц вказав очима на дівчину, що зіскочила з велосипеда і стояла на протилежній стороні вулиці, чекаючи, поки пройдуть машини.
— А таки дуже красива дівчина. Хто вона?
Лютц посміхнувся.
— Ага, зачепило? Це дочка хазяйки готелю, в якому ви живете, мадемуазель Моніка.
— Красива дівчина, — замислено повторив Генріх.
— Не лише ви такої думки, бароне! Всі наші офіцери пробували залицятись до Моніки. І без найменшого успіху! Вона просто їх не помічає. На щастя, не всі такі суворі. Тут є кілька дуже милих дівчаток, я вас з ними познайомлю.
— Я не дуже полюбляю милих дівчаток. Мені більше до смаку… ну, скажімо, такі, як Моніка. Втім, про тутешніх красунь і їх вдачу ми поговоримо колись на дозвіллі. А тепер час влаштовуватись.
Генріх перехилився через бильця балкона і гукнув денщикові, який з машиною був унизу, щоб той заносив речі.
— Добре, що згадав: при вас лишиться цей денщик чи вам потрібен інший?
— Ні, цей виїде назад з машиною.
— Тоді я вам зараз же пришлю одного-солдата. Це тимчасово, поки ви самі не знайдете такого, щоб
