вам сподобався. Я особисто вважаю, що денщика треба обирати самому.
— Цілком з вами згоден.
Увійшов Ервін і вніс два великих чемодана.
— Ви, Ервін, вільні. Вдосвіта виїдете. А сьогодні погуляйте і випийте за моє здоров'я! — Генріх простягнув Ервіну сто-франкову купюру.
— Якщо ви так кидатиметеся грішми, ви розбестите вашого нового денщика, — зауважив Лютц, коли Ервін пішов.
— А я це роблю з практичних міркувань: сьогодні він вип'є в кабаре і вихвалятиме перед іншими солдатами мою щедрість. Після цього вони наввипередки набиватимуться мені в денщики…
— І ви візьмете найбільш наполегливого?
— Саме навпаки. Але в мене буде більший вибір. Хочеться, знаєте, мати біля себе порядну людину.
Лютц розсміявся. Генріх теж посміхнувся, але якось мляво, — кутиками уст, і Лютца вразив вираз чи то втоми, чи то суму, який ліг на обличчя лейтенанта.
Потискаючи гауптманові руку, Генріх на хвилину її затримав.
— А де ви сьогодні вечеряєте, гер гауптман? — спитав він.
— Обідаємо ми всі разом у казино, цього вимагає генерал. А снідаємо і вечеряємо де кому прийдеться.
— Тоді дозвольте мені запросити вас на сьогодні повечеряти зі мною тут?
— Дуже вдячний, охоче приймаю ваше запрошення, — вклонився Лютц.
— Тоді рівно о дев'ятій я зайду за вами.
Залишившись на самоті, Генріх почав влаштовуватись.
Незабаром всі речі було розкладено на полицях шафи і розвішано.
З дороги дуже хотілося помитись. Денщик, надісланий Лютцом, швидко усе влаштував — нагрів ванну, приготував постіль — і Генріху лишилося тільки помитись і лягти спочити.
Давши новому денщикові кілька дрібних доручень, в тому числі наказавши обов'язково купити два словники — німецько-французький і французько-німецький — Генріх несподівано для самого себе швидко заснув. Прокинувся він лише годині о восьмій. Всі його доручення було виконано, а речі добре вичищено і випрасувано — білявий, з великими вухами, Фріц Зеллер показав себе як вправний денщик.
Хотілося полежати в ліжку ще трохи, а може, й зовсім не вставати до ранку — дорога таки добре стомила! Але згадка про вечерю з Лютцом, про потребу ще до зустрічі з генералом обізнатися з допомогою гауптмана з місцевою обстановкою примусила поспішити.
За чверть години Генріх уже входив до невеличкого, але затишного й добре умебльованого ресторану готелю «Темпль».
У ресторані в цей час було ще зовсім порожньо. Лише біля величезного буфета, що займав мало не половину лівої стіни залу, спиною до входу, стояла якась огрядна жінка. «Певно, господиня готелю!» — майнуло в голові у Генріха. Втім, його увагу привернула не вона. Навмисне уповільнюючи кроки, Генріх уважно придивлявся до дівчини, що стояла навпроти жінки і жваво з нею про щось розмовляла. Це була та сама велосипедистка, на яку звернув його увагу Лютц.
Тоді, на балконі, Генріх погодився з гауптманом, що Моніка справді дуже красива. Але тепер це визначення здалося йому шаблонним і навіть образливим для дівчини. Щось більше за красу було в її обличчі і всій стрункій постаті, і Генріх навіть не зрозумів відразу, чим вона його так вразила. Оцим променистим поглядом великих чорних очей? Розльотом брів на високому, добре виліпленому чолі? Чи, може, цим хвилястим чорним волоссям, що так м'яко облямовує ніжний овал обличчя? Ніс у Моніки навіть неправильної форми, але як гармонійно він переходив у лінію уст і підборіддя… Так, так, гармонійність! Саме гармонійність всіх рис і кольору очей, волосся, довгих, трохи загнутих вій надають обличчю дівчини щось неповторне, чарівне.
Чемно вклонившись обом, Генріх звернувся до старшої:
— Мадам розмовляє німецькою мовою?
— Трохи.
— Я ваш новий постоялець і, на превеликий жаль, ані слова не розумію по-французькому.
— Ви, певно, барон Гольдрінг? Месьє Лютц попереджав про ваш приїзд. І я рада, що саме в моєму готелі зупинився такий шановний пожилець, — на обличчі господарки готелю з'явилася та стандартна люб'язна посмішка, яка є невід'ємною частиною ділових навичок людей, що в силу своєї професії мусять прислужуватись перед іншими.
Моніка дивилася кудись повз Генріха. Її обличчя, таке жваве хвилину тому, стало застиглим і непривітним.
— Я хотів би, мадам, замовити вечерю на дві персони, на дев'ять годин.
— Прошу! — поспішно погодилася господиня. — А що б ви хотіли замовити?
— Форель, курку по-французькому з картопляним гарніром і салат.
— Правда, тепер так важко з продуктами! Але для своїх пожильців… Вечерю приготувати в окремому кабінеті?
— Так! А зараз я просив би вас прислати мені до кімнати пляшку бордо, коньяку, дві пляшки фруктового лікеру і пляшку шоколадного.
Генріх поклав на стойку гроші.
— Решти не треба, — сказав він недбало і, взявши написаний німецькою мовою прейскурант, почав його проглядати.
— Лютц сказав, що цей барон дуже багатий! — долинула до нього сказана півголосом французькою мовою фраза
— Бо встиг награбувати, — сердито кинула Моніка.
— Тримай язика, Моніка!
— А він однаково стоїть, як телепень, і нічого не розуміє.
— Віднеси йому замовлення, — наказала мадам.
Генріх, ховаючи посмішку, поклав на стойку прейскурант і пішов до себе.
Не минуло й п'яти хвилин, як у двері постукали і в номер зайшла Моніка, несучи на підносі пляшки з вином. Поставивши їх на стіл, вона мовчки попрямувала до дверей.
— Одну хвилинку, мадемуазель!
Моніка спинилася біля самих дверей і чекала.
— Ви розмовляєте німецькою мовою? — запитав Генріх.
— Розмовляю, але дуже рідко, бо не люблю ані мови, ані… — дівчина замовкла.
— … ані самих німців? — закінчив за неї Генріх.
Моніка мовчала.
— А ви хоробра! І все ж я не раджу говорити таких речей німецьким офіцерам.
— Кожен вільний в своїх уподобаннях! Мені, наприклад, більше подобається російська мова, вона така милозвучна!
— Я мав нагоду її чути — адже я прибув із Східного фронту.
— Ви із Східного фронту? — в очах Моніки Генріх побачив неприховану зацікавленість.
— І можу вас запевнити, що російські жінки не говорять німецьким офіцерам таких речей, як ви.
— Вони мовчки зносять образи?
— Ні, вони стріляють! Стріляють у тих, кого вважають своїми ворогами, — французькою мовою відповів Генріх.
Очі Моніки широко відкрилися. Якусь мить вона отетеріло дивилася на Генріха, ворухнула губами, ніби хотіла щось відповісти, але увійшов денщик, і дівчина пішла.
Рівно о дев'ятій Генріх був у кабінеті Лютца. Той ще працював.
— Гер гауптман! Невже така кількість роботи? Адже вже дев'ять, а ви працюєте.
— Я чекав на вас і, щоб не сидіти склавши руки, дещо підготував на завтра, — пояснив Лютц, закриваючи папки з паперами. — А як ви влаштувалися, бароне?
— Непогано. Вже познайомився з господинею і її дочкою.
— І Моніка наговорила вам прикрих речей?
