Коли Генріх виводив з ресторану зовсім сп'янілого Лютца, Моніка вже була вдома і, лежачи в ліжку, думала про щойно одержане неприємне завдання.
Другого ранку, рівно о дев'ятій, Генріх прийшов уже в штаб. Вигляд у Лютца був такий, ніби він вперше підвівся після тяжкої хвороби.
— Мабуть, я вчора перехватив? Голова важка, просто на в'язах не тримається, — поскаржився гауптман і скуйовдив своє і так не дуже старанно зачесане волосся.
До приходу командира дивізії Лютц встиг трохи ознайомити нового колегу з справами.
По дорозі до себе в кабінет генерал Еверс спинився в кімнаті ад'ютанта. Незважаючи на похилий вік, це був ще стрункий чоловік з випещеним довгастим обличчям. Важкі повіки і набряклі під сірими очима півкола надавали йому значно суворішого вигляду, ніж то було насправді.
— Що нового, Лютц? — звернувся він до ад'ютанта.
— З нового — новий офіцер для особливих доручень, — спробував пожартувати Лютц.
Генерал Еверс повернувся до Генріха.
— Лейтенант фон Гольдрінг!
— А-а! Мені вас рекомендував оберст Бертгольд, мій давній друг. Прошу до кабінету!
У кабінеті генерала на маленькому столику, присунутому до письмового стола, стояло кілька пляшок з мінеральною водою. Генерал налив один бокал і поставив його перед собою.
— Вас не пригощаю, бо це така гірко-солона гидота! Але мушу пити — печінка! Втім, вас, молодих, такі речі не цікавлять… Ну, як там оберст? Ще невідомо, яке він одержав призначення?
— Він гадає, що лишиться в Берліні.
— О, тоді Бертгольда можна вітати! При підтримці Гіммлера він далеко піде! Вам пощастило, лейтенанте: адже не кожен має такого покровителя, як Бертгольд. Він навіть сказав мені, що вважає вас за свого сина…
— Гер Бертгольд був дуже ласкавий до мене. Він приятелював з моїм батьком і тому мене справді зустрів як сина.
— Так, так, Бертгольд розповів мені вашу історію. Дуже романтично! Я, до речі, теж знав Зігфріда фон Гольдрінга і був з ним у дружніх взаєминах. Мене дуже засмутила його передчасна смерть. Але ви можете пишатися нею. Це була смерть на посту, справжня смерть солдата!
— Я завжди це пам'ятаю.
— Мені говорив оберст, що ви були активним помічником батька?
— Так, я допомагав йому в міру своїх сил: збирав відомості, шифрував донесення, приймав завдання по рації…
— Я цілком поділяю думку Бертгольда, що у ваші роки ви вже багато зробили для Німеччини і було б несправедливим посилати вас на фронт.
— А як ви гадаєте мене використати, гер генерал?
— Ви працюватимете при мені як офіцер для особливих доручень. Доведеться багато їздити, але ви, як людина молодого віку, певно, любите мандрівки?
— Лише тоді, коли вони не заважають мені якнайкраще виконувати дані мені доручення. Про власні уподобання тепер, під час війни, доводиться забувати.
— Дуже розумний погляд на речі. Хвалю! — генерал відпив ковток води і, переходячи з інтимного тону розмови на сугубо діловий, додав: — Завдання будете одержувати безпосередньо від мене або через Лютца. Сподіваюсь, ви вже познайомились з ним?
— Так точно, гер генерал! І він справив на мене враження прекрасного офіцера.
— Я радий, що у вас склалось таке враження. Адже вам часто доведеться працювати разом… Ну, лейтенанте, ми ще зустрінемось з вами за обідом у казино, і тому я не «прощаюся.
— Як прийняв вас генерал? — запитав Лютц, коли Генріх вийшов з кабінету Еверса.
— Досить привітно. Попередив, що нам з вами часто доведеться працювати разом, і висловив задоволення з того, що ви справили на мене прекрасне враження.
— Дуже вдячний, бароне!
— Генерал казав, що завдання я одержуватиму від нього безпосередньо і через вас. Що саме я маю робити сьогодні?
— Поки відпочивати і оглядати місто, бо я сам сьогодні не в формі. А якщо виникне щось термінове, я вам скажу. Тільки, щоб денщик знав, де вас шукати. І не запізнюйтесь на обід — генерал цього не любить. Обідаємо в казино рівно о першій.
— А вечеряємо вдвох, там, де й учора, — додав Генріх.
— Боюся, що буде занадто дорого, — завагався Лютц.
— Не турбуйтесь про такі дрібниці, гер гауптман, — недбало кинув Генріх і вийшов.
Ознайомлення з містом не забрало багато часу. Генріх не помилився вчора, коли відзначив про себе, що автомагістраль править за головну вулицю Сан-Ремі. Тут були зосереджені готелі, вілли, кінотеатр, магазини, мерія. Всі інші вулички, що відходили від цієї головної артерії, були досить брудними, покрученими і такими вузькими, що на них не могли б розминутися навіть дві машини. Трохи поблукавши по них, Генріх повернувся до свого готелю і до обіду встиг попрацювати над словником — йому хотілося швидше вдосконалити свої знання з французької мови.
За кілька хвилин до першої Гольдрінг був у казино.
Там уже зібралося чоловік тридцять штабних офіцерів. Вони походжали по залу навколо довгого, вкритого білою скатертиною стола. Прибори на ньому вже стояли, і зараз дві офіціантки розставляли великі супові вази з розливними ложками. Генріх помітив кілька зацікавлених поглядів на собі — очевидно, на присутніх справляло враження те, що на ньому був новенький мундир з дорогого матеріалу, з якого шили тільки парадний одяг.
Усі виструнчилися, коли ввійшов генерал. Еверс попрямував на своє місце на чолі стола, але не сів, а став за своїм стільцем. Офіцери також стали, кожен за відведеним йому місцем. Еверс пальцем поманив Гольдрінга і рукою вказав йому на стілець праворуч від себе.
— Панове офіцери! — звернувся генерал до присутніх. — Дозвольте відрекомендувати вам нового офіцера нашого штабу, лейтенанта барона фон Гольдрінга.
Генріх вклонився присутнім.
— Він працюватиме моїм офіцером для особливих доручень. Досі лейтенант фон Гольдрінг був офіцером для доручень при начальникові відділу І-Ц штабу корпусу, яким командував генерал Іордан.
Дехто з офіцерів поштиво глянув на Генріха.
— Ближче ви познайомитесь з ним в процесі самої роботи. Генерал сів.
Слідом за ним посідали і офіцери. Генерал налив собі супу. Взялися по черзі за розливні ложки й інші. Генріхові було дуже кумедно спостерігати, як усі присутні наслідували свого начальника.
Обід тривав довго і нудно.
Нарешті генерал підвівся. Підвелись і офіцери. Генріх полегшено зітхнув.
— Після обіду я вам потрібний? — запитав він Лютца, коли вони вийшли з казино.
— Знаєте, давайте вже з завтрашнього дня. Якось ні до чого душа не лежить. Та й у генерала болить печінка — отже, він сидітиме в себе на віллі.
— Тоді до дев'ятої. Якщо я вас не знайду в штабі, приходьте прямо до моєї кімнати.
У вестибюлі готелю Генріх зіткнувся з Монікою.
— Доброго здоров'я, мадемуазель! — привітався він з дівчиною досить холодно.
На його здивування Моніка посміхнулася:
— Доброго здоров'я, бароне!
— А ви вмієте посміхатися? — з удаваним здивуванням запитав Генріх.
— Я, здається, жива істота. Що ж тут дивного?
— У вашій літературі є чудовий роман, який ви, звісно, читали: «Людина, котра сміється». Ну, а вас тут називають: «Дівчина, котра не сміється». Наші офіцери мені говорили, що жодного разу ви до них не
