Світогляд українського народу. Ескіз української міфології

коза тут служить образом сонця. Про ту козу в колядках співають, що вона має «золотенькі копиточка; де вона ходить, там жито родить; де не буває, там вилягає; де коза туп-туп, там жита сім куп; де коза рогом, там жито стогом».[48] Коза каже, що вона не боїться стрільців, тільки боїться «Діда, що в його <64> борода сіда». Дід з сідою бородою то дід Дюдя, бог зими й морозу, ворог сонця й всіх літніх небесних сил. Самі трійці, що з ними стоять при водосвятті на Ордань і на вечірнє водосвяття, звуться громницями.[49]

Різдвяна свячена вода, як ми сказали, має велику роль: нею кроплять усе хазяйство. Найбільше народ поважає вечірню воду, що святять перед Водохрещем увечері в криницях, може тому, що той звичай нагадує весняний звичай святити криниці на преполовення, і що криниці мають велику вагу в народі, як міфічний символ небесних криниць-хмар. Її п'ють потрошку на тщесерце, мажуть слабим очі, груди, лоб. Така повага до свяченої різдвяної води і міфи про чудовну її силу показують, що народ на різдвяні святки празникує другій групі небесних літніх сил, хмарам і літньому дощу, що грають велику роль у хліборобстві.

Темні зимові сили

Темні зимові сили описуються в колядках, як вороги світлих богів; вони женуться за світлими богами, б'ються з ними, перемагають і вбивають їх.

Темні сили описуються в образах, взятих з історії і з народного побуту, але є ще в народних творах і міфічні давні образи темних сил. Темні сили показуються то ордою, що нападає на двір Господаря і руйнує його, то Турками й Татарами, то якимсь <65> царем Воротом, на котрого б'є Іван-Громовик. Ще частіше темні сили описуються як жиди, як сім сот жидів, жидівок і жидівських дівок, котрі гоняться за матір'ю Громовика, скрізь шукають його самого, випивають море, рубають ліси, викошують траву, розбивають камінь, жнуть пшеницю і таки доходять до свого: знаходять світлого бога, мучать його, забивають за нігті всяке дерево, випускають з нього кров, розривають крючками ребра. На образ жидів, як темних зимових сил, навела народну фантазію св. історія про Христову страсть. Вороги світлих богів часом описуються як розбишаки; вони напали в горах на Йвана Громовика, взяли його, як він водив танець кругом тернового огню, одняли од його сокола, гусла й коня вороного і закинули його в тюрму. Найдавніша міфічна форма грізних зимових сил — то дивний звір тур-олень з дев'ятьма рогами, котрого нагледіла у віконце Господиня (сонце) і звеліла застрелити. На одному розі того звіра стоїть терем або шинк. Той звір ходить у лісі, на звірі стоїть стільчик, а на стільчику сидить красна панна. Звір тур-олень часом у колядках зветься царем, котрого Громовик волочить по чагарях і пожарищі прив'язаного до сідла. Той міфічний звір, то образ зими з чорними хмарами, з снігом, з вітром, морозами, — то індійський лихий Врітра, ворог Громовика Індри. Зима здавалася народові звіром, що краде сонце й блискавку і держить їх у себе, в образі красної панни на золотому стільчику. В колядках Білорусі говориться про такого самого звіра, котрий гадиною лежить у чистому полі під <66> білим каменем. Ту гадину знаходить славний панич (Громовик), хоче її застрелити, тобто розбити зимові хмари своєю стрілою — блискавкою.[50]

Боротьба й побіда темних сил природи над світлими описується у весняній грі Ворон. У Вороні ми бачимо дві сторони: матір з красною старшою дочкою і дітьми, і Ворона. Мати стає проти Ворона, а позад неї красна дівчина і всі діти; вони міцно держаться рядком одно за другим. Проти матері сідає Ворон і копає паличкою пічку. Ворон хоче гріти окропи, щоб залити дітям очі. Гра починається розмовою між матір'ю і Вороном. Мати просить у Ворона води, що знаходиться десь під вербою. Ворон одказує, щоби вона пішла собі й напилася. «Коли боюся, бо воду стереже вовк та гадюка», — каже мати. Із розмови матері з Вороном бачимо, що Ворон наївся, напився, сидить у високому городі, а за ним стоїть чорт з бородою. Мати каже, що і в неї є город; хоч і низько обгороджений, та Ворон його не перескочить. Після розмови Ворон починає ловити материних дітей, хапає їх по одному й переводить у свій город. Після всього хапає й красну дівчину і переводить до себе. Зоставшись сама, мати приходить у город Ворона впізнавати своїх дітей. У сій грі описується боротьба зими з літом. Ворон, образ хмари, держить воду під вербою, котра в казках зветься цілющою і живою водою і котру стережуть змії. Та вода — то літній дощ, що дає живу силу землі. Ворон хоче згубити з <67> світа дітей і красну панну, заливаючи очі не холодною, а гарячою водою. Се наводить нас на здогад, що в сій грі додержався може давній індійський міф, в котрому лихий Врітра був богом не холодної полярної зими, а гарячого страшного дощу Індії, котрий часом буває таким шкідливим для землі, як і наша холодна зима. Мати з дітьми і з красною дівчиною — то образ сім'ї світлих небесних сил, а сама красна дівчина, на котрій держиться вся гра, — то сонце влітку. Ворон у своєму городі з чортом за спиною, з гадюкою і вовком — то сім'я темних зимових сил природи. Він хапає сім'ю світлих сил, як в одній пісні мати чорна гадина їсть небесні світила:

Ти ж не мати — чорна гадина!
З'їла сонце, з'їла місяць,
З'їж і зірочки, дрібні діточки.[51]

Весною подекуди на Україні народ проганяє зиму в образі Мари (у других Слов'ян — Морени). Роблять куклу, котра зветься Марою, вбирають її по-жіноцьки, виносять на гору і палять, співаючи веснянок,[52] а на Підляссі народ кидає куклу Мари у воду або у болото, приказуючи: чорт тебе бери![53] <68>

Страсть і смерть світлих богів

Минається літо, і чорні хмари застилають небо: гуде холодний вітер, починаються морози, сніги наводять смерть на природу. Життя природи завмирає на цілу зиму. Сонце ховається за хмарами і втрачає свою силу; грім, блискавка, теплий літній дощ, всі світлі літні сили десь діваються до нової весни. Змагання зими з літом здавалися народові боротьбою, а втрата сили сонця й грому здавалася страстю світлих богів, муками і смертю. В українських обрядових піснях зостався слід тієї боротьби і змагання темних сил з світлими. В колядках описується якась жінка; вона зветься то святою Оленою, то Божою Матір'ю, то просто удовою. Жінка шукає свого сина, котрий зветься то милим богом, то Христом, то Йваном. Вона розпитує у світлого сонця, в ясного місяця, в ясних зірок, чи не бачили вони її сина. Зоря розказує, що бачила вдовиного сина Йвана, як він загинув, бо у нього вже свати в лісі — птиці, а дружки — у воді риба; що сина вже замучили на високій горі на хресті, і він лежить на високій горі у гробі. Не вважаючи на те, що колядки співають на Різдво, у них описується мука і смерть міфічного Христа, як його жиди мучили, клали йому на голову терновий вінець, гнали за нігті дерево, розп'яли на хресті і рвали ребра крючками, спустивши кров.[54] На Йвана-княжевича, як говориться у колядці, напали слуги якогось пана, <69> одняли у нього коня, сокола й гусла, зв'язали і кинули у тюрму. Страдаючий син — то бог Громовик у зимовий час, над котрим беруть перевагу темні зимові сили і замучують його на смерть. Одначе у колядках говориться не тільки про смерть одного сина, але про смерть і других світлих богів: на високій горі стоять три гроби — в однім гробі лежить сам Господь, у другім Син божий, а в третьому — свята Пречиста. У сій картині нема й сліду християнського. Тут мова мовиться про трьох світлих богів: сонця в образі Пречистої, сина Громовика і, певно, Господаря, їх замучили на смерть на горі на трьох хрестах жиди, тобто зимові