Світогляд українського народу. Ескіз української міфології

гублячі сили.[55]

Смерть світлого бога описується у сценічній картині у весняній грі Кострюбонько. Одна дівчина стає серед кружка за «Кострюба», а дівчата співають, як Кострюб заслаб, як умер, як по ньому дзвонили. Та дівчина, що грає Кострюба, лягає на землю і прикидається мертвою. Всі дівчата плачуть і несуть її ховати на цвинтар. Але в той час Кострюб схвачується, ганяється за дівчатами і ловить котру-небудь. Гра в Кострюба нагадує грецький міф про Вакха чи Діоніса, котрого муки, смерть, похорон і воскресіння празникували Греки весною в своїх містеріях. Кострюбонько — то світлий бог, що завмирає на зиму і воскресає весною. <70>

Різдво Сонця

Повертання сонця з зими на літо описується у колядках як різдво світлого божества. Прийшов час божій Матері родити сина. Вона хоче втекти од своїх ворогів жидів і, йдучи полем, стрічає селянина, що сіяв пшеницю. Вона просить селянина не казати жидам, що вона тудою йшла і несла в руках сокола. Жиди погналися за Матір'ю, стріли селянина і питають його, чи не йшла тудою білоглава жінка з соколом у руках. Селянин жав пшеницю; він одказав жидам, що йшла така жінка, але ще тоді, як він на тій ниві сіяв пшеницю.[56] Мати породила сина, скупала у морі, випрала ризи на Ордані, сповила у шовкові пелюшки і поклала в колиску, повісивши її на яворах.[57] Сім сот жидів таки дізналися про Матір і питають її, де вона діла сина. Вона каже, що пустила його на синє море. Невірні жиди спили море, а сина не знайшли. Потім вона сказала жидам, що сховала його в темні ліси, в яру пшеницю, в білий камінь. Жиди ліси рубали, жали пшеницю, косили траву, лупали білий камінь і ще не знайшли сина.[58] Потім вони таки знайшли його на яворах у колисці. Одні казали: перевернімо, другі казали: заколишімо, а треті казали: візьмім з собою. Мати не дала їм сина. Прилетіли орли; взяли сина на небеса; небеса розтворилися, і син зостався на високості.

У цій усій картині нема й сліду євангельського, хоч тут і говориться про Матір божу, про сина її і про <71> жидів, а вознесіння сина божого на небо, та ще й на орлиних крилах, зараз по різдві невідома річ у євангелії. В сій картині описується різдво Сонця або якого іншого світлого божества весною од міфічної жінки з соколом у руках, в котрій найбільш натурально од усього можна бачити богиню Весну. Жиди — то образ зими, як лютого ворога світлих літніх сил, а ліси, пшениця, трава, море і каміння — то емблема хмар, в котрих ховається сонце. Явори, на котрих висить колиска з дитям, то міфічне мирове дерево дуб, і нагадує те дерево серед моря, на версі котрого сидить в позолоченому гнізді міфічна птиця сокіл, образ сонця. Саме дитя, сам син — то сонце, котре весною перемагає силу зимових хмар і високо над ними піднімається на небі. Те дитя зветься ще в колядках просто Різдво, чудо-чудноє, вогнем страшнеє.[59] Раз всі святі сіли за стіл, тільки не було між ними святого Різдва. Господь каже Петрові: піди, принеси святе Різдво. Пішов Петро, встрів якесь чудо-чудноє, вогнем страшнеє, злякався й вернувся назад. Тоді Господь сказав, що те чудо-чудноє, вогнем страшнеє було Різдво, і треба було його взяти на руки (як малу дитину), принести і покласти на столі.

Навіть у великодніх (волочовних) колядках на Білій Руси, замість страсті й смерті сина божого, описується різдво сина од матері. На золотих полях через срібні мости їхала Пречистая шістьма кіньми у кареті. Святий Юрій сидів за погонича, святий Ілля вів коні, а святий Микола був помагачем. <72> Пречиста приїхала на двір Господаря і там обродилася. Дитя сповили шовковим поясом у білі пелюшки, понесли в церкву, поклали на престолі, а попи, дяки і чорнокнижники вибирали йому ймення. Хоч той цуг Пречистої похожий на цуг польської графині, але в ньому нетрудно впізнати сім'ю світлих богів, а в малому дитяті весняне сонце.[60]

До празника різдва Сонця або іншого світлого бога належить празник колодки на масниці. У Понеділок на масниці молодиці збираються в корчму, кладуть на столі поліно або колодку і сповивають у полотно; потім сідають і п'ють горілку, поздоровляючи себе з родинами колодки. Після того молодиці розходяться, а колодка зостається в сповитку на столі. Колодку справляють до Суботи і кажуть, що в Понеділок колодка родиться, у Вівторок справляють хрестини, у Середу похрестини, у Четвер колодка вмирає, у П'ятницю ховають, а в Суботу плачуть. Цілу масницю молодиці прив'язують колодочку парубкам, за те, що вони не женились у масницю, і парубки повинні одкуповуватися могоричем.[61] На родини колодки треба дивитися, як на родини весни, або сонця, або літньої хмари, як світлих літніх сил неба. Од чого народна фантазія прилучила родини світлого божества до колодки, се можна одгадати, пригадуючи, що по народній вірі люди сталися з пеньків, з дерева, а дерево в українській міфології служить емблемою літніх хмар або небесної літньої води-дощу, котра дає <73> початок життю на землі. Смерть і похорон колодки пригадують гру в Кострюба, роблячи коротеньку історію життя світлого божества. Гульня молодиць коло колодки, пригадує трохи грецькі вакханалії в честь Вакха або Діоніса. <74>

Пантеїзм в українській міфології, метаморфози, сотворіння світу, мирове дерево-дуб, слід дуалізму, сотворіння людей

Метаморфози

Пантеїстична релігія дає широке місце для народної поезії; вона сповняє весь світ, небо й землю богами, дає життя в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль, язик, голос зорям, сонцеві, місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірям, тоді як монотеїзм однімає од усього життя, і дає його тільки Богові та людській душі. Перед єврейським Єговою все мусить дрижати, вмирати од одного його лиця; перед ним усе смерть, і в ньому тільки життя, тоді як пантеїстична релігія робила з світу якийсь чарівничий храм, повний життя, повний усякого дива, де все думало і говорило на рівні з чоловіком і богами.

Давня українська пантеїстична релігія була причиною, що народна українська поезія розкішно розвивалася, за поміччю розкішної природи і багатої народної фантазії. Пантеїзм був причиною метаморфоз, поетичного обертання людей в дерева, квітки, зорі, в птиць, у звірів, які ми знаходимо в українській народній поезії. Деякі метаморфози дуже похожі на грецькі й римські і тим затверджують науку, що давня українська <110> релігія була пантеїстична, коли чоловік, як мікрокосм, розпускається в частині натури, з котрої його виводила давня міфологія.

Метаморфоз в українській народній поезії дуже багато. Є пісні, де описується, як дівчина Ганна розпливається і обертається в дерево, в траву, в росу і квітки. Раз Ганна винесла в поле двом братам обід. Обидва брати були не жонаті. Сівши обідати, вони дали сестрі держати коня. Ганна запримітила якусь неправду у братів і скочила в синє море. Потопаючи в морі, вона говорила, щоб у тому морі не брали води,