не збирали піни, щоб на траві не зачіпали роси, у лісі не рубали берези, в лузі не ламали калини, не рвали терну та груш, бо в морі вода — Ганнина врода, на траві роса — то її коса. Її тіло стало березою, личко стало калиною, очі — терновими ягодами, а душа грушею.[89] В другій пісні Ганнина коса стає шовковою травою,[90] тіло — рибою, кров — водою, краса лиця — калиною, а душа — яблучком.
Метаморфоза Ганни в березу похожа на Овідієву метаморфозу німфи Дафни в лавр. Аполлон полюбив німфу Дафну, а вона не хотіла його кохати, бо думала назавше зостатись дівчиною. Аполлон погнався за нею і вже трохи не впіймав її, але її тіло зараз обросло корою, руки стали гілками, а коси лавровим листом, ноги вросли в землю, і вона стала лавром. Міф про Ганну, як і про Дафну, нагадує <111> купальську пісню, як брат зарубав сестру, посіяв її маковим зерном, і з неї виросло трой-зілля. Тут ми бачимо, що якесь світле божество, найближче до богині хмари, од неправди, чи од кохання розпадається і обертається в природу. Таке саме обертання дівчини в дерево ми знаходимо і в інших піснях.[91] Одна мати взяла собі невістку та не до любові. Вона вирядила сина в дорогу, а невістку послала в поле, щоб вона або зовсім вибрала льон, або й додому не верталась. Невістка не вибирала льону, заночувала в полі, а на світанку тополею стала. Син приїхав додому та й розказує матері, що бачив у полі таку тополю, що кращої од неї й на світі нема, бо вона без сонця сяє, без вітру листом колихає. Мати звеліла синові зрубати ту тополю. Цюкнув він сокирою раз, з тополі задзюрчала кров, цюкнув він удруге, тополя похилилась, а далі промовила, щоб він не рубав її, бо вона його мила. Метаморфоза невістки похожа на метаморфозу сестер Фаетона, котрі од жалю й побивання за братом стали лиственицями. Мати їх прибігла та почала здирати кору і ламати гілки, а з кори і гілок закапотіли краплі крові.
Явір став з парубка, котрого прокляла мати. Мати прогнала сина і прокляла, щоб він став явором, а його кінь каменем. Проклявши сина, мати схаменулась і пішла шукати його на ярмарку в місті. Вона питала про нього, заглядала всім у вічі і не знайшла. Вертаючись додому, вона стала під явором і зірвала гілку з дерева. Тоді вона з дерева <112> почула синів голос, що на дереві листя, то його волосся й губи, дрібні гіллячки, то його пальці, а його сивий кінь став каменем. У других піснях жінка проклинає свого чоловіка, і чоловік стає явором, а кінь його каменем. Вийшла жінка в поле жати, побачила явора і хотіла сховатись під явором од дощу. Тоді вона почула з явора голос свого чоловіка. В піснях часом обертаються в дерево разом козак і дівчина. Один козак утік з своєю милою і ніде не міг повінчатись: куди він не приїздив у село, ніде не заставав дома попа. І став козак на горі терном, а дівчина на долині стала калиною. Вийшли їх матері терну рвати, калини ломати і обидві впізнали своїх дітей.[92]
Українська народна поезія дуже багата обертанням людей в квітки і зілля. Про квітки братик-та- сестричка українська пісня розказує, як один козак знайшов собі гарну дівчину і оженився з нею. Побравшись, вони почали розпитувати одне другого про свій рід. Козак признався, що він попенко з Київа на прізвище Йваненко, а дівчина призналась, що вона з Київа попівна на прізвище Йванівна. Тоді вони розійшлися по горах і стали квітками братик-та-сестричка: брат став жовтим листком, а сестра синім. Хто вирве ту квітку, той спом'яне їх і помолиться за них Богу.[93] В другій пісні тією квіткою обертається мати з дочкою. Одна молода вдова породила двох синів, дала їм сама ймення Йвана та Василя, поклала в корабель і пустила на море. На <113> вісімнадцятому році пішла вдова по воду і побачила, що до берега припливають два молоді донці. Вдова сподобалась одному й пішла за нього заміж, а дочку віддала за другого. Довідавшись, що донці її сини, вона стала синім цвітом, а дочка жовтим. Васильки виросли з хлопця Василя, котрого заманили русалки і залоскотали. Рай-дерево, м'ята і барвінок виросли з попелу, що зостався од трьох дівчат-сиріт. За те, що сироти не встерегли золотої ряски на коноплях, мачуха спалила дівчат, і з того попелу виросло рай-дерево, м'ята і барвінок.[94] Білі квітки виросли з розкиданого на полі попелу хлопця, котрого струїла сестра.[95] Розмарин та лелія виросли на могилках Яничка й Ганички. Були собі дві сусіди і мали собі дітей: одна мала сина Яничка, друга мала дочку Ганичку. Вони так кохались, що навіть в церкві перекидались золотим яблучком, та на лихо Яничкові мати не хотіла оддати Ганички за нього. «Умру я, мамо, умру за Ганичкою!» — Каже Яничко до матері. «Не вмирай, сину», — каже мати, — «Я звелю змурувати корчму. Підуть люди до корчми, пустить мати й Ганичку.» Ганичка просилась у своєї матері до корчми, одначе мати вилаяла її і не пустила. «Умру я, мамо, умру за Ганичкою!» — Каже син до матері. «Не вмирай, сину! Я звелю збудувати ремінний міст; а поїдуть пани й панії через міст, пустить мати й Ганичку». Збудувала вона й міст, а Ганички все-таки не пустила мати. Тоді Яничкова мати збудувала церкву, а <114> Ганички мати не пустила й до церкви. Яничко вмер, і його домовину понесли до церкви. Ганичка вирвалась із хати, вхопилась за домовину і собі вмерла. Тоді поховали їх коло церкви: Яничка по один бік церкви, Ганичку — по другий. На могилі Яничка виріс розмарин, на Ганичиній могилі виросла лелія. Росли вони, росли, виросли вище од церкви та й схилились вершечками докупи. Ганнусина мати приставила драбину та й зрізала вершечки.[96] Із схожим сюжетом є багато пісень на Україні і на Білій Руси, в котрих розказується, як мати не полюбила невістки і отруїла її, а син, побиваючись за жінкою, п'є отруту і сам вмирає. На їхніх могилах виростають явір та тополя або береза.[97] В українських казках так само є доволі метаморфоз, в котрих, наприклад, душа вбитого брата переходить в бузинову дудочку, котра виказує про безвинну смерть брата.[98] Душа дівчини Марусі, замученої упирем, перейшла в квітку, що виросла на її могилі. Один боярський син пересадив її у вазон і поставив у себе в хаті. Вночі квітка заворушилась, упала додолу і стала чудовою дівчиною.[99] В українській народній поезії людські душі обертаються яблуками й грушами. Душа дівчини Ганни, що втопилась у річці, стала грушею. У відомому на Україні оповіданні про одного гайдамаку душі його батька й матері і всіх убитих ним людей показуються як <115> яблука на тому дереві, що виросло з сухої гілки, котру він посадив і поливав, набираючи воду ротом із ставка цілий свій вік.
Українські метаморфози людей в квітки нагадують грецькі метаморфози. Ааконський царевич Гіацинт, ненароком убитий диском Аполлона, став білою з червоними крапинками квіткою гіацинтом. Афродита обернула любимого Адоніса квіткою анемоном, а Нарцис, гордий своєю красою, закохався сам у себе і од сліз став квіткою нарцисом.
Народна поезія дуже багата на обертання людей птицями і звірями. У піснях найчастіше описується обертання зозулею. Зозулею обертається нещасна невістка. Мати присилувала дочку вийти заміж на чужу сторону і заборонила їй сім літ навідуватись до себе. Дочка з горя стала зозулею, прилетіла до матері, сіла коло хати і почала кувати, щоб мати почула і вийшла з хати. В декотрих піснях дочка обертається зозулею вже після смерті матері.[100] Зозулею обертається і мати од туги за своїм сином; вона прилітала на могилу свого сина і просила його подати з могили руку.
Розказують, що зозуля і дятел були колись людьми, а після Бог так дав, що вони поставали птицями. Як хто прислухається до дятелиного гнізда, то почує, як дятел стогне, бо в нього болить голова од того, що він усе стукає носом у дерево.[101] Зозуля й соловейко сталися з близнят. Одна дівчина не послухала матері і пішла заміж за вужа. Діти породилися людьми, і мати привезла їх до села в <116> золотій кареті, щоб охрестити. Почувши про те, мати побігла до царини і хотіла побити дітей. Тоді дочка побачила неминучу смерть та й каже: «Полетіть же, дітки, по світу пташками: ти, синку, полети соловейком, а ти, дочко, зозулею!» Соловейко пурхнув у праве віконце з карети, а зозуля в ліве та й полинули по світу. Не стало й пані, тільки над шляхом виросла глуха кропива.[102]
На Бесарабії український народ розказує, що бусол (чорногуз) колись був чоловіком. Ще то колись давно, з початку світу, Бог дав чоловікові зав'язаний мішок та й каже йому: гляди ж, не розв'язуй мішка і не дивись у мішок, та однеси його і вкинь у воду. Чоловік не втерпів і розв'язав мішок. Звідтіль полізли жаби, вужі, гадюки, ящірки, і з того часу стала на світі та нечисть. Тоді Бог обернув того чоловіка чорногузом і звелів йому їсти ту нечисть, щоб її не дуже багато плодилось на світі. Се оповідання дуже нагадує грецький міф про скриньку Пандори, першої жінки на світі, котрій Бог дав скриньку і заборонив її одчиняти. Пандора не втерпіла, одчинила скриньку, і звідтіль пішло на світ усяке лихо. Голуб був колись хлопцем. У діда й баби була дочка й син. Вони любили дочку, не любили сина і зарізали його. Дочка закопала братові кісточки під столом, поливала їх, і з них вилинув сизий та волохатий голуб, сів на жердці та й розказав, що його зарізали батько та мати.[103]
Є в народі оповідання, як з людей поставали звірі. Так ведмідь був колись мірошником. Колись давно, <117> як Бог з Петром ходили по землі, мірошникові заманулось злякати Бога. Він вивернув кожуха,
