І засміявся. Це все бачив у кіно. Якийсь піратський корабель напав на торговий. Берданки, багри, беззбройні пасажири... А в океані тепер сходяться броньовані крейсери. Які там багри, рукопашний бій? Величезні снаряди, убивчі торпеди, тонні авіабомби. Тут тобі близький і далекий бій.
У цих думках минали хвилини, години, коротка літня ніч. З думок про фугаси, про торпеди Олег непомітно перекинувся на село Новосілки за Дніпром. Береза в дворі за хатою. Березу видно здалеку. Її садовив Олегів батько. Із сусідою Андрієм Дорошенком вони посадовили в той день, коли вступали до восьмого класу школи, два деревця. Батько — березу, а Дорошенко — дубка. Батькова береза он якою вже виросла, а Дорошенків дуб у корінь міцніє і досі ніяк не вкриє хати розлогими вітами...
І в тому мати бачить символічний зв'язок з долею обох садівників. Андрій Дорошенко по військовій лінії пішов, коренем зміцнів, генералом став. А батько... Батько — інженер-механізатор, до директора МТС виріс, а потім тяжко захворів на запалення легенів. Тепер постійно з лікарями має справу, на курорти їздить. Як ота береза спалахнув: високий, стрункий мужчина, з розумними очима. Коли хворів, завжди говорив: «Олег, синок, ми з тобою хіба ж такі діла творитимемо!...»
Коли б він знав оце, що його Олег вартує ось на безлюдному острові, в громовицях нічних відчуває океанські бої. Коли б знав те його хороший батько.
Але ж батько тепер теж воює... Що з ним? Коли б його син... більший був. Олег навіть не помітив, що ті думки висловлює уже вголос.
Згадав і генерала Дорошенка. Ще й минулої зими заїздив він до Новосілок, гостював у батька. Бойовий генерал. Олегові порадив добре вчитись у школі, «як батько твій учився!»
Всі думки чомусь зосереджувалися навколо особи батька. Але ж мати! Вона, певне, плаче, не знаючи долі сина.
Тут, на острівку, дні і ночі мінилися майже раптово. Не було довгого замріяного вечора з димком із димаря чи з кабиці, який ледь-ледь губився у вечірній сутіні. Не було тут і росяної зорі, коли прозорі тумани здіймаються над гладдю Дніпра перед сходом сонця. Тут, як тільки сонце ховалося десь у хвилях океану, кинувши останній промінь на прощання, темрява невмолимо квапилася напосісти, і свіжість ночі змушувала шукати тепла. А ледве зажевріє ранок у стуханні зірок, лісом потягне вітерець, упаде роса,— стрімкими пасмами променів пропишеться небозвід і, неначе висмикнуте за ті пасма, вискочить ополоскане океаном, багряне сонце.
В таку пору найсолодші сни заколисують наших робінзонів. У таку пору засинає іноді навіть вартовий.
Та в цей ранок Олег не сів навпроти сонечка, що пробивалося поміж стовбурами дерев.
Через годину воно вже мало сховатися в рясних шапках дерев. Щоб вигрітися на ранковому сонечку, хлопці завжди виходять з лісу на те місце, де Ваня пропонував будувати хатину. Поглянувши на стрімкі пасма по небозводу, Олег пішов на берег і рушив до пляжу, щоб раніше за всіх прийняти ранкову освіжаючу океанську ванну. Це стало в них звичкою, якої всі дотримувались, незважаючи на погоду. Пройшов аж до колоди, з якою Роман учився колись плавати, і, роздягнувшись, поклав на неї кітель. Зняв годинник з руки, озирнувся ліворуч, потім перевів очі праворуч, аж туди, де за поворотом слалася коса. Та сама коса, на яку вони викинулися після нічного бою в повітрі. Озирнувся і завмер. Інтуїтивно вхопив з деревини тільки-но покладений кітель, ледве годинника не випустив з рук. Дух йому захопило. Так і завмер, як паралізований.
Біля коси, ледве погойдуючись,— видно, застряв на мілині,— стояв корабель. До нього, мабуть, з кілометр, та хвилі скорочували цю відстань. Вранішнє сонце яскраво висвітлило якісь загальні контури. Але ж які то контури!..
Олег у цю мить розумів, що його загострені від несподіванки відчуття фіксують надто підкреслено кожну деталь. Може, ніякого корабля й немає на хвилях, а тільки міраж — наслідок нічних фантазій та мрій. Не було ж на океані ніякого бою, лише громи, звичайні атмосферні явища! Адже корабель мусив би стояти собі рівно на якорях чи й на мілині. А цей стоїть якось майже сторчма, занурившись носом. Чи ж і корабель? Певне, просто великий човен, баржа або катер. Мабуть, таки катер.
Стоїть, занурившись носом у воду, високо піднявши другу свою половину крутим нахилом, що аж гвинти стирчать зверху. Неначе посудина летіла з небесних просторів та так і завмерла, вткнувшись в океан.
І жодної живої істоти на ньому не видно. Олег озирнувся. Може, люди висадились на берег.
Мимохіть защіпнув пряжку годинника на руці, накинув кітель і, міцно затиснувши пістолет у руці, крадькома пішов ближче до коси. Адже він тепер господар на острові, хто знає, що це за люди. Теж, певне, війною закинуті сюди, на безлюдний острів. А може, вороги?
— Треба було б побігти і розбудити хлопців,— міркував уголос.— А цей океанський прилив? Підніме воду, зірве з мілини, понесе! І скажуть хлопці — хизуєшся, вигадуєш...— 3 якоюсь блискавичною рішучістю та відвагою озирнувся на острів, на широку піщану косу.
Коса була порожня. Жодного сліду на піску. Людей на цьому кораблі, мабуть, уже не було, коли його хвилями винесло на мілину. Значить, таки не грім, а гармати гриміли вночі. Там, в океанських просторах,, був бій, загинули люди, лишивши по собі тільки цей жалюгідний уламок.
«Уламок» погойдувався на хвилях, стоячи майже сторчма, занурившись у хвилі океану, які заливали навіть рульову будку. Два гвинти ще чіткіше вирізьблювалися, висвітлені сонцем. Ялові в мертвому спокої, неначе на посміх причеплені під охвістям човна. Від ударів хвиль катер погойдувався, немов засвердлюючись у мілину. Щоранковий океанський прилив мав ось-ось розпочатись. Зранений катер зніметься з мілини і. зникне в океані. І не повірять хлопці, що бачив їхній вартовий катер...
Треба пливти до катера, роздивитись, тоді до хлопців. А що як не допливу? Не допливу?.. Він, Олег, не допливе?! Ще раз озирнувся., чи не підслухав хто його хизування. Та... дурниці! Он і Роман як уже плаває. А Олег же його вчив.
Отак, відкинувши всі сумніви й вагання, підбурюваний юнацькою цікавістю,. Олег відважно рушив у хвилі океану. Одяг, зброю та годинника відніс подалі, куди не досягають щоденні приливи.
Не озираючись на берег, Олег енергійно брався до катера. Часом висока хвиля затуляла від нього той трофей. Зате коли хлопець видирався на неї, катер ставав перед очима як на долоні. Та це ж не катер, а... цілий дредноут! Хвилі, обмиваючи берег острова, різали навскоси, як птиця крилом. Треба думати, що розбитий у нічнім бою катер десь цілу ніч гнало цими хвилями, аж доки не посадовило на мілині. Могло б і пронести мимо, коли б ішов на якихось сотню метрів далі від острова.
Олег устиг простежити за ці хвилини думкою за всім отим нічним боєм. Проспав його, прокляття! Та все одно буде про що розповісти друзям, буде! В нічнім бою десь далеко в океані — він це уявляє тепер уже повністю — катер не витримав. Команда залишила його. Може, якесь інше судно взяло її. Звичайно ж, були і вбиті, їм хвилі стали домовиною... А катер підхопила хвиля і погнала його, перекособоченого, від місця бою.
«А може, там хтось є? — блиснула лячна думка.— Може, катер ще шукатимуть удень?» Але повертати на берег від тої думки означало впасти в очах друзів, і Олег ще з більшим завзяттям поплив до катера.
Тепер перед ним зовсім близько гойдався справді цілий корабель. Чорні кружала ілюмінаторів по борту блискали, відбиваючи яскраве сонце, засліплювали хлопця.
Починався прилив. Олег помітив, що зранений катер гойдається вільніше. Вода підніметься на добрих півтора метра. В таку пору хлопці старалися не бути в хвилях океану.
Підпливши збоку до зануреного в воду корабля, Олег ледве вхопився за капітанську будку. Хвилі в цьому місці якимсь дивовижним смоком погрозливо відсмоктували хлопця, не даючи йому змоги видертися на будку.
Та видерся! Аж тепер відчув, що непритомніє з перенапруги.
Прочумався від надто сильних поштовхів і гойдання катера. Здавалося, корабель зірвався з якогось припону, що тримав його на мілині. Олег уперше озирнувся на острів. Холодний страх затис його серце. Звідси до острова було далі, аніж здавалося, коли дивився з берега.
Вода вже потроху заливала нижню смугу довгої коси острова. Олег відчув, що катер не спирається на тверду підошву океану, безсило гойдається на хвилях, задерши корму.
Хвилі підштовхували його навскіс до берега. Проте Олег розумів, що цього замало, на такому курсі катер до острівця не потрапить. Треба, щоб його посувало хвилею просто на острів. Інакше прилив тільки допоможе йому перекинутися через мілину коси, і тоді хвилі понесуть понад островом на відстані трьох-
