тремтячи від хвилюючого нетерпіння, безстрашно відчинив двері...
Ледве не впав, вражений дивовижним видовищем. Міг припускати все: матроси задраїли тут африканського тигра, виводок орангутангів, гримучу змію, заряджену міну-автомат, що вибухає, коли раптово розчинити двері. Але того, що побачив, не припускав.
10
Група Марії Йосипівни виросла в цілий партизанський загін. Але, крім бійців, у загоні були ще й діти. В тому ж лісі довелося отаборитися надовше. Розшукали зручне, майже неприступне місце на стику двох річок.
Кінчалися серпневі дні, відцвіло благодатне літо, прокрадалася пора жовтіючого листу, пора журавлиних ключів.
Міцно стали табором. Це зв'язувало бойовість загону Марії Йосипівни.
— Я згодна,— насилу відриваючись од власних думок, мовила Марія на пропозицію Віктора.— Але затримуватися далі на цьому місці не треба. Надходить осінь, підуть дощі. В оцих землянках з дітьми не всидимо. Та й фронт відходить усе далі, вже десь біля Дніпра. Після ліквідації обох мостів гітлерівці принишкли тут, кудись перебазувалися. Навіть залізнична комендатура виїхала. Може б, і пошукати їх треба, не давати спокою в тилах.
— Справедлива думка,— згоджувався Віктор.— А дітей треба поселити у Христининої свекрухи, щоб самим вільніше оперувати. Звичайно ж, шкодити їм, проклятим гітлерівцям, на кожному кроці нищити! ,
Марія Йосипівна немов прокинулася від якогось тривожного сну. Очі загорілися завзяттям, тим самим, яке допомогло їй ще в перші дні знешкодити вартового на залізничній станції, запалити фашистські бензоцистерни.
— Так, так, Вікторе. Нищити, проклятих!... Що чути з операцією «Автобаза»?
— Сьогодні матимемо звістку. Та я цілком покладаюся на Вадима, оперативний хлопець! До речі, зараз мусить зайти Станіслав, є серйозна розмова. Він повернувся з глибинної розвідки і вже збирається залишати нас.
Згадка про Лужінського знов повернула Марію Йосипівну до її найболючішої думки про дитину. Адже Лужінський так щиро обіцяв ще серйозно зайнятися цим питанням.
З-за дерев з'явився, як завжди, поголений, акуратний Станіслав Лужінський. Він квапився. Але не забув, побачивши командира загону, вихопити з уст цигарку, потушити її й сховати до кишені. В лісі-бо, та ще і на території розташування загону, ніхто не мав права залишати якісь сліди перебування тут людей.
— Ну, розповідайте, товаришу Станіславе. Ми так непокоїлися.
— І надаремне.
— Завдання ж у вас...
— Як і всяке бойове завдання, прошу. Словом, операція Вадима цілком доречна. Я ще не відаю, що саме він там натворив, бо мусив і сам... Але танковий парк у лісі горить, чотири танки і кілька штурмових машин підірвано. А головне, заповзятливий гітлерівець, командир загону, вбитий!
— Молодець Вадим! — не втримався Віктор.
— Чудовий партизан! Нагородити б...— захоплювалася Марія.
Лужінський перечекав ці репліки, озирнувся навколо, неначе боявся, що їхню розмову підслуховують. Марія вловила ту настороженість партизанського розвідника.
— Що трапилося, щось неприємне? — запитала.
— А ніц такого... Давайте зачекаємо, доки повернеться Вадим з загоном. Здається, старший сапер у цій операції потрапив у небезпеку... А тут ось що... Дозвольте, ми зараз лише втрьох... Навідався я до Христининої свекрухи...
— Ну що? Вона згодилася прийняти дітей?
— Стривайте, Маріє Йосипівно. Звичайно ж, згодилася. Тут, знаєте, зовсім інше...— Лужінський покопався в якихось речах в кишені і, нарешті, дістав невеличкий зім'ятий папірець. Розгорнув його і, трохи повагавшись, подав Марії. — Англійською читаєте?— запитав при тому.
— Що це? — злякано перепитала.— На жаль... лише німецькою і то — по складах, як то мовиться. Що ж тут, товаришу Станіславе? За Ніночку щось?
І зіперлася на стовбур сосни. Очима перебігала з пожмаканого папірця на Лужінського і Віктора. Світ пішов обертом. Довелося щільніше притиснутись до стовбура, щоб утриматись на ногах, не впасти від того запаморочення.
— Чудову свекруху маєте, Христино! Таку б у розвідники вам узяти. Який папірець підхопила й зберегла! Негідник, лайдак... Переписав з нього на чистовик, а цей безпечно забув. А стара, нехай і з жіночої цікавості: за що ж такі гроші хапнув мерзотник,— підібрала... Копія телеграми про одну з мерзенних його справ, за яку, напевне, виторгував купу грошей.
— За Ніночку щось? — знов запитала, стримуючи тремтіння уст. Розуміла, що Станіслав докладно пояснює той жахний документ про її нещасну дочку.
— Так, Маріє Йосипівно. За Ніночку... .
— Що ж... що там написано?..— розридалася, благально переводячи погляд з одного на другого.
— Спокій, товаришу командире! Спокій і розважність. Ваша донька жива, а це не дрібничка в такій справі. Тут написано, щоб дівчину дбайливо приглянули в нейтральній країні. — Читайте, прошу вас... Я ж мати!
— Написано так.— Поляк узяв з рук Марії Йосипівни папірця і не кваплячись прочитав:— «...Дочку радянського генерала Андрія Дорошенка негайно переправити надійним засобом...» Чуєте? Надійним засобом! «нейтральний порт Сетубал»... Це Португалія, прошу, сусідка Іспанії. Пам'ятаю його, проклятий порт. Заокеанські миротворці зброю для генерала Франко привозили в той «нейтральний» порт. Знам його, бардзо добже знам...
— Значить...— тільки й вимовила Марія і ще більше зайшлася невтішним плачем.
— Спокій, кажу, спокій, шановний командире! Головне відомо: дівчина жива! А про решту ще спробуємо дізнатися. Тим часом скінчиться війна...
Десь збоку в лісі почувся стриманий гомін. До штабу загону поверталися з операції партизани. Це була диверсійна група Вадима Шостопалька.
А коли група повертається з бойової операції, сподівайся всього: і щасливої удачі, і тяжкої поразки... І в обох випадках готуйся прийняти поранених, почути тяжку звістку про вбитих...
Попереду групи з похиленою головою йшов Лука Телегін. Двоє партизанів за ним вели під руки пораненого Вадима Шостопалька. Наскоруруч забинтована голова, одне око ледве виднілося з-під пов'язки. Обмотана ліва рука висіла на шматтях сорочки, яку порвано було для перев'язки. Засохлі патьоки крові на плечах і грудях.
Вадим ледве йшов, підтримуваний двома партизанами. Автомат його висів на плечі сапера. Уважний погляд Марії Йосипівни встиг помітити, що в групі немає двох партизанів, у тому числі і молодшого сержанта Старовойтенка.
— Хай йому чорт, прибули! — намагаючись не показувати своїх переживань, перший мовив Телегін.
— Вірно, Маріє Йосипівно. Тягти, звичайно, тягне... Доповідаю, бо, мабуть, засну.
— А може б, потім доповів? — знов застерегла командир загону.
— І то правда, пробачте, товаришу... товаришу...
Шостопалько заснув. Уві сні тяжко стогнав, скреготав зубами, його віднесли у землянку Віктора. Марія Йосипівна обережно взялася змінювати пов'язки. Засвітили каганець з гільзи фашистського снаряда. До землянки зайшла Христина. Мовчки, із знанням справи взялася допомагати командирові загону.
— Ага, ага... фашисти прокляті... Мамо, не жалій його і не плач. Ми самі... самі впораємося... Ах, ключі від ЗІСа...— Вадим відкрив очі, озирнув присутніх.— Маріє Йосипівно, ключі в машині. Нехай Віктор...
І знов заснув, щось бурмочучи, доки й затих зовсім.
— Нікуди він не поїде,— ніби сама до себе промовила Марія Йосипівна:
