чотирьох сотень метрів і геть спровадять на океанські простори.
В найближчому до острова місці Олег зможе зіскочити і випливти, та цього мало. Треба утримати цю посудину! Але як?
У цю клопітну мить і почув, а може, знову здалося, як і цілий ранок: десь ніби над головою чи то заскрипіла обшивка, а чи й справді застогнала, надриваючи сили, поранена людина. Хвилі так вільно граються немічним катером — напевне, скрипить посудина. Олег став на похилену палубу. Підтягнувшись на руках, видерся аж за будку. Стогін чи скрип то затихав, то знов ніби повторювався. Так стогне людина тільки з останніх сил, умираючи. А катер кидало хвилею, підштовхувало то в напрямі острова, то зовсім у протилежний бік...
«Зачепити б за щось, хоч би за скелясте дно... Кинути якір і затримати катер на мілині, доки скінчиться відлив, доки прибіжать хлопці, прийде Горн!..».
Але, на своє лихо, Олег констатував, що катер так і не потрапить на косу. Прилив тільки допоможе пересунутися йому через піщаний перекат, і тоді хвилі швидко пронесуть катер побіля острова.
Озирнувся навколо. Низькі перила товстого прута були погнуті. Зенітний кулемет, мов кліщ, уп'явся в палубу, простяг знівечену смертоносну цівку не вгору, а кудись убік. А якорі, здається, завжди приладнані мусили б бути на кормі. Чи, може, в катерів вони на носі?
О, знову стогін! Тепер Олег ясно почув не скрип, а немов людське знесилене зітхання... В цю мить катер кинуло хвилею, і хлопець побачив спереду гармату, а за нею — трос, намотаний на вал. Трос, а не ланцюг! Якорі ж чіпляють на ланцюгах...
Трохи далі спостеріг на палубі щільно закритий круглий люк.
«Люк задраєно!» — згадав цілу «морську» фразу з кіно. Та вентилі люка були зверху.
Бризки хвиль не діставали до люка. Спробувати відкрити? Можливо, там конають люди,
І тепер уже виразно почув стогін, як писк відчаю...
Але ж треба щось зробити з катером. Ще десять-пятнадцять хвилин його нестиме до берега, а далі силою почне відносити геть від острова. Чи наскочить катер ще раз на мілину, а чи винесе його повз косу на глибинні простори? Хоч би хутчій прокидалися вже хлопці! Напевне ж підуть його шукати. Тоді помітили б катер і свого вартового на ньому...
Та берег був порожній. Хлопці спокійно спали.
«А що коли б дійти в воді аж до носової частини?.. Може, в таких кораблях якорів і зовсім немає?»
Розмірковувати не було часу. Тримаючись за гармату, потім за лебідку з тросом, Олег спускався в носову частину корабля. Глибоко вдихнувши повітря, якомога швидше занурився у воду, перебирав руками, хапаючись за погнутий прут перила. Несподівано натрапив ногою внизу біля борту на якусь розкарякувату річ. Боляче вразив ногу... І вже захлинався без повітря. Від свідомості, що повернутись назад тим же способом у нього не вистачить часу, зробилося лячно. Тоді що було сили відштовхнувся ногами, поринув угору, аби швидше вискочити на повітря. Хвиля ще раз кинула його, ледве не захлинувся водою. Але встиг уже глитнути повітря.
І знову виплив до борту, поплазував до капітанської будки. Треба б спочити; та ж відчай охоплював хлопця. Катер от-от пропливе повз косу, вирветься на глибінь і помчить в океан.
Крізь розбите вікно заглянув у капітанську будку, потім заліз усередину. Прилади, манометри, блискучий нікель, важелі. Олег, як автомат, несвідомо хапався за всякі важелі, смикав ручки. Навіть великий годинник смикнув, ніби хотів його відчепити. Годинник показував дев'ять хвилин на четверту ранку.
«Стоїть, а чи так рано досі?» - і озирнувся ліворуч на сонце над самим острівцем. Стоїть годинник...
У цю мить велика хвиля гойднула катер з такою силою, що Олег відірвався од будки і мало не бовтнув спиною в океан. Падаючи, інстинктивно вхопився рукою за якийсь важіль з бронзовою ручкою і так смикнув, що він зрушив з місця і пересунувся в щілині з одного боку щитка до другого.
Мертвий катер ніби ворухнувся, щось глухо загримотіло під ногами. Хлопець лячно озирнувся. Але все було на своєму місці. Тільки палуба дрижала дрібним гримотливим дрожем. Знайшовши рівновагу, Олег натиснув важіль назад. Дрож зник. Знов смикнув на себе — загарчало. Значить, діє якась деталь корабля. Може, запасний мотор на акумуляторнім струмі?
Негайно ж припинити! Акумулятор, електрика... Де ті хлопці, соні нещасні?
Але коли знову поставив важеля на місце, весь катер так смикнуло, що хлопець ледве не впав. Якась догадка про те, що цей важіль може дати великий бажаний ефект, майнула в хлопця.
На щитку, в обох кінцевих точках щілини, по якій рухався важіль, великими літерами було вигравіровано слова: «Анкер +! Анкер —».
— Анкер — якір! — радісно вигукнув Олег, для певності ще раз повернув важеля до точки з плюсом. Катер, погойдуючись, надсильно видирався з хвиль, алене відходив далі. Олег навіть констатував, що катер у цю мить перебуває на добру сотню метрів ближче До острова, аніж раніше, коли він стояв на мілині.
Океанські хвилі штурмували його, плескалися з носу вздовж корпусу корабля. І чути було, як катер то зривався разом з якорем, то знову спинявся, ніби зачепившись за мілину. Здавалося, що під натиском хвиль він навіть випростався. Ще б вирівняти його трохи, на якісь там лічені градуси, і тоді можна сміливіше дертися по палубі аж до задраєного люка, звідки Олегові ще в перші хвилини його появи на борту почувся людський стогін.
Та варто було згадати про той стогін, як хлопець, не розмірковуючи далі, таки подерся до люка. Тепер Олегом керувало подвійне почуття—цікавість і страх. Груди розпирало від невимовної радості, що він таки застопорив якорем цей корабель. Хоч ранковий холод в океані трохи дошкуляв хлопцеві, та руки дрижали від хвилювання, коли вхопився ними за один з вентилів задраєного люка.
Довелося лягти на холодний метал палуби, плечем допомагати, щоб вентиль послухався його слабкуватих дитячих рук. Із скрипом таки зрушив перший вентиль. Далі він пішов крутитися значно вільніше, навіть сам з розгону обертався на ціле півколо.
А' катер ще вище підносило на хвилях частіше почало зривати з якоря. Тепер Олегові вже неважко було Догадатися, що треба здовжити ланцюг якоря. Хлопець повернувся до будки, просто зсунувшись по палубі вниз. Лише мить потрібна була, щоб відвести важіль до себе на «плюс». Знов загуркотіло, задрижала палуба: десь розмотувався ланцюг. Катер поволі рушив за хвилею, відчувши волю. Олег ще раз повернув важіль, гуркіт ланцюга стих, катер відчутно смикнувся, мов сом на вудці, і спинився тепер уже намертво прип'ятий на здовженім ланцюзі якоря.
Нарешті знов добрався до люка. Відкрутив усі вентилі. Про холод забув, душно йому ставало. До того ж і сонце пригрівало зверху. Легенький вітерець наносив бризки з хвиль повітряною росою.
Олег злегка смикнув люк на себе. Він ворухнувся, але знов ліг на своє облежане місце.
— Важкувато, бачу, і матросам поратися біля цього господарства,— вимовив і ледве не впав, рвонувши його з усієї сили. Люк був на завісі.
Аж тепер по-справжньому почув безнадійно гіркий плач, а чи стогін. Не розмірковуючи далі, Опустив Люк, аж грюкнув ним об палубу, і прожогом кинувся по трапу, ледве усвідомлюючи, що це він спускається в трюм корабля.
Матінко моя! Які тут хороми, в порівнянні з їхньою кам'яною будовою імені Романа Гордійчука. Всюди, здебільшого по кутках, валявся матроський одяг, збитий безперервною гойданкою корабля. Між ним — вистріляні гільзи, консервні банки, зброя.
А стогін умовк. Олег озирнувся навколо, ледве орієнтуючись у цьому перехиленому приміщенні. За трапом гойдалися на завісах розчинені двері і раз у раз, погойдуючись, жалібно скрипіли.
Он хто «плакав»,— зробилося навіть соромно, що звичайний скрип обвислих дверей сприйняв за жалісливий плач.
Обережно, завмираючи від хвилювання, заглянув у ті двері. Там був одяг, консерви, книжки, посуд, зброя...
I знов той стогін. Не скрип, бо він не припинявся, а людський стогін. Кинувся до інших дверей, що тулилися збоку. Нікого. Навпроти — ще одні двері.
То де ж те живе, що так жалібно подає свій голос на порятунок?
Лячна тиша за ними. Тільки луни від ударів хвиль об залізо катера заповняли все навколо. Гарячково, вже із знанням справи, взявся відкручувати задраєні двері. Час від часу прикладав вухо, прислухався. І, весь
