принаймні на самоті з совістю, деякі симпатії до комуністів. Ледве не постраждав на передовій за необережне слово про жахи кровопролиття, насилу викрутився і перекинувся з знаннями російської мови на перекладацьку службу. Куркуленко в його очах спочатку справедливо здався ворогом комуністів. Фельдфебель мимоволі повірив у ті жалюгідні вигуки і відчув антипатію до цього «типа».
— Паспорт недійсний. Старий,— таки вибилося наверх почуття огиди до куркуленка.
— А як же б ви хотіли, рідненькі! Чи гадаєте, що вони дали б мені на цю втечу новісіньку путівку? Спасибі війні, вирвався з Донбасу. Ще б трошки, і... порятунок,— у взятому тоні говорив далі «тип».
Офіцерові набридло це сльозливе приказування, перестав слухати послужливий переклад фельдфебеля. Повернувся на якусь репліку мінерів і пішов. Есесівець досі ще переглядав документи. Ніби сам до себе грубо вилаявся, і в тому Вадим відчув намагання сказати щось суттєве. Що не свій, це вже тривогою продиралося в бентежну свідомість. А може, це все маскування? Треба рішатись, кращого випадку не буде.
— Щасливий ти, браток! І їхню та й нашу мову знаєш. А тут...
— Такому гадові мова не потрібна. Сичатимеш і так. Пораджу автоматникам...— пробубонів, не стримавшись, фельдфебель.
Це вже була інша мова! Він обурений поведінкою куркуля, значить...
— Стривай радити, Сергію. За що гину? Всі ми... люди.
— Людина,— ще одворотніше вимовив есесівець, не добравши сенсу, але насторожившись від того «Сергію». Розумів, що як на приманку ловлять його тим «Сергієм». Кинув межи очі документи і вхопився за маузер біля бока. Це не був конспіративний жест. Вадим відчув серйозність моменту, захитався під ним грунт. І наважився: другого випадку не буде.
— Ой людоньки... Я ж тебе шукаю! Придурююсь, життям ризикую...— майже пошепки старався Вадим.— Бременський Сергій велів. Пісня є така — чув? Звичайно ж, не чув. Де вам! То будь же людиною, фельдфебелю! Зрозумій, що недаремно співається: «Бременський Сергій велів!»
Есесівець різкіше обернувся на той шепіт. З якоїсь інерції ще замахнувся кольтом, але тільки штовхнув важким чоботом у дужу ногу.
— Що ти мелеш, божевільний! — поглянув просто в очі. Жест був надміру злостивий, слова теж не обіцяли миру. Але очі!..
Вадимові раптом здалося, бо саме цього й хотілось, що фельдфебель догадався про його наміри знайти конспіративний зв'язок. З ким, для чого? Чи не провокація, допитувалися очі. Ледве не вискочать з орбіт, заклопотані. Аж піт у Вадима виступив по тілу від догадки про ті вагання фельдфебеля. Помилка, а чи успіх? Розуміє,
що фельдфебель, вагаючись, сприймає довіру партизана, готовий допомогти.
— Стріляй, виродку!— заволав Вадим. І тут же німецькою мовою прошепотів скоромовкою: — Скажеш тому гадові, прикордонному чиновникові, щоб він обов'язково впізнав комуніста на побаченні в таборі. Чуєш? Бременський Сергій велів! Щоб він упізнав і ствердив, що бачив у того комуніста німецький, а не радянський паспорт! Хай каже правду, а не те, що треба фашистам. Та не забудь передати: «Бременський Сергій велів». Так і скажеш: «Бременський Сергій велів» — зрозумів? Для того ж і комедію оцю влаштували. А то б не доїхати вам... Отже, німецький паспорт і «Бременський Сергій велів». Тепер стріляй, тільки ж мимо, друже! І зіпхнеш під укіс... Ой гади! — заверещав уже російською мовою. І з радістю відмітив, як блиснули інші вогні в очах за склом окулярів у есесівця, як по-змовницькому скліпилися обоє очей, а уста прошепотіли: «Бременський Сергій велів...»
— Людочки, за що гину! — верещав Вадим, тамуючи сміх радості.
Пролунали два постріли з пістолета, порснули сніжні бризки поруч, і дужий штовхан ногою в плече зіпхнув Шостопалька з високого укосу. Дії есесівця остаточно переконали, що таємниця потрапила не до ворога. Аж унизу колючий кущ глоду стримав падіння Вадима. Шостопалько застиг, дограючи цю ризиковану роль. Ледве бачив щілинками «мертвих» очей, як мінери зняли з мосту запальники мін і прорегулювали проїзд автомашинам через міст. Автоматники буксиром зачепили підбите авто, останніми пробігли через міст до своїх машин. Заревли мотори. За мить, заглушивши всі шуми автоматними чергами з задніх машин, есесівці рушили далі. Валка машин сховалася за поворотом автотраси.
Віктор перший прибіг до Вадима з лісу, вхопив за плечі, щоб підняти з землі. Та Вадим у ту ж мить пружно звівся й сів.
— Порядок! Повний порядок!
— Значить, повний порядок, Вадю?
— Чудовий народ оці підпільники, тільки... якісь чудні!
— Старий, молодий?
— Станіславових літ. Він таки німець, видать... А важко ж йому, біднязі, калічити мову! І школи ще не має... Чи ж я не переплутав пароль: «Бременський Сергій велів»?
— На цей раз — Бременський, Вадиме, Бременський!
Ошелешений такою зустріччю, фельдфебель Шютце відчув, як ніби захитався під ним грунт насипу, в очах замиготіли солдати, офіцер. Мимоволі глянув униз, куди безладно, неначе труп, падав селянин. «Бременський Сергій велів! Тепер стріляй, тільки ж мимо, друже!» Яка бездоганна вимова у радянського партизана!
Фельдфебелеві тепер-то вже треба було грати — йому довірено таку таємницю! Але ж кому адресується вона, потрапивши йому лише, як на етап? Офіцер наказав рушати далі, мінери скінчили свої справи. Шютце пробіг повз легкові авто до свого всюдихода, в якому їхав і офіцер поряд з водієм. На задньому сидінні з фельдфебелем сидів і польський перекладач. «Може, він?» — торкнула думка. Але, пробігаючи повз машини, Шютце побачив у одній з них і того прикордонного чиновника, одягненого в свою казенну форму. Невиразне обличчя отупілої, засняділої людини. Спробуй домовитися з таким... «Бременський Сергій велів!..»
Валка машин неслася вже по території Польщі. Комендатура, де вони підночовували, попередила, що на польській землі партизанських наскоків треба сподіватися навіть удень. Шютце аж зворухнувся від раптової думки, що зараз партизанський напад був би таким зручним моментом для розмови і, може, для поквитання з тим чиновником.
Але поговорити з чиновником так і не пощастило аж до самого Освєнціма. Хоч би знати, чи не того самого майора-комуніста мають допитувати, з-за якого і його вирядили в таку складну подорож.
Жозеф Бердгавер — згадав прізвище комуніста, про якого говорив офіцер з чиновником на попередній ночівлі. Жозеф Бердгавер — типове німецьке ім'я. Навряд чи потребували б для розмови з ним перекладача-знавця російської мови. Жозеф Бердгавер «Бременський Сергій велів...»
У приміщенні комендатури Освєнціма здибався на якусь мить з прикордонником у приймальні перед кабінетом, куди зайшов офіцер прибулої групи. Тут було повно офіцерів, штурмовиків, есесівців. Чиновник, зайшовши разом з офіцером до приймальні коменданта, відразу ж сів у крісло. Його привезено сюди лише на очну ставку з Бердгавером.
— Хайль Гітлер! Вітаю вас. Здається, ми з вами разом їхали ці дві останні доби,— ніби знічев'я звернувся фельдфебель, спинившись біля чиновника в кріслі.
Чиновник щось пробурмотів собі під носа, схопившись з крісла. «Наляканий, здається, і тупий...» — констатував у думці Шютце. Другого випадку зустрічі важко чекати тут, у такому жахному закладі. До того ж вирішується доля людини. Певне, німців вони не палитимуть в отих пекельних печах...
— Чи справді досі пам'ятаєте того бременського комуніста? Адже минуло стільки часу! — запитав між іншим, неначе й співчуваючи чоловікові.
— Бременського? — похопився чиновник.— Ви певні, що він був бременський?
— Диявол їх розбере, цих комуністів. Пам'ятаю, що і наш особливий відділ армії мав справу з якимсь комуністом Бердга...
— Бердгавер! Справді, прізвище цього Бердгавер. То не... Варшава?..
Фельдфебель відчув щось нове в людині, чиновник теж вишукує привід для розмови.
— Яка там Варшава? Типовий бременський. Напрочуд німецьке прізвище,— поквапився відповісти.— Десь, мабуть, з півночі Німеччини. Робітник судоверфі, портовик. То вам і не сказали досі? А... «Бременський Сергій велів», це точно. Сміху було: всі захоплювалися цією єдиною російською фразою...
В цей час ворухнулися двері, міг вийти офіцер, з яким прибули вони сюди.
