зробить мені поважне зауваження і літератор-професіонал. Я ветлікар і з літературними приписами мало обізнаний. Але думаю так: хоч би що там казали, а в цій історії найголовніше щось зовсім інше, ніж вовк. Нехай він іде моїми слідами, нехай вишкіряє ікла, нехай усі говорять про нього і його зловісна тінь лежить на трьох чвертях друкованого тексту, він однаково не може відігравати головної ролі.
«Тоді хто?» — спитаєте ви.
Судіть самі. Кінець кінцем це може бути і корова Рашка. А чом би й ні? Адже я вирушив у жахливу зимову холоднечу, на зло завірюсі й усім вовкам-самітникам, щоб її побачити. Як, по-вашому?
Та вернімося до головного питання: хто вбивця?
12
Вони добігли до будинку професора майже водночас.
Біля входу Прекрасна Фея наче завагалась на секунду і відступила назад. Харі, як племінник, мав зайти перший, але він важко дихав, притискав руку до серця і взагалі мав вигляд людини, що ледве тримається на ногах. Сидячий спосіб життя і постійне недосипання помітно підітнули його сили. Колишній кок, навпаки, виглядав набагато краще, навіть не здавався втомленим, хоч був значно старший за інших і двічі пробіг ту саму відстань; в очах товстуна був такий жах, аж Авакум відсторонив його і пішов перший.
Двері кабінету стояли отвором. Від великого дашка на поріг падала велика, у формі еліпса світляна пляма.
Професор сидів, як завжди, у своєму чудо-кріслі, маленький, зіщулений, страшенно худий і якийсь трагічно покірний та тихий. Руки його мертво звисали, наче відкручені від плечей, а голова нахилилась уперед. Верхній шийний хребець міцно напинав шкіру, і по-дитячому тонка шия професора здавалася в тому місці майже переламаною. Прозорі, як скло, очі, розплющені неприродно широко, оголювали білки і дивилися кудись злостиво та сердито. Верхня частина тулуба не повалилась на стіл і трималася рівно. її підтримувала напнута між підлокітниками крісла широка стрічка бандажа, яким професор, щоб руки залишалися вільними, оперізувався, мов льотчик ременями перед виконанням штопора або мертвої петлі. Тому верхня частина тулуба й не повалилася на стіл.
Побачивши все це через плече Авакума та Харі, Прекрасна Фея пронизливо скрикнула, позадкувала і заточилась. Авакум звелів колишньому кокові відвести її на кухню і дати води. А сам підійшов до професора, взяв його праву руку. Пульс остаточно і безнадійно завмер.
Поки він тримав цю мертву кисть, з холу почулись голоси та звук важких квапливих кроків, що глухо відбивались на вистеленому по дерев'яних сходах плюшевому хідникові. Авакум обернувся і вдруге за день був уражений — погляд його зустрівся із знайомим дружнім поглядом лейтенанта Петрова.
Проте лейтенант чомусь не здивувався.
— Мертвий? — спитав він тихо. Авакум кивнув.
— Нікого не випускати з будинку! — гукнув лейтенант у відчинені двері.
— Слухаю! Нікого не випускати з будинку! — відгукнулися знизу.
Лейтенант підійшов ближче і почав оглядати труп. На лівому боці хатнього професорового сурдута темніла волога липка пляма.
— Куля пробила ліве передсердя,— тихо сказав Авакум. Лейтенант підвів голову.
— Це видно по кольору крові та інтенсивності крововиливу,— додав Авакум.
Лейтенант зітхнув, дістав сигарети і запропонував їх своєму колишньому шефові. Потім підніс телефонну трубку і швидко накрутив номер полковника Манова. Вираз його обличчя був такий, наче він сам пробив кулею професорове огруддя і тепер чекав від правосуддя суворої і справедливої кари.
На другому кінці дроту, звичайно, були приголомшені. З тріскотнечі у мембрані та з того, як зблідло обличчя лейтенанта, неважко було здогадатися, що по дроті летіли жорсткі слова, досить образливі для його службової честі. Щоб якось оборонитись від ударів тих слів, лейтенант, скориставшись короткою паузою, одним духом випалив, що ось, мовляв, і Авакум Захов був за п'ять хвилин до вбивства у професоровім домі, й слава богу, знову тут. Ім'я Авакумове пролунало в його вустах із такою надією, наче він знайшов чудодійний рятувальний пояс. Такий магічний пояс, який може врятувати від загибелі навіть того, хто зазнав корабельної аварії в бурхливих океанських водах біля підступного рогу Горн. Правда, лейтенант уже двічі працював під Авакумовим керівництвом і добре знав ціну цій людині.
Почувши ім'я Авакум, на другому кінці дроту на мить затихли — так буває, коли у небі, прошитому блискавками, з'являється заспокійливий сонячний промінь. Жорсткі слова урвалися, напруга на проводі спала. Лейтенант, облизавши пересохлі губи, передав трубку Авакумові.
— Щасливий випадок послав тебе саме вчасно,— почав полковник. Голос його був удавано спокійний і здавався хрипким та холодним.
— Навпаки,— сказав Авакум.— Цей щасливий випадок лихо пожартував з мене, обманувши аж на п'ять фатальних хвилин.
— А ти візьми реванш,— запропонував полковник. Він начебто попустив вуздечку. В його голосі замість нот відчаю забриніла надія.— Неодмінно візьми реванш! Кінець кінцем це питання честі! Не дозволяй, щоб тебе так ошукали! Це не в твоєму дусі!
— Я, либонь, уже одвик від таких речей,— відказав Авакум. Він сказав це нерішуче, але серце його переповнилось радісним збудженням.
Полковник прокашлявся, помовчав.
— Слухайте, товаришу Захов,— сказав він сухо.— Наскільки я знаю, вас не викреслено з наших службових списків, і я...
— Слухаю вас,— промовив Авакум, нахиливши голову. Він давно чекав цих слів як найвищої радості. Під час консервації, яку він сприймав як вигнання, саме ці слова мали відіграти роль золотого ключика, що відчинив би перед ним браму раю. Та хтозна, чому зараз вони, прилетівши по дроті, не зігріли йому душу омріяним урочистим почуттям. Тривожне напруження охопило його, опанувало до решти, але це більш нагадувало сп'яніння. Тієї миті поняття «найвища радість» начебто зникло з його уяви.
— ...і я наказую вам,— вів далі полковник,— негайно почати слідство.— Він і не підозрював, що начальницький тон зовсім йому не личив. Є люди, що здаються смішними в накрохмалених манишках.— Негайно починайте слідство,— повторив він.— А я трохи згодом заїду до вас і дещо поясню.
Авакум поклав трубку і якийсь час стояв нерухомо. Під зеленим світлом від дашка в своєму чудо-кріслі професор скидався на утопленого, обплутаного огидними корчами.
— Лейтенанте Петров,— сказав Авакум.— Ви прийшли сюди десь за хвилину-півтори після нас. Не думаю, що ви і ваші люди опинились на
— З учорашнього вечора, товаришу майор,— виструнчився по-військовому лейтенант. У його голосі пролунали бадьорі нотки. Якщо вже сам Авакум Захов узявся до цієї справи, можна сподіватися, що пощастить з'ясувати причини загибелі професора, якого вони не зуміли вберегти.
— По-друге, чи знає щось про це кухар? Чи знає він, що було вжито запобіжних заходів? І взагалі чи мали ви якісь зв'язки з цією людиною?
— Ніяких, товаришу майор. Я з ним не розмовляв, та мені й не доручали з ним говорити.
Авакум звелів викликати сержанта, який стежив за вхідними дверима. Сержант сказав, що коли Авакум з дівчиною та професоровим племінником вийшли, жодна жива душа не наближалась до дверей будинку. Він стояв за сосною — якраз навпроти вхідних дверей.
— А чи не проходив хтось у цей час неподалік? — спитав Авакум.
Сержант тріпнув головою. По обіді, відколи він заступив на пост, жодна людина не з'являлась біля будинку. Він весь змок, промерз і часто позіхав з утоми.
Авакум послав сержанта на кухню.
