А може, то просто легковажні сміливці, які надто вірили в себе і в свою щасливу зірку. В усякому разі, вони силоміць вдиралися в чужий дім.
Два прикордонники з 178-ї застави залягли за кілька кроків від смуги. Послали зв'язкового на секретний пост. Звідти телефонували черговому про становище. Потім постовий і зв'язковий також залягли недалеко від своїх товаришів. Отак четверо прикордонників утворили заслону в формі підкови, чекаючи непроханих гостей.
Усе це — з моменту, коли було почуто шум, і до утворення замкнутої лави — забрало не більше як десять хвилин.
Сіяв дрібний холодний дощ. Видно було препогано — прикордонники орієнтувались наосліп, по пам'яті. Вони знали ці місця, як свої п'ять пальців, і могли швидко і непохибно вести німу розмову з землею.
Начальник 178-ї застави негайно підняв на ноги всіх бійців, повідомив по телефону начальника 179-ї застави і, пояснивши кількома словами становище, попросив прикрити його фланг з південного заходу. Наказавши телефоністові подзвонити у штаб прикордонного загону, він кинувся до виходу. Та в цей час подзвонили з секретного поста в другому яру: там невідомі особи намагались перейти кордон. Начальник наказав зайняти вигідну позицію в найвужчій частині яру і не відкривати вогонь, аж поки ворог не ввійде в тіснину. Потім він поділив своїх бійців на три групи. Першій і другій групі звелів зайняти висоти, що оточували обидва яри з південного сходу і південного заходу, а третю, в якої було два ручних кулемети, повів сам до устя ярів. Таким чином прикордонники мали охопити порушників з трьох боків, наче підковою.
Коли групи вирушили, в ярах уже лунала часта рушнична стрілянина.
Начальник сектора L — Z привів у бойову готовність увесь сектор, а в найнебезпечніші місця послав на підмогу загони. А коли хвилин через двадцять йому доповіли, що ворог обстрілює наші частини з автоматів і важких кулеметів, він оголосив бойову тривогу і в прикордонному резерві, а також установив радіозв'язок з центральним пунктом прикордонної охорони.
Незабаром після того, як в устях ярів зчинилася стрілянина, над районом оборонної споруди «Момчил- 2» пролетів літак. Він викинув дві освітлювальні ракети, зробив різкий поворот і раптом зник за прикордонною смугою. Начальник оборонної споруди наказав охороні зайняти дугасту позицію на випадок, якщо з'являться непрохані гості.
Уся ця метушня, супроводжувана кулеметними та автоматними чергами, тривала хвилин двадцять п'ять. І як раптово вона почалася, так раптово і припинилася. Над ярами знову залягла глибока тиша. Тільки туман ще якийсь час зберігав кисло-терпкий запах пороху.
Був один убитий. Його знайшли на нашій території за кілька кроків від прикордонної смуги. Начальник 178-ї застави освітив закривавлене обличчя ліхтариком і відразу впізнав племінника відомого диверсанта Шукрі Ілязова — Хасана Рафієва з Барутіна, який два роки тому втік за кордон.
На світанку начальник третього прикордонного району мав кількахвилинну розмову з офіцером, що командував чужими прикордонними частинами. Розмовляли вони посередині зораної смуги. Тихий вітер трохи розвіяв туман, зате з потемнілого неба тепер лив справжній листопадовий дощ.
— Це справа,— говорив французькою мовою чужоземний офіцер, поводячи плечима й усміхаючись так, наче йшлося про його залицяння до якоїсь наївної місцевої дівчини,— це справа, як ви самі пересвідчилися, ваших утікачів, політичних емігрантів. Я глибоко співчуваю.
— Так, звичайно,— кивнув начальник третього прикордонного району. Він дивився на свого чужоземного колегу з сумом і нездоланною зневагою.— Щоб умити руки, ви підкинули нам цей труп, хіба не правда?
— Це ваш трофей, пане. Цю людину вбили ви. Точніше, хтось із ваших бійців.
— Мої бійці вбивають порушників кордону, стріляючи їм в обличчя. А цю людину вбили ви. Їй вистрелили в потилицю майже впритул.
— Що вдієш, пане начальник! — чужоземний офіцер зітхнув так, ніби повз нього пройшла та сама дівчина і не привіталася з ним.— Хіба для вбитого має значення, як його вбили? На війні все трапляється! — Дівчина, здавалося, знову з'явилась поблизу. Він осміхнувся.— Ви не хочете закурити, пане?
Начальник третього прикордонного району запропонував йому на відповідь свої сигарети.
Відтак вони відсалютували один одному, як належить за статутом, і зустріч закінчилась.
Дощ лив на зорану і стоптану смугу. Опівдні в районі оборонної споруди «Момчил-2» було помічено особливе пожвавлення. Офіцер контррозвідки знайшов неподалік від плацу предмет, що своєю формою дуже скидався на касету з-під плівки для кінокамери. Предмет цей лежав під возом, яким приставляли на кухню продукти зі складу, розміщеного в північній частині плацу, неподалік від дороги, яка вела в Момчилово через село Тешел.
Майор N був досвідчена людина. Він надів рукавички, взяв касету за обидва кінці й ахнув від задоволення: і лицьовий, і внутрішній боки були сухісінькі — отже, відбитки пальців не стерлися. Офіцер упакував касету, наче коштовну річ, і, наказавши своїм помічникам з'ясувати, чи є у когось із прикордонників підрозділу фотоапарат, почав вивчати місцевість навколо складу.
Шукати слідів на землі було марно — дощ не вщухав ні на хвилину. Трав'янисті місця перетворилися на болото. Землю вкривали великі і малі калюжі, по яких невпинно періщили дощові струмені, і вода в них кипіла, беручись бульками.
Майор N обійшов склад і почав крок по крокові обстежувати колючу огорожу. Плац у цьому місці був обгороджений двома рядами колючого дроту, між якими зяяв рів завглибшки з метр, наполовину заповнений каламутною дощівкою. Точно за складом обидва дроти було перерізано, і кінці їх стирчали над ровом.
Невідома особа, яка приїхала з боку Момчилова чи Тешела, непомітно для дозору пробралася під покровом дощової ночі в розташування охоронної зони, причому, можливо, зробила це саме тоді, коли охорона займала дугасту позицію на південь від об'єкта. Певно, ця особа й була власником загубленої касети.
Через годину майор N мчав на джипі до найближчого військового аеродрому, звідки вилетів спеціальним літаком У Софію і о третій годині дня вже доповідав полковникові Манову, начальникові відділу державної безпеки, про диверсію в районі оборонної споруди «Момчил-2».
5
Отже, наші з Авакумом дороги знову зійшлися — якщо вузеньку стежку, по якій в'ється моє життя, взагалі можна назвати дорогою.
Інколи я думаю: чи випадково це діється? Чи випадково я виходжу на високий берег, під яким хлюпоче повновода ріка Авакумового життя? Чи все це роблю навмисне, щоб хоч у сяйві чужої слави й самому здаватися кращим? Або просто, натрапивши на визначну знахідку, хочу скористатися з цікавості, яку вона викликає у людей?
Але я зовсім не романтичний на вдачу, щоб думати про такі поетичні речі! Ділове чуття ветеринарного лікаря примушує мене міркувати інакше. Скажімо, комусь спало на думку відвідати картинну галерею, подивитись творіння славнозвісних художників. Походить ця людина по залах, постоїть біля картин, щоб потім піти і більше ніколи сюди не повернутися. Певен, що така людина попала в галерею випадком. Інший глядач приходить і двічі й тричі, з цікавістю, що заслуговує на похвалу, розглядає все виставлене й на все милується з найщирішим захватом. Ця людина приходить у галерею не випадком, але інтереси її мають загальний характер, вона дуже схожа на учня, який з усіх предметів дістає тільки шестірки [Шестірка — найвища оцінка в болгарській школі]. А третій учащає в галерею, але поводиться зовсім інакше: обкине швидким поглядом більшість картин, байдуже мине кілька залів, щоб прикипіти і очима, і серцем до тих самих полотен, до творів тих самих художників. Як видно, ці полотна випромінюють щось таке, що приваблює його, і саме біля цих картин, а не біля інших він гамує духовну спрагу, яку постійно відчуває. Ось чому він учащає в галерею і стоїть біля тих самих картин. Він не милується, а живе ними.
Хіба можна сказати, що така людина — випадковий відвідувач?
Отак я розмірковую щоразу, коли моя дорога випадком сходиться з дорогою Авакумовою.
Тепер, коли події відійшли у минуле, я маю переказати їх, звичайно, як сторонній глядач — від третьої особи. Але як той глядач, що часто приходить у галерею, щоб подивитися на картини улюблених
