— Нічого, синьйоре полковник.
— Може, хтось дзвонив на службовому вході або заходив?
Монтано раптом змовк. Він вийняв носовичок, витер шию і якось змучено подивився на двері.
— Чужі люди не дзвонили й не приходили, синьйоре полковник!
— А своя людина не з'являлася тут? — нахилився вперед Чігола.— Брат? Сестра?
— Я застав тут синьйорину Ченчі, племінницю синьйора Чезаре Савеллі.
— Луїзу Ченчі? Монтано ствердно кивнув.
— Ну, гаразд, а коли пішла звідси синьйорина Луїза Ченчі, Монтано? Ти їй відімкнув?
Монтано похитав головою.
— Луїза Ченчі пішла після мене, синьйоре полковник. Відімкнув їй швейцар Лоренцо.
— Привести швейцара Лоренцо! — наказав Чігола.— А ти. Монтано, сядь ось на цей стілець. Ти літня людина, краще тобі посидіти.
— У якому році ти народився, Лоренцо?
— У тисяча дев'ятсот двадцять п'ятому.
— Чи служив у солдатах?
— Три роки карабінером у Туріні.
— Учора ввечері ти заступив після Августіно?
— Я.
— Коли ти відімкнув синьйорині Луїзі Ченчі?
— Я не бачив синьйорини Луїзи Ченчі.
— Монтано, чуєш, що каже Лоренцо? Монтано знову витер шию. .
— Лоренцо,— почав він злякано,— адже я передав тобі ключа від службового входу? І Августіно був, і він чув і бачив.
— Ти дав мені ключа, Монтано, і сказав: «Лоренцо, мій шалапут заснув на лаві, шкода мені його будити, а коли він прокинеться, відімкни йому!» Про синьйорину Луїзу Ченчі ти не мовив і слова. Я і не бачив її, і не відмикав їй!
— А як же вийшла синьйорина? — розвів руками Монтано.
— Я і синьйорини не бачив, і твій племінник не попадався мені на очі! Коли я о першій годині пішов оглянути коридор, на лаві нікого не було. Двері службового ходу були замкнені.
— Нічого не розумію! — зітхнув Монтано. Він розстебнув верхній ґудзик на своєму мундирі і глибоко вдихнув повітря.
Поки вони розмовляли, Чігола вдивлявся в нього як орел-стерв'ятник у свою здобич, і брова над його правим оком двічі підскочила.
— Нічого, Монтано, не хвилюйся! — сказав Чігола.— Все з'ясується, все стане на своє місце! Коли прийшов твій племінник? О котрій годині?
— Об одинадцятій годині, синьйоре полковник. Я тільки-но накрутив годинника.
— Як звуть твого племінника, Монтано?
— Мого племінника звуть Маріо Чіветта, синьйоре полковник.
— Скільки йому років, де працює і де живе?
— Маріо двадцять три роки, ніде не працює, місяць тому жив на віа Амаліа, 53. Він міняє квартири через місяць-два, синьйоре полковнику, тому кажу жив. Один бог знає, чи ще тримає цю квартиру... Мій племінник пропаща людина, синьйоре полковник.
Монтано похилив голову. Його посивілі пишні вуса опустилися на нижню губу, і він став схожий на монгола.
— Ну, не переживай так! — сказав Чігола.— Адже ти солдат!
— Він у мене єдина близька людина! — зітхнув Монтано, не підводячи очей від килима.— Інші померли.
— Усі ми помремо,— сказав Чігола,— Де працює Маріо Чіветта? Я спитав тебе, Монтано, але ти нібито забув відповісти мені.
— Що вам відповісти, синьйоре полковник, коли Маріо ніде не працює... Тиняється з негідниками, курить марихуану, канючить у туристів, пиячить... Двічі поліція затримувала його за дрібні крадіжки.,. З поганою компанією спізнався, синьйоре полковник! Здружився з пропащими людьми.
— Чого він приходив до тебе вчора ввечері? Що сказав тобі? Просив грошей?
— Він завжди просить у мене грошей, коли приходить. Він, власне, по те і приходить: просити грошей. А вчора ввечері — пічого. Свята Ана свідок — уперше нічого в мене не попросив. Тільки сказав, що йому погано, і спитав, чи можна прилягти ненадовго на лаву. Я сказав йому, лягай. Хіба я міг відмовити?
— Ну, а потім? — спитав Чігола.
— Коли настала дванадцята, я хотів випровадити його; пішов, дивлюся, а він спить. Я ж сказав вам, синьйоре полковник, мені шкода було його будити. Я дав ключа Лоренцо і кажу: відчини йому, коли прокинеться.
— Ніякого Маріо я не бачив! — нахмурився Лоренцо.
— А синьйорину Луїзу Ченчі? — нагадав йому Чігола.
— Ані Луїзи, ані Ченчі! — розсердився Лоренцо.
— Ану, напруж трохи свою пам'ять, Монтано! — сказав Чігола.— Чи не забув ти часом ключ у дверях?
— Як можна, синьйоре полковник! — обурився Монтано, і обличчя його почервоніло.— Скоріше я голову свою забуду, ніж ключа. Я двадцять років служу в Боргезе, і нехай скаже синьйор директор Тоцці, чи забував я коли-небудь ключа!
Усі обернулися до директора.
— Ні, це відпадає. Марко Монтано не міг зробити такої помилки! — промовив Роберто Тоцці. Він кашлянув, охрипнувши від хвилювання.— Відпадає! — повторив він.
— У такому разі,— сказав Чігола,— лишається тільки одне пояснення: Маріо Чіветта мав власний ключ.
— Звідки матиме Маріо власний ключ, синьйоре полковник? Хто йому зробить? Ключ від службового входу секретний. Щоб зробити другий, слюсареві неодмінно потрібна модель. А де він знайде цю модель?
— Поки що це — єдине пояснення! — сказав похмуро Чігола.
Він якийсь час помовчав, потім наказав привести Луїзу Ченчі.
Коли Луїза ввійшла до кабінету, Роберто Тоцці підвівся і ласкаво запропонував їй свого стільця. Вражений її красою, ад'ютант роззявив рота і забув зачинити двері, а Чігола вирішив не нагадувати Роберто Тоцці, що тепер він тут хазяїн і що тільки він має право запрошувати будь-кого сідати. Чігола роздивлявся дівчину досвідченим оком, вона йому сподобалася, але він згадав Чезаре Савеллі — людину в темним минулим і сумнівними зв'язками нині. Одне його слово, і той собака, той прилизаний тип, поцілить йому в потилицю. Він мимоволі помацав своє тім'я і відчув у роті гіркий присмак.
— Луїзо Ченчі,— почав Чігола,— ми хочемо, щоб ви відповіли на два запитання. Перше: коли ви вчора ввечері пішли звідси? І друге: хто відімкнув вам двері службового входу — охоронець Федеріго чи швейцар Лоренцо?
— Я пішла додому о дванадцятій п'ятнадцять. Ніхто мені не відмикав, бо двері службового входу були відімкнені.
У вухах Чіголи немовби задзвонили врочисті дзвони. Він переможно подивився на присутніх і задоволено потер руки. «Чи не казав я вам, що той тип, Маріо, мав ключ від дверей службового входу? Схопив картину (яку його співучасник заздалегідь зняв), відімкнув двері службового входу і вийшов собі на вулицю!»
Чігола вирішив, що тримає нитки злочину в своїх руках. Сповнений радості, він насилу стримався, щоб не ляснути себе долонею по лобі. Маріо, звичайно! Це справа його банди!
— Розкажіть нам докладніше, як ви вийшли! — сказав Чігола. Він хотів пити насолоду маленькими ковтками.— Чи не спало вам на думку пошукати охоронця Федеріго? Чи не промайнув хоча б раз швейцар Лоренцо?
Хіба міг припустити Чігола в цю мить, що вся чудова будова його гіпотези раптом завалиться?
