одержав пляшку вина від родичів і хотів випити її в товаристві. Пили на віа Аренул, а потім Федеріго пішов до Боргезе, заступаючи на чергування, а я пішов додому. Оце і все.
— Скільки вина випив Федеріго?
— Федеріго випив тільки одну склянку. Я йому стільки налив.
— Як вплинуло на вас вино?
— Вино було дуже міцне. Від двох склянок у мене зашуміло в голові. А я ж умію пити!
— Як ви п'єте, не знаю, і це не цікавить мене, але видно, що ви поганий начальник, Колона! Якщо ви ходите зі своїми підлеглими в таверну, ви поганий начальник! Я подам рапорт до управління музеями, щоб вас перевели на нижчу посаду.
— Ще вчора я зрозумів, що ви проти мене, синьйоре!
— Плюнь, щоб не наврочити, Колона! Плюнь, щоб я й справді не нагострив на тебе зуби!
— Я не з лякливих, синьйоре!
— Джованні, виведи його, а то в мене сверблять руки! Марш звідси!
— Бачите, професоре,— звернувся Чігола до Роберто Тоцці,— пригладжений, прилизаний, а в душі — негідник! Такий тип здатний на будь-яку підлоту. Якщо схоче вбити, він не стрілятиме відкрито, в обличчя, ні! Він цілитиме в потилицю! Із засідки, з якогось темного кутка, коли людина нічого не жде. Бах, і край!
— Жахливо! — зітхнув Тоцці.
Мало того, що на його світ барв і світлотіней упала темна тінь, так у той його світ пробралися злодії та вбивці, які стріляють із засідки! Боже милостивий! Що лишилося від шістдесятих років, коли всім здавалося, що над бідною Італією сходить сонце нового Відродження!
Ад'ютант Джованні привів Лівіо Перетті. Молодий чоловік не втратив ані крихти своєї гідності, він увійшов у кабінет певно і з легким роздратуванням на обличчі, як людина, в якої надокучливі гості даремно забирають час. Як і вчора, він кивнув Роберто Тоцці, а на Чіголу ледве глянув.
— Отак-то воно,— кивнув Чігола, який з досвіду знав, що кінець кіпцем візьме своє.— Якби ви були вихована людина, то привітали б нас із добрим ранком. Чи можу спитати, як ви провели ніч?
— Не можете, синьйоре. На запитання інтимного характеру не відповідаю.
— Гаразд! Тоді дайте відповідь на друге запитання. Чи пригадали ви нарешті ім'я й адресу вашої коханки, в якої були з четвертої години по обіді в середу до восьмої години вчора вранці?
— І друге ваше запитання, синьйоре, теж інтимного характеру. Вважайте, що я нічого не можу пригадати.
— Гаразд. У такому разі почнімо з учорашнього ранку. Отже, ви прокидаєтеся біля вашої коханки, бачите, що час пізній, одягаєтесь і поспіхом біжите до Боргезе, щоб продовжити свою роботу. О дев'ятій годині заходите з першими відвідувачами. Потім?
— Я вже сказав вам учора! Скільки разів розповідати все ту саму історію?
— Значить, о дев'ятій годині заходите з першими відвідувачами?
— Ну, гаразд, заходжу з першими відвідувачами!
— Джованні! — звернувся Чігола до ад'ютанта,— приведіть швейцара Августіно!
Чігола подивився на Роберто Тоцці і навіть підморгнув йому. А делікатний професор мистецтвознавства внутрішньо почервонів від цього підморгування і відчув, що йому стає гаряче. Що ж, хіба у середньовіччі кат не підморгував публіці, перш ніж повести свою жертву на плаху?
— Августіно, чи знаєш ти цю людину? — Чігола показав головою на Лівіо Перетті.
— Аякже, синьйоре! — Августіно широко всміхнувся.— Він наш постійний відвідувач!
— Що ти розумієш під постійним?
— Приходить регулярно, синьйоре! Щоранку й опівдні!
— Отже, щоранку... Ану пригадай, чи бачив ти вчора вранці, що він прийшов разом з першими відвідувачами?
— Вчора вранці... Не розумію, що ви хочете сказати, синьйоре!
— Чи бачив ти, що він о дев'ятій годині прийшов до галереї, чи бачив ти його серед відвідувачів? Чого ти придурюєшся? — вибухнув Чігола.
Августіно збентежено переводив погляд з Лівіо Перетті на Чіголу, навіть двічі облизав губи і нарешті знизав плечима.
— Здається, я не бачив його з першими... Іншим разом, коли приходить, скаже мені «Здрастуй, Августіно!» або всміхнеться, а вчора вранці наче я його й не бачив... А там — хтозна!
— Що означає хтозна, дідько б тебе вхопив? Був він серед відвідувачів чи не був?
— Не був, синьйоре. Не пригадую, щоб був.
— Оце вже відповідь. О дев'ятій годині, коли ти почав пускати відвідувачів у галерею, його не було серед них. Що ви скажете, Лівіо Перетті?
— Нічого. Що ви хочете, щоб я сказав?
— Він твердить, що не бачив вас серед відвідувачів.
— Це його особиста справа.
— А чи знаєте ви, що це означає?
— Що?
— Те, що він не бачив вас з відвідувачами, означає, що ви були в галереї, що ранок застав вас у галереї, що ви провели ніч проти четверга у галереї! Хай йому біс, це означає, що в середу, коли зачиняли галерею о четвертій годині, ви не пішли додому, а залишилися всередині!
— І залишившись усередині, я вкрав картину Корреджо «Даная», чи не так?
— Зажди! — підніс руку Чігола.— І до цього дійдемо.
— До чого? — наїжачився Лівіо.
— Насамперед з'ясуємо, що в середу після обід ви не пішли додому, а залишилися в галереї. Ви провели ніч у галереї, а ранком удаєте з себе невинне ягня, начебто щойно прийшли і, підбігши до мольберта, бачите, що картину «Даная» вкрадено! Біжите сходами прямо до дирекції і зчиняєте галас: «Шукайте злодіїв!»
— Шукайте картину! Я не ідіот, щоб думати насамперед про злодіїв.
По обличчю Чіголи пробіг нервовий дрож, але він швидко опанував себе.
— Я маю ще один факт, ласкавий молодий синьйоре, який доводить у досить цікавий спосіб ваше перебування в Боргезе. Хочете почути?
— Жду не діждуся! — сказав Лівіо Перетті.
— Ви залишили сліди своїх пальців на склянці для води в кабінеті Чезаре Савеллі, в тому кабінеті, де Луїза Ченчі під той час готувалася до занять. Що ви скажете про цей цікавий факт?
Роберто Тоцці впустив газету, що правила йому за віяло, але замість того, щоб простягти руку за нею, затулив рота, а потім став попускати вузол краватки, неначе раптом відчув, що йому душно.
— Час уже не морочити мене дурницями, а відпустити додому! — сказав Лівіо Перетті.— 3 якої склянки я п'ю воду і де проводжу свої ночі — це моя особиста справа, і вам не вільно розпитувати мене про це. Якщо я порушив правила внутрішнього розпорядку в Боргезе, то готовий сплатити відповідний штраф, та й годі!
— Знайшли час і мірце для комедій! — розсердився Чігола. Він міг усе знести терпляче, тільки глузування виводило його з рівноваги.— Приведіть Луїзу Ченчі! — грюкнув він по столу.— А ви,— звернувся він до Лівіо,— не кваптеся сміятися. Найкраще сміється...
— ...хто сміється останній! — весело перебив його Лівіо. Ввійшла Луїза Ченчі.
Вона трохи зблідла, і краса її здавалась особливою. Очі стали більшими, глибшими, в їхній глибині неначе світилося м'яке і далеке сяйво загадкового вогню. Так сяють мільйони невидимих зірок Чумацького Шляху. На відміну від Лівіо, вона привітно кивнула всім, і хоч її усмішка не була адресована ні до кого, кожен відчув, що вона всміхається саме йому.
Чіголі теж здалося, ніби вона всміхається йому, і хтозна-чому вперше з давніх часів йому стало незручно. Неначе він сів на чуже місце і його помилково вважали кимось іншим.
— Чи знаєте ви цього синьйора? — спитав її Чігола, показуючи на Лівіо.
Ті двоє перезирнулись і раптом, наче по команді, зареготали.
— Цей синьйор — мій наречений! — відказала Луїза. Запала одна з тих мовчанок, про які ніхто не знає, скільки вони триватимуть і коли скінчаться.
