дружба з симпатичною родиною Ченчі.
А втім, хочу сказати ось що: немає потреби знати великих детективів і займатися криміналістикою, щоб розгадати просту кримінальну загадку. По-моєму, дорогий друже, з такою загадкою впорається кожна людина, аби тільки природа обдарувала її двома особливими якостями: по-перше, щоб вона розуміла мову речей, і, по-друге, щоб відчувала зв'язок між подіями — між ними та середовищем, у якому вони розвиваються. Наприклад, великий американський фізик Роберт Вуд, не знаючись на криміналістиці, викрив один з найжахливіших злочинів початку століття. Йдеться про вибух у Нью-Йорку в 20-ті роки, коли загинуло понад сто невинних людей. Вуд викрив злочинців, тобто виявив організаторів вибуху, зрозумівши мову одного шматочка металу, який вилетів з оболонки пекельної машини. Спеціалісти були безсилі, а дилетант, аматор зумів це зробити.
Така гра — розгадувати кримінальні загадки, які на перший погляд здаються нерозгадними,— сподобалася знаменитному фізикові, й він згодом викрив винуватців ще двох тяжких злочинів.
Зрозуміло, Вуд мав помічників, користувався технікою, фізико-хімічними лабораторіями з сучасною на той час апаратурою тощо. Проте й самі злочини, як я вже сказав, були задумані людьми хитрими й винахідливими.
Я б сказав, що крадіжка в Боргезе — то мала афера, яку політична кон'юнктура і випадкові обставини перетворили справді на велику. На думку компетентних людей, крадіжка картин не вимагає бозна-якого розуму чи фантазії. Як правило, злочинці підкуповують службовців і з їх допомогою виносять «товар» з приміщення, інколи вони добираються до картин через таємні входи, через дахи, підвали тощо. Труднощі викриття такого роду крадіжок пов'язані не з хитромудрістю крадіїв, а з складним ланцюгом, який з'єднує виконавців крадіжок із справжніми злочинцями, тобто з організаторами крадіжок. Здебільшого люди, що чинять ці крадіжки, не значаться в поліційних картотеках, полі-ційні служби не мають про них ніяких відомостей, це утруднює їх затримання, а отже і розшук та затримання справжніх крадіїв, тобто організаторів. До того ж я чув, та й у газетах про це пишуть, що справжні натхненники цих крадіжок — люди, які мають зв'язки, своїх людей у світі політики та заступників у верхах поліції.
Мушу вам сказати, друже, що хоч я і ніякий не фахівець, але помітив багато серйозних помилок у роботі інспектора Чіголи. Не маю сумніву, що інший на моєму місці і ви особисто, професоре, побачили б ті самі помилки, якби поважно взялися до цієї справи. Часом він був кмітливий, іноді ж поводився як неук. Чи не склалось і у вас таке враження? Влучне, наприклад, було його запитання до Луїзи Ченчі, чому вона пішла до службового входу, а не до Федеріго. Він показав професійний нюх, коли ще на самому початку слідства засумнівався в показаннях Лівіо Перетті. Він мав відчуття, що Лівіо Перетті провів ніч у Боргезе. Кажу «відчуття», бо сумнів інколи породжується інтуїтивно, а не на підставі доказів.
Але, як я вже сказав, Чігола припустився у своїй роботі й кількох помилок. Одна з них вирішальна, фатальна, про неї я скажу трохи пізніше. По-перше, коли Федеріго заявив, що о першій ночі двері службового входу були зачинені і в коридорі все було як звичайно, він не здогадався спитати Федеріго, що розуміє той під словом «зачинені». Адже двері можуть бути зачинені і воднораз не замкнені. Чи були вони замкнені? Це дуже важливо. Луїза Ченчі твердить, що зачинила двері, а не згадує, чи замкнула їх. Якщо прийняти, що двері були замкнені, треба думати, що хтось вийшов після Луїзи Ченчі й саме цей «хтось» замкнув двері. Хто ж цей «хтось»? Маріо Чіветта? Але якщо вірити старому охоронцеві, Маріо Чіветта не мав ніякого ключа. Отже, в галереї ховалася інша людина, яка мала ключ від зовнішніх дверей... От які запитання викликають «зачинені» двері! Якщо двері були тільки зачинені, слідство піде одним шляхом, якщо вони були й замкнені — тоді іншим. Я чув, що для досвідченого криміналіста і для допитливого психолога слово має кілька віконець. Досвідчений криміналіст і психолог повинні подивитись у кожне віконце, щоб допевнитись, що криється за цим словом.
Чігола виказав дивну байдужість до слів Федеріго про те, що в нього боліла голова і що він відчував незвичну для нього сонливість. Сонливість у охоронця не коли-небудь, а в ніч крадіжки? Сама собою ця обставина підозріла. Причиною сонливості Федеріго вважає вино, яким пригощав його Карло Колона. Що то за вино? Хто його прислав Карло Колоні? Звідки воно? Якщо пляшка зникла, треба було зробити аналіз крові Федеріго — щось би та виявилося.
На підставі одержаних даних підозри Чіголи були спрямовані на чотирьох непроханих нічних гостей Боргезе: Лівіо Перетті, Луїзу Ченчі, Маріо Чіветту та Енріко Пінеллі. Оскільки останні двоє — Чіветта і Пінеллі — вже мертві, Чігола звинуватив би в крадіжці живих — Луїзу Ченчі і Лівіо Перетті. Смерть Чіветти й Пінеллі він пояснив би: хіба мало бандитів убивали один одного, зводячи порахунки! А де зводять порахунки, там поліція не втручається. Протокол про смерть Чіветти й Пінеллі підшили б до справи, а Лівіо Перетті та Луїза Ченчі сіли б на лаву підсудних.
Та найбільшу помилку Чігола зробив, не збагнувши суті злочину, його, як модно тепер казати, концепції. Чігола поставився до крадіжки в Боргезе, як до звичайної крадіжки. Його бентежив лише короткий термін, даний йому начальством на викриття злочинців. Він сказав журналістам, що зробить це до суботнього полудня. Так писали газети: до обіду в суботу Чігола віддасть крадіїв у руки правосуддя.
Він не замислився навіть над таким простим фактом, чому від нього вимагали закінчити слідство до суботи. Тобто він знав, що в неділю відбудуться вибори, але не пов'язав цей факт із викраденням «Данаї».
Чігола так і не спромігся дійти до основного, я б сказав, методологічного висновку, і в тім його фатальна помилка. Злочин був явно політичний, а він поставився до нього як до звичайнісінької крадіжки. І от наслідок — невинні оголошені винними, а винні прогулюються по Риму і потирають руки, чекаючи краху П'єтро Фальконе на виборах.
Я б сказав, газети першими розкрили політичний характер злочину. Більше того, вони вказали кінцеву мету злочину. Насамперед вони зойкнули з радощів, коли довідалися, що Лівіо Перетті — член комуністичної партії, а коли у справу замішали і Луїзу Ченчі, зойки перейшли в тріумфальні вигуки. А поки урядові газети аж захлиналися від задоволення, орган правих екстремістів загорлав на всі заводи: «Ось вони, комуністи! Бачите, які вони? Але це ще не все, синьйори. Скоро ми викриємо їх до кінця!»
Звичайно, і без прозорих натяків цієї газети було ясно: викрадення «Данаї» влаштовано, щоб кинути тінь на кандитата комуністів П'етро Фальконе.
Тепер ми бачимо зв'язок між викраденням «Данаї» та виборами нового мера Рима. Праві екстремісти готували цей злочин старанно. У Боргезе в них була своя людина, Чезаре Савеллі. Чи міг він подати їм потрібну допомогу? Звичайно, бо він — начальник охорони Боргезе!
Коли Чезаре Савеллі прийшов купатись у квартиру своєї сестри, був четвер, 26 жовтня. Я помітив, що його взуття у грязюці, а на правому рукаві його піджака велика темна пляма. Помітив ще й інші речі: залізничний квиток, ніж, який відкривається автоматично, і кілька дрібних монет.
Звідки грязюка на взутті у людини, яка ходила міськими вулицями і щойно приїхала з Санта-Ани до Рима поїздом? Темна пляма на правому рукаві свідчила, що Савеллі провів ніч проти четверга не так тихо й мирно, як належить віруючому католику. Мушу визнати, що, помітивши ці речі, я особливо не здивувався, бо вже знав про нього дещо: раніше він працював у розвідці НАТО, а нині — керівна особа у «соціальному русі» і керівник терористичної групи. Для такої людини помічені мною речі не були незвичайні, і я б забув про них, якби в цю мить не почув по радіо надзвичайне повідомлення про викрадення «Данаї».
Отже, те, що я помітив, відразу набуло конкретного значення і пов'язалося з викраденням «Данаї». Я відчував, що в центрі цієї афери не хто, як сам Савеллі. Мав я, звичайно, певний сумнів щодо Лівіо Перетті, чи не став, бува, хлопець жертвою провокації. Таке часто трапляється. Але у п'ятницю ранком, побачивши його портрет у газетах, упізнав у ньому молодика, який часто проводжав Луїзу додому. І мені стало зрозуміло, чому він сидів у музеї допізна.
Коли ви розповіли мені про перший допит, у мене склалося враження, що вкрадену картину не винесли з приміщення, а сховали десь у галереї. Причім не в далекому закутку, а в досить приступному місці, де агентам не спаде на думку шукати її. Тому я попросив архітектурно-інженерний план галереї, щоб прикинути, де може бути оте місце.
Мене цікавило також, хто була та особа, яка перша вийшла службовим входом. За свідченнями Луїзи Ченчі, ця особа мала ключ. А з правил внутрішнього розпорядку в Боргезе відомо, що один з двох ключів від службового входу зберігається у начальника охорони, тобто у Савеллі.
Отже, всі шляхи вели до Чезаре Савеллі, це здавалося і логічним і природним. Постало питання: він сам здійснив злочин чи тільки його організував? Якби не його алібі, не перебування в Санта-Ані, я б
