побачили своє полотно на картині Корреджо?
— Підбіг, схопив лівий край полотна, щоб стягнути його, і тоді побачив, що під полотном нічого немає, що рама порожня.
— Ну і що?
— Кілька секунд стояв наче очманілий, а тоді кинувся сходами, щоб повідомити директора.
— Про що його повідомити?
— Що «Данаю» Корреджо вкрадено!
— Полотно було відчеплене чи вирізане?
— Це ви маєте встановити. Я вам сказав, синьйоре, що побачив раму порожньою.
— Чому ви припустили, що картину вкрадено? Чому не подумати, наприклад, що її віддали чистити чи на реставрацію?
— Припустив найвірогідніше. У нас картини крадуть щомісяця, а чистять раз у чверть століття.
Чігола запалив сигарету, випустив кілька кілець диму і спитав рівним голосом:
— Ну як, згадали ім'я коханки?
— Геть зникло з пам'яті,— зухвало усміхнувся Лівіо Перетті.
— Таке може статися з тим, хто має три десятки коханок і щовечора відвідує іншу. Скажіть мені вулицю та номер будинку, де ви провели ніч.
— Я ж вам сказав, не пам'ятаю!
— Виходить, приховуєте?
— Вважайте, як хочете! — Лівіо Перетті раптом спалахнув.— Ви не маєте права запитувати про те, що торкається мого інтимного життя! Що ви собі дозволяєте?
— Поліції й лікарям-венерологам кажуть усе, з початку до кінця. Вийдіть у хол, молодий чоловіче, прокажіть це собі сто разів, поки щось пригадаєте, а потім приходьте до мене знов.
Лівіо Перетті кивнув Роберто Тоцці, який все ще вдавав, ніби стежить за допитом, і з досить незалежним виглядом вийшов.
— Приведіть охоронця Марко Монтано! — звернувся Чігола до ад'ютанта.
Ад'ютант виструнчився, клацнув підборами і стрімко вибіг. Не минуло й десяти секунд, як з холу почувся сильний шум, залунали збуджені голоси. Роберто Тоцці зблід, а Чігола вибіг у двері. Побачивши, з якою котячою спритністю було це зроблено, Роберто Тоцці зблід ще дужче.
Перед очима Чіголи постала дивна картина. Ад'ютант готувався вихопити пістолет, рука його була на. кобурі, а навпроти нього жовчно усміхався Лівіо Перетті. До них бігли поліцаї.
— Джованні! — гукнув Чігола. Ад'ютант здригнувся, повернувся на каблуках і виструнчився.— Що це за сцена? — спитав, насупившися, Чігола.
— Хочу застрелити його! — відповів ад'ютант.
— Чому? — поцікавився Чігола.
— Він хотів ударити мене по обличчю!
— Не тільки хотів, а й справді вдарив. Ось,— показав Лівіо пальцем на праву щоку ад'ютанта.
— Завіщо ти його вдарив? — спитав Чігола.
— Він мене наздогнав і вилаяв, падлюка! — відповів Лівіо.
— Я мушу його застрелити, синьйоре полковнику! — наполягав ад'ютант.
— Ти це можеш зробити, Джованні, на свою відповідальність, звичайно, але тільки однією умовою — коли я закінчу допит. Доведеться почекати!
— Почекаю, синьйоре полковнику,— погодився Джованні.
Коли Чігола поклав руку на блискучу бронзову ручку дверей, він почув, як Карло Колона крикнув з протилежного кіпця холу:
— Начальство захищає червону собаку! Як розуміти це? «Злий і мстивий негідник! — подумав Чігола.— Такий і оком не моргне, якщо вирішить всадити комусь кулю в потилицю!»
Він натиснув ручку і ввійшов.
Марко Монтано, який шанобливо стояв посеред кабінету, поштиво йому вклонився.
— Марко Монтано, Скільки років ти вже служиш у Бор-гезе?
— Цієї осені буде двадцять, ваша ясновельможність!
— Не називай мене «ясновельможність», Монтано! Якщо хочеш поставити щось перед моїм ім'ям, називай мене просто «полковник».
— Розумію, синьйоре полковник!
— Який маєш військовий чин?
— Сержант, синьйоре полковник! Артилерії!
— Ну, сержанте, у війні брав участь?
— Так точно, синьйоре полковник, бив німців біля Падуї, коли вони відходили в Австрію; біля Удіне, коли тікали з Югославії, та в інших місцях.
— Гм... І якщо ти так довго служиш у Боргезе, чи не здогадуєшся, як воно сталося — з картиною?
— Ні, не здогадуюсь, синьйоре полковник!
— Може, кого-небудь підозрюєш?
— Хай боронить мене свята Марія, такого гріха не беру на душу.
— Ну, гаразді О котрій годині ти заступив на чергування вчора?
— Як завжди, синьйоре полковник, о шістнадцятій. О шістнадцятій годині Ніколо Алфіері передав мені другий поверх, а Федеріго Нобіле — перший. Ніколо Алфіері вночі не чергує.
— З ким із швейцарів ти заступив на чергування?
— Зі швейцаром Августіно, синьйоре полковник.
— Поясни мені, Монтано, як ви охороняєте вночі галерею, якщо вас усього двоє — ти і швейцар?
— Нас троє, синьйоре полковник, бо і швейцар Лоренцо теж з нами, тільки він спить у швейцарській, поки знову надійде його чергування. Отже, синьйоре полковник, вдень у галереї чергують троє охоронців: Джустініані, Палантієрі й Ніколо Алфіері. Вночі вартують один швейцар і один охоронець. Навіщо більше, коли в будинок не пробратися? Швейцар сидить на стільці у вестибюлі і час від часу накручує годинника. Той годинник незвичайний, він працює лише одну годину, і якщо на шістдесятій хвилині його не накрутиш, клята машина зупиняється і ніяке чудо її не зрушить. Ранком приходить контроль і питає, чому, наприклад, ти заснув, скажімо, о другій годині? Хіба так охороняють галерею, в якій картин на мільйони? І підписують тобі звільнення. Відколи я в Боргезе, троє швейцарів було звільнено і двоє охоронців.
— Невже й охоронці накручують годинника?
— Еге ж, звичайно, синьйоре полковник! А як же інакше?
— Гаразд, швейцар сидить на стільці у вестибюлі. А ти де сидів учора ввечері?
— Де завжди, синьйоре полковник! Навпроти коридора, який веде до адміністрації та службового входу. Там перед моїми очима і коридор, і великий хол. Ніхто не вийде в залу, щоб я його не побачив, і ніхто не пробереться непомічений службовим входом. Ця справа хитро влаштована, тому стільки часу все йшло без пригод. Як сталася вночі ця подія, не збагну!
— Ти сказав, Монтано, що ніхто не пробереться непоміченим через службовий вхід. А чи двері службового входу замикаються на ніч, і в такому разі, в кого зберігається ключ? Чи ключ залишається у дверях?
— Ми тримаємо двері службового входу завжди замкненими. Вдень ключ у чергового охоронця, який наглядає за холом і коридором. Якщо хтось дзвонить ззовні, черговий охоронець відчиняє. Вночі ключ від службового входу у чергового швейцара.
— Скільки ключів від службового входу, і в кого вони?
— Всього два ключі, синьйоре полковник, один у начальника, синьйора Чезаре Савеллі. Другий ключ вдень — у чергового охоронця, а вночі — у чергового швейцара. Цей ключ не виносять з приміщення.
Якийсь час Чігола мовчав, глибоко затягуючись сигаретою. Потім спитав:
— Ти вчора ввечері був у першій зміні, так?
— Так точно, синьйоре полковник.
— Хто був черговий швейцар?
— Августіно, синьйоре полковник.
— Так. Ти не чув чи не бачив чогось особливого під час свого чергування?
