навіть погляду. Ця демонстративна зневага, мабуть, не зачепила головного інспектора, він звик до всіх можливих почуттів, які поліцейський інспектор викликає у запідозрених. Дехто вдавав, що готовий упасти на коліна і цілувати йому ноги, інші, здавалося, вбили б його поглядом, а треті дивилися на нього, мов на порожнє місце, як, наприклад, начальник міської поліції дивиться на сержантів або лейтенантиків. До тих, хто просив ласки чи залякував його, він ставився байдуже, наче до меблів; не справляли на нього враження й ті, хто дивився спогорда — то були вельможні особи, багачі тощо. Два роки тому йому довелося допитувати маркіза Джуліо Тераччіні, звинуваченого в сутенерстві й утриманні будинків розпусти. Маркіз мав з півдюжини готелів, стільки ж першокласних ресторанів, броньованого легковика «кадилак» і понад сотню повій, які заробляли йому гроші. На допитах маркіз дивився на нього так, як, можливо, лев дивиться, скажімо, на якогось огидного шакала. І Чігола казав собі, що маркіз має на це право: він маркіз, і найголовніше — дуже багатий. Таким людям дано дивитися на інших згорда, і не треба ображатися.
Тільки одна категорія диваків примушувала його внутрішньо тремтіти і трохи бентежитись — то були люди, які дивилися на нього, як на порожнє місце: їхній погляд проходив крізь нього, ні на секунду не затримуючись. їхнє презирство так принижувало його, аж обертало в ніщо. Коли його ненавидять або дивляться на нього зверхньо, це
Чігола розумів і навіть виправдовував,— таке, мовляв, життя. Але щоб його зневажали, мали за порожнє місце — то була загадка, якої він не міг збагнути.
У слабших людей безсилля породжує відчай, а в дужчих, енергійних — жорстоку лють. Не маючи змоги збагнути мотиви, які спонукали деяких людей ставитися до нього, як до порожнього місця, він озлоблявся і намагався втопити їх, навіть коли усвідомлював, що вони невинні. Вів удав, що його не зачепила вбивча зневага Лівіо Перетті, прикинувся, наче не помічає її. Подумаєш! Дуже його турбує, що якийсь там хлопчисько у витертій оксамитовій куртці не вітається з ним... Але в його душі відімкнулися якісь потаємні клітки, і звідти вискочила дванадцятка вишкірених вовків. Вовки присіли на задні ноги, підняли морди до неба і страшно завили на зірки.
— Дайте ваше особисте посвідчення! — почав Чігола байдужим голосом, розглядаючи нігті.
Лівіо Перетті зневажливо кинув йому посвідчення. — Чи не можна делікатніше? — не стримався ад'ютант.
— Облпш хлопця, Джованні! — втрутився Чігола, але тоном, який промовляв: «Невже ти не бачиш, що він ідіот? Чого ти хочеш?» Він поглянув у посвідчення, відклав його і спитав: — Як вас звуть, хлопче, де живете і чим займаєтеся?
— Моє ім'я ви щойно прочитали! — відповів Лівіо Перетті з такою гримасою, неначе жував таблетку хініну. Трохи помовчавши, він додав: — Живу на віа Помпео Магна, № 17, займаю мансардну кімнату біля голубника мого хазяїна, вивчаю живопис в академії мистецтв, студент останнього курсу.
— Хто вас утримує?
— На своєму утриманні.
— Де працюєте?
— Працюю кельнером.
— Відповідайте конкретніше, хай йому чорт! Де працюєте кельнером?
— Звідки мені знати, що ви цікавитеся подробицями! Працюю кельнером у готелі «Республіка», на майдані Республіки, навпроти фонтана Наяд. Досить цього?
— Коли ходите на роботу?
— Ввечері.
— Чи щовечора працюєте?
— Щовечора, крім неділі.
— Ваша працьовитість похвальна. А коли йдете на роботу і коли виходите з ресторану?
— Йду о шостій, а виходжу об одинадцятій.— Лівіо Перетті раптом насупив брови, і очі його спалахнули.— Навіщо, вибачте, ви ставите мені такі дурні запитання? — вигукнув він, і його темні південні очі втупилися в аскетичне північне обличчя Чіголи.
— Свята Чечілія! — безмежно здивувався ад'ютант і розвів руками.— Яке нахабство! Називати запитання синьйора інспектора дурними!
— Стежте за магнітофоном і мовчіть! — урвав його Лівіо.— Вас ніхто не питає.— Потім знов обернувся до Чіголи і продовжив так само нервово: — Замість бути мені вдячним, що я перший викрив пропажу картини і перший сигналізував про це,— ви безсоромно забираєте мій час, ще й ставите провокаційні запитання!
Чігола помовчав, задивившись на свої ноги. Ще трохи помовчав і спрямував погляд на вікно. Там було видно частину майдану і один з фонтанів. Сумно сіявся дрібний дощик, і фонтан здавався зажуреним.
— Ось що,— сказав він, неначе раптом згадавши про Лівіо.— Тепер я буду запитувати вас, а ви відповідатимете. Такий порядок у поліції. Якщо не відповідатимете точно і як слід, ви самі ускладните своє становище і без потреби подовжите своє перебування тут.
— Гаразд, запитуйте! — зітхнув Лівіо і подивився на Роберто Тоцці. Але Роберто Тоцці не ворухнув ні головою, ні очима, він заглибився у свої думки і не чув, про що мовилося.
— З майдану Республіки до Помпео Магно далеченько, і я певен, що ви не приходите додому раніше як опівночі.
— Інколи взагалі не приходжу! — поправив його Лівіо, визивно нахиливши голову вбік.
— Мова про нормальні ночі, я про них питаю. Коли ви приходите о дванадцятій або після дванадцятої, хто вам відчиняє?
— У цю пізню годину воротарка, як правило, спить, відчиняє її чоловік.
— О котрій годині вчора ввечері пішли ви у свій ресторан і коли вийшли?
— Вчора ввечері я взагалі не ходив у мій ресторан.
— Опишіть мені годину по годині, що ви робили вчора, куди ходили і з ким зустрічалися, коли повернулися додому, починаючи з четвертої по обіді, коли вийшли звідси.
На це запитання Лівіо Перетті відповів не зразу. Він довго мовчав, можливо, більше, ніж слід у таких випадках. На його смаглявому обличчі виступив піт. Нарешті він сказав:
— Вийшовши з галереї, я пішов до своєї коханки. Там провів усю ніч.
— Як звуть вашу коханку і де вона живе? — спитав Чігола крижаним голосом.
— Не знаю її імені, а вулицю не пам'ятаю! — засміявся Лівіо.
— Я вам допоможу,— сказав Чігола.— Поки ви пригадаєте, перейдімо до іншої теми. Розкажіть мені докладно, коли і як ви виявили, що картину художника Корреджо «Даная» вкрадено.
— Це можна розповісти кількома словами. Я піднявся до зали, де малюю. В залі нікого не було. Гадаю, була дев'ята година і три хвилини. Я попрямував зразу до мольберта, бо перший ранковий погляд на малюнок дуже важливий. Перший погляд розкриває безліч речей — і відрадних, і прикрих. Очі ще не втомлені, ще не звикли до барв, чутливі до всіх нюансів. Можна сказати, перший погляд визначає роботу на цілий день. Тому я йшов прямо до свого мольберта, скупчений для цієї першої зустрічі, та коли наблизився, остовпів: рама зяяла порожнечею. Хтось вирізав полотно...
— На якій відстані ви були від мольберта, коли помітили, що полотно вирізане?
— Кроків за десять.
— Як ви зрозуміли, що полотно вирізане, а не зняте? На відстані десяти кроків подробиці, як правило, не помітні.
— Ви їх не помітите, але я — зовсім інша річ. Я професіонал.
— Далі.
— Я стояв заціпенілий, підвів погляд на «Данаю» Корреджо і мало не знепритомнів: моє полотно було там, пришпилене кнопками і недбало натягнуте на картину.
— На якій відстані ви були від картини?
— З того місця до картини було кроків з п'ятнадцять.
— З п'ятнадцяти кроків ніякої кнопки не побачити. Як ви зрозуміли, що ваше полотно пришпилене кнопками?
— Такі речі, синьйоре, не розуміють, а відчувають. Я відчув, що моє полотно пришпилене кнопками, і край!
— Поздоровляю з такою чутливістю,— сказав Чігола.— Розповідайте далі. Що ви зробили, коли
