випадки, коли він повівся нерозважливо, а про решту промовчу.
Одного погожого ранку в другій половині вересня Авакум вийшов прогулятися до п'яцца Барберіні, знову, хтозна вкотре, подивитися фонтан з тритонами, найхимерніший, мабуть, серед славетних фонтанів Рима в стилі барокко. Але, дійшовши до п'яцца Дель Пополо з єгипетським обеліском і середньовічними церквами, він згадав, що об одинадцятій годині має зустрітися з Роберто Тоцці у філіалі Боргезе. Часу лишалося мало, тому він вирішив поспішити і глянути тільки на фонтан Треві. Вийшовши з автобуса на перехресті, він попрямував на майдан, де співав свою вічну пісню найбільший з римських фонтанів.
Може, тому, що він палко і здавна любив шелест короткого дощу, йому так подобалися і фонтани? Можливо, їхнє шелестіння допомагало розвіятись і звучало, як люба серцю пісня. Крім того, фонтани були ще й витворами мистецтва, одуховленими багатою художньою фантазією. Неп-туни, наяди, дельфіни, черепахи, тритони — міфологічні й реальні істоти, вирізьблені з кольорового мармуру і вилиті з бронзи,— оживали в сонячному промінні під водяними струменями. Фонтани — то був казковий світ, створений геніальними руками та буйною фантазією, тріумф раннього барокко. Тому, наближаючись до них, Авакум стишував кроки, як робив це в Боргезе, коли підходив, наприклад, до картини Караваджо.
Отак і цього разу — він сповільнив ходу, щоб зосередитися для нової зустрічі з найкращою із «пісень вод».
Біля фонтана Треві завжди були люди — і вдень, і вночі. Хто приходив за звичкою, хто — освіжитися прохолодою, що линула від басейну, а декотрі, туристи, їх було найбільше,— щоб кинути в мармуровий басейн монетку надії. Існувало повір'я, що коли напередодні від'їзду гість кине у прозорі води якусь монету, то доля неодмінно надасть йому приємну можливість відвідати Вічне місто вдруге. Хоч ніхто не вірив у це, адже для містики не було місця в індустріальному суспільстві, щовечора дно басейну виблискувало, наче вкрите фольгою, від кинутих дрібних монет.
Як і завжди, Авакума не здивувало велелюддя, але одна особливість відразу впала йому в око: люди скупчилися на одному місці, а перед ними, якраз навпроти статуї Нептуна, двоє здорованів реготали, нахиляючись і демонструючи перед публікою якусь свою дивну гру. Особливим тут було те, що публіка мовчала, наче німа, а двоє здорованів зчиняли галас за сто чоловік.
Авакуму досить було одного погляду, щоб схопити або точніше — відчути характер сцени, яка відбувалася біля підніжжя статуї стародавнього морського бога. Подібні сцени не були рідкістю для сучасного Рима і розігрувалися якщо не біля фонтана Треві, то на п'яцца Навона або на Капітолійському пагорбі, під конем Марка Аврелія,— одне слово, біля чудових пам'ятників, де здебільшого юрмилися чужоземці.
Двоє моряків з Шостого флоту США змагалися, хто плюне далі в басейн, хто влучить у мармурового бога. Хлопці високі, плечисті, затягнуті шкіряними ременями, в матроських беретах, хвацько зсунутих на потилицю. Вони не були п'яні, просто забавлялися на свій смак. Їм спало на думку перепльовуватись, от вони й перепльовувалися. За мішень їм правив мармуровий бог Нептун.
— Алло, хлопче! — сказав Авакум, схопивши за лікоть того, хто стояв праворуч. Голос його був майже тихий, але різав гостро, наче бритва.— Облиш плювати, бо зараз же втоплю твою пику у воду, зрозумів? І щоб тебе не було тут, поки я порахую до п'яти!
Той, хто стояв праворуч, так здивовано витріщився на нього, аж забув стулити рота.
— Ну, марш! — скомандував Авакум.
Він говорив по-англійському, хоч володів цією мовою не дуже добре.
Той, що стояв ліворуч, здивувався ще більше і так роззявив рота, аж можна було б засунути в нього яйце.
Та кожному подиву настає край, і наш янкі, оскільки він був щирий янкі, швидко опам'ятався. Він повернувся до свого приятеля і лагідним голосом сказав:
— Томе, слухай-но, чи кинути мені цього типа рибі живим, чи спочатку порішити його? — Рибу він згадав за звичкою, як морська людина.
— Задуши його, Бобе! — відповів переконливо Том.
Не встиг він стулити рота, як лівий Бобів кулак блискавично розітнув повітря і мало не послав Авакума в басейн. Але Авакум умить відхилився, і величезний Бобів кулак просвистів на сантиметр від його щелепи. Авакум і собі замахнувся правою рукою, але не для удару, а щоб схопити Боба за комір, смикнути до себе і, вдаривши коліном у бік, штовхнути в басейн. Ту ж мить він рвучко нахилився вперед, і Том, який замахнувся, опинився на його спині. Схопивши його за ноги вище колін, Авакум випростався, і Томова голова повисла за півметра від парапету. Він міг, звичайно, розтрощити ту голову об камінь, але визнав за краще турнути Тома неушкодженим до Боба, який тим часом борсався у воді і явно не поспішав вибратися на суходіл.
Ця операція, яку я жартома назвав «Захист фонтана Треві від Шостого флоту», супроводилася бурхливими й захопленими вигуками та оплесками велелюдної публіки. Та поки вигуки ще лунали біля фонтана і чимало рук простягалося для дружнього потиску, Авакум зрозумів, що легковажить небезпекою. Тому, швидко подякувавши людині, що підняла його капелюх і тепер послужливо подавала йому, він широким кроком попрямував до віа дель Тритоне, щоб зникнути серед натовпу на віа дель Корсо. Якийсь молодик без шапки і в шкірянці, що стояв біля старомодного таксі-купе, енергійно махав йому рукою:
— Синьйоре! Синьйоре!
Таксі працювало на холостому ходу.
— Синьйоре, тікайте, бога ради! — нетерпляче гукав чоловік у шкірянці. Коли Авакум підійшов до машини, він енергійно відчинив дверцята і додав: — Рятуйтеся, синьйоре, бо їхня поліція неодмінно піде по ваших слідах, вона цього так не попустить. Та й наша поліція їй допоможе! Будьте живі й здорові, синьйоре! Водій розумна людина!
— Дякую! — схвильовано кинув Авакум, умощуючись на задньому сидінні.
Незнайомий хряснув дверцятами і, коли таксі дало повний газ, захоплено гукнув йому вслід:
— До побачення, камараде!
Авакум припустився й інших помилок, але я коротко розповім про найголовнішу, оскільки вона могла дорого коштувати йому, або, якщо називати речі своїми іменами, він зробив дурницю, за яку мало не наклав головою. Людина, яка вміла розмірковувати непомильно, наче електронна машина, цього разу припустилася помилки, якої соромився б навіть звичайний транзисторний кишеньковий комп'ютер. Проте я знову скажу, що в цьому винне все італійське оточення, разом узяте: починаючи від шовкового неба над Фраскаті, що задивлялося, як дівча, у поблизькі два озера; чудові фонтани, які ми згадували вище; Сікстинська капела, де Мікеланджело досяг вершини людських творчих можливостей. Враховуючи все це, мені ясно, чому навіть такі люди, як Авакум, обдаровані спромогою ЕОМ, помиляються і подеколи поводяться просто по-дитячому (як, власне, зробив і наш герой біля фонтана Треві). Ні, думаю я, для того, щоб зовсім не помилятися в тій надто складній обстановці, потрібні не лише якості ЕОМ, треба, щоб людина цілком відмовилася від себе і перетворилася на справжню ЕОМ (або на людину-кібера, як висловлюються деякі математики та фантасти). Це можна зробити, якщо викинути собакам обмежений біологічними бар'єрами людський мозок і пересадити нічим не обмежений штучний мозок — кристали й дротинки, зібрані в інтегральні схеми й підживлені електроімпульсами сонячної батареї, приладнані в зручному місці на тім'ї черепа. Такий штучний мозок називається позитронним (за висловом тих самих математиків та фантастів), і з ним людина ніколи не помилиться. Звичайно, якщо кинути собакам і решту людського тіла й на місце тлінних частин поставити нетлінні гайки та пружинки, залізячки та різні транзисторні прилади, така людина стане ще досконалішою, і тоді будь-яка загроза помилитися зовсім зникне, навіть теоретично...
Який буде рай, боже мій! Якщо нинішня грішна людина уявить цей майбутній рай непохибності, то в неї потечуть сльози. Так їй і треба, нехай плаче, якщо не здогадається кинути собакам кіберо-мрійників нашого технократичного віку...
Отже, прибувши до Рима, Авакум зупинився в готелі «Віктор Емануїл», а другого дня за порадою друзів найняв мебльовану кімнату на віа Кола ді Рієнцо, у синьйори Віт-торії Ченчі. Цій жінці, що хоч і мала двадцятирічну доньку, як уже відомо читачеві, було тільки сорок років, а на вигляд — і ще менше. Здавалося, це старша сестра її ж дочки. Луїза — тоненька, струнка, з дівочими формами, а Вітторія нагадувала стигйий південний плід. Приваблива жінка. Коли, познайомившися, він сів з нею пити каву в маленькому холі, що правив і за салон, серце його стислося...
Щоб не затримувати нашої розповіді, присвяченої «Данаї» Корреджо, я двома словами відкрию, в чому полягав «гріх» Авакума. Він упізнав у Чезаре Савеллі, браті Вітторії Ченчі, колишнього розвідника з південного флангу натовської розвідки. Років десять тому в нього була сутичка з цим типом на
