ЛИЦАРІ НЕВДАЧІ
Засніженим лісом скрадалися троє. Гладкий попереду, що сопе, мов ковальський міх, - Федір Криничка. Поруч зігнувся, як знак запитання, Тиміш Очіпок. Трохи далі дріботить невисокий чоловічок Семен Курочка, йдуть навшпиньки, боязко озираючись по боках
- Бач, як вибрикували, - пригинається до землі Очіпок і ніби принюхується до слідів на снігу. - Не інакше, як свині нарили.
- Шукали жолудів, - зверхньо дивиться Криничка. - Звірини тут аж кишить! Так що, хлопчики, свіжина буде.
- Не згадуй, Федоре, - комічно морщить носа Очіпок, - бо мені вже смажена печінка пахне.
- Дивися, аби тобі смаленим не запахло, як на дика напорешся! - пирскає сміхом Курочка.
- Що в мене ніг немає - Федору гірше з таким животом швидкість розвинути.
- Не рівняй усіх по собі, - набурмосився Криничка. - Буду я од якогось паршивого дика втікати... Он минулого разу такого кабанюру бачив, що вам і не присниться. Йду понад яром, аж дивлюся - сліди, та не такі, як оці, - чобіт влазив там, де кабан ступив.
- Певно, кабан сорок сьомий розмір взуття носив, - насмішкувато дивиться Курочка на Федорові чоботи.
- І що ж було далі? - допитується Очіпок.
- Далі йду в сосняк, глип - аж під сухим гіллям такий кабанисько, як шафа, лежить. Ех, як шарахну з двох стволів!.. Коли це жакани од його лоба рикошетом ті-інь! Та в сосну - і стовбур надвоє розколюється! Кабан в ноги - я за ним. Припер його до самісінького провалля. Тремтить моє порося, мов цуцик... Прикинув вагу - хіба тушу центнерів зо три сам додому припреш? Махнув рукою: гуляй собі, думаю, на всі чотири боки. Обернувся і пішов...
Недалеко в кущах щось затріщало - всі троє насторожено зупинилися.
- Це б на лісників не напоротись, - аж зблід Очіпок.
- Ех ви, страхопуди нещасні, - з погордою зиркнув на них Криничка, закинув рушницю на плече й першим рушив на галявину.
- Хлопці, кабан! - прикипів до місця Очіпок.
Криничка з Курочкою рвучко повернулися і побачили, як просікою, прямо на них, мчав наїжачений дикий кабан.
- Залишайся тут і цілься в лоб, а ми з Федором зайдемо з тилу, - гарячково зашепотів Очіпок.
- Вперед! - верескнув Криничка і, ламаючи кущі животом, кинувся назад.
Снігова курява здіймалася за ними стовпом. І хоча сміливцям забивало дух, ніщо не могло спинити їх порив.
- Рятуйте-е! - з усього маху гепнувся в ожинник Криничка.
Здавалося, ніякі сили не були спроможні вирвати його з цупких обіймів колючого ожинника, та, коли почув близьке свиняче рохкання, зірвався, аж кожух затріщав. Умить підхопив обома руками, наче діжу, живота і біг засніженим полем, аж курява здіймалася.
Дикий кабан не відставав ні на крок. За кілька годин бойові побратими опинилися під Говерлою. Над горами пливли вечірні сутінки. Безстрашні лицарі знайшли порожню колибу, розвели багаття, гріли посинілі руки над вогнем і мовчали.
- Аби я ще коли з отакими боягузами на полювання пішов! - першим порушив мовчанку Криничка, люто подивився на Очіпка і заходився розтирати чималу гулю на лобі.
- Помовч! - з неприхованою зневагою глянув на нього Очіпок. - Ніби не ти першим дременув, як полохливий зайчисько?
- Я-а-а? - мало не з кулаками поліз на Очіпка Криничка. - Я ж хотів з тилу зайти, а ви гвалту наробили! Краще подякуй, що я його каменюкою по голові вгрів.
Наступила пауза. У колибі стало тихо, лише було чути, як потріскували сухі дрова та завивала хурделиця. Очіпок поклав під голову оберемок сіна, зручно вмостився біля вогню:
- До цього часу не второпаю, що за нарваний кабан попався! Це ж, вважай, з-під Богородчан аж сюди кілометрів з п'ятдесят набереться. А він мало не до Ворохти гнався. Не інакше - скажений!..
У заповіднику лісники щиро вітали інженера Клима Нарядного: перше випробування «свині-робота» з дистанційним радіоуправлінням для охорони лісів від браконьєрів пройшло успішно.
БЕЗПЕРСПЕКТИВНИЙ
На заводі нині вшановують токаря Михайла Дмитренка. Такий собі непоказний, тихий хлопчина. Два роки тому на завод прийшов і- на, маєш! - самостійно переобладнав верстат. Тепер денні норми на сто п'ятдесят відсотків виконує.
Новина про передовика виробництва скоро перемайнула заврдську браму і постукала у редакційні двері, де її першим привітав бородатий телережисер.
- Грандіозно! Колосально! - термосив Михайлову руку, аж борода тряслася. - Ну, дорогий, розповідайте, показуйте!
- А що тут показувати, - стенув плечима Михайло. - Замінив у верстаті ось ці шестерні, збільшив маховика, виготовив спеціальні різці - і, здається, все! .
- Сухувато, друже! З цього кіна не буде! З вашої розповіді телеглядач нічогісінько не второпає. Теленарис має бути соковитим, таким, щоб телеглядач повірив. Зробимо так: крупним планом розкішний сільський пейзажик - усілякі там хмарки, вдалині ліс, голубою стрічкою в'ється річка, під кучерявою вербою у візочку лежить білявенький хлопчина. Він замріявся над пляшечкою з молоком. Це, так би мовити, ваше дитинство.
- Я, між іншим, шатен.
- Яке це має значення. Ми інтригуємо глядача: ви - тобто якийсь інший малюк - смикаєте пальчиком соску. Диктор тим часом підсовує текст: «У його дитячій голівці з дитинства поселилася допитливість: чому з соски тече молоко, коли її смоктати?» Га? Колосально! Глядач, мій друже, жде чуда, і ми його даємо: в семирічному віці ви вдосконалюєте жниварку!
- Цікаво, як я міг її удосконалити, коли до закінчення середньої школи жив у місті і навіть не бачив, що це таке.
- Киньте ці дрібниці - нам потрібно показати тріумфальний хід героя по висхідній! Не могли ж ви на голому місці отак відразу переобладнати верстата!..
Через місяць по телевізору показували майже повнометражний телефільм, де було все: і хлопчина з соскою, і пейзажі тропіків у верхів'ях Амазонки, і жниварка на фоні розкішної пальми. Все, за винятком переобладнаного верстата і... Дмитренка.
Згодом Михайло позував фоторепортерам, давав інтерв'ю кореспондентам, зустрічався з піонерами, виступав на нарадах, їздив на заводи з питань обміну досвідом, його обрали членом завкому, правління товариства Червоного Хреста і Півмісяця, головою Товариства по врятуванню на воді, членом президії книголюбів.
А через рік на заводі вдарили на сполох:
- Дмитренко навіть норми не виконує! Він же безперспективний робітник, а ми з ним стільки возилися.
- Зарозумівся товариш, - зробили висновок на заводі і махнули на Дмитренка рукою.
Після цього Михайла нікуди не обирали, ніхто його не кликав на засідання, і він спокійно трудився біля верстата. Якось, переглядаючи газети, я натрапив на замітку, в якій повідомлялося, що Михайло Дмитренко сконструював новий фрезерувальний верстат.
