Третя серія
Ранок. Дід мляво жує фініки, запиваючи їх кокосовим молоком.
Баба (запобігливо). Хочете, я вам яйця черепахи підсмажу?
Дід (не дивлячись у її бік). Дякую, я ситий вашими... рогачами!
Баба. Годі сердитися! Ну, потягла пару раз - так це ж із любові...
Д і д. А коли б ця «любов» потрапила в око?
Баба. Чудні ви! З моїм довгорічним стажем і- в око? Ну, не сердьтеся! (Цілує Діда в щоку. Дідове обличчя квітує посмішкою). Чи не пора вам сіяти ріпку?
Дід. Чого ж, грунт вологий після дощу - саме раз.
Десь угорі жайворонок перебирає срібні струни цимбал. Сонце пронизує його пісню своїм сяйвом. Апаратом ПТ-39 Дід розкидає по ріллі насіння ріпки. Баба сидить на межі і накручує перед дзеркалом бігуді.
Епілог
Едуард Рокитський знову поселився у селі. Безсумнівно, він знову порадує громадськість талановитим твором про нашого сучасника.
ЛУКАВІ ЗАМАШКИ...
Отак аптека, а через паркан - хата Василя Хорольця.
Між парканом хвірточка: ми її «вікном у Європу» прозвали. Пригадую, як нині...
- Павле-е, свіжої рибки хочеш? - лине голос з гущавини садка.
Я мовчки брав вудочку, а тоді вже через «Європу» та поза городи- у світ широкий, аж до річки, попід кручею. А берег там високий, метрів зо три буде.
- Там тої риби аж кишить, - дорогою коментує Хоролець. А коли вже закинемо вудочки, враз споважніє і починає неквапливу розповідь, як йому колись рибацьке щастя всміхнулося.
- Василю Семеновичу, - зауважую з м'яким докором, - це ж вона, рибина, як вам повірити, завбільшки з літак ЯК-40 була?
- Не знаю, не міряв, - насуплює брови сусід. - Тільки скажу тобі, що очиська такі мала, як мої кулаки! - І враз пожвавлюється. - Підсікай! Підсікай! - шепче мені, показуючи на поплавок.
Застуканий зненацька, незграбно хапаюся за вудлище і, посковзнувшись, - шубовсть із берега. Молочу по воді ногами, а Хоролець мало не качається по землі од сміху:
- Ну й циркач! Шкода, фотоапарата не було. Така комедія пропала!
- Та вже не гірша од тієї, як ви з Вербичкою цілий день гору розкопували, - огризнувся я.
Хорольців сміх нараз вщухає.
- Уже й не можна нічого сказати, - мовить примирливо.
«Он воно що. Виходить, ця оказія «з горою» тобі не по нутру?»- думаю собі.
І пригадалося, як кілька років тому до Хорольця завітав невеличкий на зріст чоловік з чорною, смолянистою бородою. Мав таку плавну ходу, що, здавалося, не йшов - плив на човні. Лагідний погляд карих очей та розпогоджене посмішкою обличчя справляли приємне враження і викликали симпатію до цієї людини.,
- Вербичка Іван Гнатович, - відрекомендувався мені. - То як воно, братику, на світі білому живеться? - подав руку й сусідові.
- Дякую, аби не гірше було, - відказав той. - От не знаю, як ти тепер себе почуваєш. Чув, полювання на хутрового звіра забороняють на кілька років?
- Правильно роблять!
- І це каже той, хто грозився своїй «половині» наступного року лисячу шубу подарувати? - аж підвівся з місця Хоролець.
- Щоб знав, я тепер більше лиса візьму, ніж тоді з рушницею. Ти про норне полювання щось чув?
- Ні. А що воно таке?
- От бачиш, а я вже тобі й собі за песиків, які з нори лиса тягнуть, домовився. Той чоловік, що продає, казав - за сезон фокстер'єр до тридцяти лисів витягує! Уявляєш? - перейшов мало не на шепіт.
- І що ж коштує отаке цуценя? - питає заінтригований сусід.
Вербичка називає ціну.
- Спам'ятайся, чоловіче, - Хоролець підстрибує з місця, наче вжалений. - Та за такі гроші корову можна купити!
- Вольному - воля, - підвівся Вербичка. - Пошкодуєш потім.
Не знаю, про що вони там далі говорили, бо мене якраз покликали. Але ввечері Василь Іванович сказав:
- Ти той... позич до зими грошей, аби моя не знала, а я вже тобі чи хутром... Словом, як захочеш.
На другий день по сусідському подвір'ї бігало рябе, клаповухе, з такою мордою, як молоток, цуценя.
- Фокстер'єр Аристократ, - гордо поглядав на свою мисливську надію Хоролець і додавав: - До речі, його мама медалістка - до сотні лисів із нір вицупила. А воно - викапана мамуня!
Настала пізня осінь, а з нею і пора сповнення найзаповітніших сподівань Хорольця та Вербички - перше норне полювання на лисиць. Цю операцію під назвою «Лис» у всіх деталях розробив Вербичка. Місцем полювання обрали Павлівські яри.
- Там тих лисів - нірка на нірці! - коментував дорогою Іван Гнатович, ведучи на ремінці свого фокстер'єра Пірата
- Де ж оті нори в бісового батька? - нипали ми вже добру годину по ярах. Мене також взяли - як спостерігача.
- Усе це дрібниці, - розраджував нас Вербичка. - Головне, що ми сюди вчасно прибули... Он лишень сонечко сходить, а в такий час лис спить, забувши про всяку обережність.
Десь аж під обід нам таки пощастило натрапити на лисячу нору. Бачили б ви у той час Вербичку.
Він тішився, як мала дитина: вклякнув на коліна перед ніркою, встромив туди голову настільки, скільки дозволяв діаметр, і довго принюхувався.
- Як собі хочеш, а лис тут таки є, і не один, - констатував Вербичка, витягши з нори вимащену глиною голову. - Значить так, братику, - коротко скомандував, - запускай Аристократа першим, а я за тобою...
Операція «Лис» почалася. Псиська впиралися, скавучіли, та їхні гоподарі, ввійшовши в азарт, не звертали на це уваги - запихали. Невдовзі вперта боротьба закінчилася їхньою перемогою. Тільки-но собаки опинились у норі, Хоролець з Вербичкою застигли з дрюком поблизу.
- На всяк випадок, - підморгнув мені Вербичка. - Раптом лис рятуватиметься втечею.
Минає година, друга. Набурмосене небо сіє на землю мжичкою, сирість проймає холодом тіло аж до кісток, а фокстер'єри як у воду канули.
- Казна-що! - цокотить зубами Хоролець. - Пора б їм уже вилізти.
- А пора, братику, - хухає у руки Вербичка. Їх терпець нарешті увірвався:
- Піра-а-ат! Піра-а-ат!..
