ПОДАРУНОК
Сяючий тато, переступивши поріг квартири, кинув своє улюблене «Палкий привіт» і звернувся до сина:
- Ну, Сашко, вгадай, який я тобі подарунок приніс.
- Трактора.
- От і не вгадав!
- Автомашину.
- Знову не те!
- Петя, не муч дитину, - зауважила дружина з кухні.
- Гаразд, - усміхнувся тато. - Я купив тобі бульдозера, що працює на батарейках. Зараз ми цю кнопочку торкнемо - і машина поїхала. - Тато натиснув кнопочку - бульдозер не поворухнувся.
- Бачу, тобі зіпсований підсунули, - сумно всміхнулася дружина. - Викинув на вітер сім карбованців.
- Сущий пустяк, зараз ми підчистимо контактики. Правда, Сашко?
- Петя, зіпсуєш. Дай я сама.
- По-моєму, в цих справах інженер-електрик більше ерудований, аніж медсестра.
- Як сказати, - цілком серйозно відповіла мама. - Не медсестра викликала монтера, коли пробки перегоріли.
Цього вже тато стерпіти не міг і гримнув:
- Дай сюди іграшку!
- Не дам! - смикнула мама бульдозера.
- Ну, коли ти вже такий знавець в електриці, - забігав по хаті тато, - то поясни: на якому принципі побудована ця машинерія?
- Знаєш що! - розсердилася мама. Вона щоразу так робила, коли чогось не знала. - Носишся зі своїми принципами як дурень з писаною торбою!
- Ти мені Америки не відкрила... Бо не здатна відкрити навіть власну... культуру.
- Що таке грубіян, я також второпала ще з того часу, як з'єднала свою долю з тобою!.. - просичала мама й кинула бульдозера на підлогу.
І сталося диво: в бульдозері щось зашипіло - він поповз по кімнаті.
- Ура-а-а! - зрадів Сашко.
Та його ніхто не чув: тато з мамою продовжували з'ясовувати особисті стосунки.
ВИХОВНИЙ МОМЕНТ
Недалеко від будівельного майданчика робітники всілися півколом на траві й слухають, як виконроб Шпак читає мораль штукатурові Івану Майковському:
- Не будеш гурту триматися, потрапиш ще не раз у халепу, як тепер. Може, скажеш, я тебе про це не попереджав?
- Чому ж ні, казав, - відповідає штукатур похнюпившись.
- О, бачиш! А ти вбив собі в голову, ніби колектив для тебе так собі - порожнє місце! Тепер маєш, догрався. За десять років моєї виконробської роботи у нас це перший випадок, щоб з витверезника писали. Ганьба! І як ти міг дійти до такого?
Штукатур був неговіркий - дивився у землю і м'яв у руках кашкета:
- Ну, було! Відзначали день народження товариша... Йду собі додому своїми ногами, нормально. Аж тут хлопці з міліції: «Сідай, - кажуть, - підкинемо до хати!» Ну, думаю, коли тобі ще така лафа буде? Наївся, напився, ще й додому довезуть... Прокидаюся серед ночі та: «Ганнусю, по-дай-но кефіру з холодильника!»
«Може, свіжих суниць поїси?»- запитує хтось басом.
«Де ти тут, - питаю, - взявся?»
«Звідтіля, звідкіль і ти! - відповідає. - Ніби нас не однією дорогою везли».
«Куди везли?»- ніяк не второпаю.
«До королеви на бал! - сплюнув хтось поруч. - Лежить у витверезнику і корчить із себе святого!»
Аж тоді до мене дійшло, яку «хату» мали на увазі блюстителі, - зітхнув Майковський. - І досі не можу збагнути, як воно трапилось.
- Тобі, можливо, і не збагнути, що ж стосується нас, то, думаю, усім ясно, - сухо сказав виконроб. - Хто хоче висловитися? - звертається до робітників.
- Що тут скажеш, - чується голос із гурту. - Підвів він нашу зміну здорово: тепер, дивись, і тринадцятої позбудемось, та й взагалі неприємно... Як розібратись, то Майковський кілька десяток нізащо викинув. Ліпше зараз на гурт кинув би.
- Облиште жарти, - хмуриться виконроб. - Коли вже взяв слово, то кажи по суті.
- Я ж кажу по суті: поки не пізно, хай змотається у гастроном.
- Це ж на честь чого? - якомога в'їдливіше запитує Шпак.
- Достроковий місячний план маємо? Факт! Окрім того, Майковський повинен нас перепросити...
Досі байдужий Майковський враз аж почервонів од збудження:
- Буду я у когось на побігеньках! До гастроному не близько. Ніби молодшого немає.
Така зухвалість підлеглого збісила виконроба:
- То ти ще й огризаєшся? Скільки тобі товкмачити, що таке колектив? Його поважати треба!
- Та йду вже, йду, - засопів Майковський.
- Не забудь тільки про закусь, щоб не повторилось, як того разу! - крикнув хтось навздогін.
ОЦЕ АКТОР!
А все Степан Гаврилович винен.
- Як хочете, - каже, - качечок, пливімо на той берег, під очерет. Минулого разу я там таких два крижні підстрелив - як поросята!
Цей аргумент стає вирішальним, і ми всією компанією пливемо човном на той берег. Не встигли до середини ріки доплисти, аж це в нашого заслуженого артиста Петра Зосимовича рушничка у воду - бульк.
- Така рушниця! Така рушниця! - бідкався він. - Це ж подарунок самого міністра. Там на стволах було вигравіювано...
- Не падайте духом, щось придумаємо, - розраджуємо його. - Он, до речі, на березі хтось рибу вудить, може, нам щось зарадить.
Причалюємо до берега.
- Здорові були, діду! Щось клює?
- А чого б їй не клювати. На те вона у воді...
- Мо, дідусю, трохи закропитеся? - витягає пляшку коньяку Степан Гаврилович.
Старий враз пожвавився.
- Приїхали, значить, на качки? - поспитав. - О, тут тієї качви, як латаття.
- Біда нас спіткала, - зітхнув Степан Гаврилович. - Бачите того чоловіка? Це, дідусю, заслужений артист. Але він рушницю утопив аж під тим очеретом. Як її дістати?
- Під очеретом? - перепитує дідусь. - Якби ще на середині річки - інша річ, а там, хлопці, глибина ого- го. Ніхто туди не полізе.
