Про Василя Івановича Проця чував давненько, а от зустрітися з ним якось не випадало. Спасибі редакторові газети - допоміг:
- їдьте, - каже, - то цікава людина, а в газеті місце знайдеться завжди.
Була середина липня - полуниці, полуниці... Кошики з полуницями і на вокзалах, і на автостанціях, і в поїздах, і в легкових, навіть в автобусі, куди я зайшов. Людей ще більше: ледве-ледве заліз досередини.
Якась жінка не мала де поставити кошика з полуницями, та й мені на голову:
- То що вам - полиця? - несміливо огризнувся я.
- Дивись на нього, - жінка ще дужче притисла вантажем мою голову. - Йому, бач, кошик заважає!
Тим часом в автобусі почалися розмови про нинішнє покоління: яке воно, мовляв, непокірне та неслухняне.
- Слухайте, - галасував мій сусід з сизим носом, - мені колись, бувало, кінь на ногу наступить, і то я терпів, аж поки старші не заберуть!
У цей час водій різко пригальмував.
- Не бачите, куди стаєте? - засичав сизий ніс на пасажира. - Геть-чисто чоботиськом ногу відтолочили!
- Як коня, - відказую йому, - терпіли, а тут рейвах зчинили із-за чобота.
Пасажири розреготалися:
- Певно, то, вуйку, був не кінь, а кіт, - гигикнув хтось поруч.
- Такийсь мудрий, як у твого тата діти, - засопів сизий ніс і більше не обзивався до самої Коломиї.
А на автостанції в Коломиї вдарили троїсті музики. Певно, з весілля їхали.
- Ой Марічко, чічери, чічери, чічери!.. - виводить дзвінкий голос під скрипку та цимбали.
Та так крешуть, що ноги самі у танок рвуться. Легінь у крисані вибубнює на бубні і все дівчатам підморгує:
За кілька хвилин автобус виграє на струні дороги: ідемо назустріч задумливим Карпатам. Хто їх побачить хоч раз - ніколи не забуде тих доріг, що, як писав поет, пахнуть смереками. А люди які! Що вже трудівники - робота в їхніх руках співає. А гумористи!
Пам'ятаю, одного разу в Косові на ринку вуйко огірки продає. До нього турист підходить:
- Огірки продаєш, што лі? Глянув на нього вуйко та:
- Є, - каже, - огірки, є і што лі... Оце-о, - бере в руку великий огірок, - огірком називається, а оце, - показує маленький, скоцюрблений, - што лі!
- Зупинка «Рак»! - першим виходить з кабіни шофер. - Колись татари, як захопили цей -край, спорудили на горбі монумент на честь перемоги.
«Тоді, як рак свисне!»- сказали люди і монумент знесли, а натомість зліпили рака.
Велетенський рак ніби сповзає з гори - в клешнях бочівку тримає, а звідтіля чиста, мов скло, вода фонтаном б'є.
«Пийте на здоров'ячко!»- лукаво підморгує чорними очицями рак.
П'ємо і в душі дякуємо добрим людям.
- Ну, то на коня! Попереду ще добрий шмат дороги, - каже шофер.
До автобуса заходить нова чорнобривка-пасажирка. На пам'ять чомусь одразу спадають слова: «А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне...» Поглянула, ще й усміхнулася:
- Біля вас місце вільне?
- Звичайно, прошу, - мало не втискаюся у стінку автобуса, бо сусід навпроти аж встав із сидіння.
- Далеко їдемо? - граю делікатного кавалера.
- До Криничок. А ви?
- Ти диви - і я туди ж.
- Коли не секрет, до кого? - світяться блакитні очі в молодиці.
Я топлюся в її очах.
- До Василя Івановича Проця. Чули про такого?
- На, маєш! - Глянула на мене здивовано. - Як то не знати таких людей. Та нанашка всі - від малого до великого - знають.
- Нанашко? Що то за нанашко?
- Бачу, ви не тутешній.
- Із Жмеринки. Чули про таке місто? Ні? О-о! Ви багато втратили.
- Тепер зрозуміло, - лукавлять небесні очі. - Нанашком у нас називають хрещеного батька.
- Виходить, Проць у селі всіх хрестив?
- Як вам сказати, - сміється молодиця. - Звичайно, ні. Тепер хрестин у нас немає, є зоряниці у Кімнаті щастя. А в слово «нанашко» люди вклали інакше поняття: велику повагу і любов до людини, котра з молодих літ боролася зі злом. Чоловік усе життя для людей живе, високу ідею озорює. Зрозуміли?
Розмова сама перервалася. Кожний став думати про своє: я, звичайно, про нанашка, бо моя супутниця відкрила мені очі на нього. Що ж до чорно-бривки-пасажирки, то її сині очі блукали десь за вікном автобуса, де, наче дівчата в танку, пропливали молоді смерічки. Вона теж про щось думала. Про що ж?
Враз одірвала погляд од вікна:
- А ось і Кринички.
Автобус зупиняється біля великого будинку.
- Це наш Палац культури, - не без гордості повідомила молодиця. - На місці колишньої корчми побудований. - Підвелася, пустилася йти, та раптом зупинилась: - Можу вас провести до нанашка - мені якраз по дорозі. Він он там живе, - показала рукою на кичеру.
- Високувато, - чухаю потилицю.
- От тобі й герой, - засміялася очима. - Цього разу вам повезло - нанашко в лісі з пасікою.
Веде мене вузькою вуличкою. А вуличка виходить у міжгір'я. Обори розкидані то тут, то там: підходять аж до дороги, інші лізуть до сонця в гості. Небавом вуличка стає гірською стежиною, тобто плаєм, як тут кажуть. Ми піднімаємося усе вище. Від утоми піт очі заливає, серце калатає, ось-ось вирветься з грудей. Мені забиває дух, а супутниця хоч би що - йде, як олениця, ще й розпитує:
- Ви, певно, з газети?
- Вгадали, - відповідаю.
- Щось ваш брат останнім часом зачастив до нанашка... Та не відставайте, - притишує ходу моя супутниця. - Наш нанашко - мов енциклопедія. Про нього таке розповідають, що лишень записуй... Якось, у давні часи, він пана з Коломиї віз. Тільки-но виїхав з міста, аж той перейшов йому дорогу і каже:
«Гей, хлопе, до Косова повезеш?»
«Чому би й ні, - зупинив нанашко коней. - Сюди я за добрі гроші свиню на базар привіз. А такого пана, як ви, гріх було б не взяти. За два злотих - поїдемо».
«Згода! Лиш скоро їдь, бо мушу до вечора бути там!»
Певно, добре панка припекло, коли згодився фірою їхати. Отож, їдуть: панок голову на груди звісив - хропе. Нанашко ж метикує, як би ошуканим не лишитися, бо панське слово гонору добре знає. І коли до Косова лишилося рукою подати, тихенько будить його.
«Вибачайте, ясний пане, просив би у вас плати, бо маю забігти по дорозі до свата - повернути йому борг, і, як на гріх, двох злотих бракує».
