він перевів погляд на мене: - Зійдете на зупинці «Юність», пройдете метрів двісті вліво - і якраз навпроти магазину «Пролісок» буде потрібний вам гуртожиток.
- Ви чули? - обурився чоловік в окулярах. - Оцей недотепа каже, що гуртожиток навпроти магазину «Пролісок»!
- Що??? - гримнув бас.
- Чого ви до чоловіка присікалися? - втрутилася жінка.
Невдовзі у тролейбусі зчинилася сварка. Пасажири поділилися на два табори: прибічники кремезного чоловіка тягли мене в свій бік і наполягали, аби я зійшов на зупинці «Юність», другий табір умовляв не слухати отих брехунів.
Через кілька зупинок з'явився охоронець громадського порядку, запитав, що трапилося.
- Ось громадянин... - тикали на мене пальцями і пояснювали навперебій, що й до чого.
Нічого не второпавши, міліціонер підійшов до мене:
- Пройдемо, громадянине!
- Але ж я нічого не зробив, - виправдовувався я, та марно.,
Ззаду загукали:
- Так їм, хуліганам, і треба!
- Розпоясалися - скоро вже у тролейбусі спокійно не проїдеш!
Я зіщулився і чимдуж вислизнув із тролейбуса.
Літературна зустріч з мешканцями гуртожитку відбулася ввечері.
От і не вір після цього, що понеділок - важкий день.
НАРЕЧЕНА
- Женився б ти вже, лобуряко, - зітхнув Дмитро Захарович. Іваночка й з удаваним докором глянув на широкоплечого сина Миколу.
- А що я вам поганого зробив? - сміється син і серйозно додає: - Взагалі, тату, чи вам не здається, що останнім часом ви занадто вже взялися за моє виховання?
- Бо бачу, нічого путнього з тебе не вийде, поки жінка тебе не приструнить. На інших батьків дивлюся - вони мають втіху од власних дітей, а тут слова доброго не почуєш...
- Повірте, інтелігенту це аж ніяк не пасує. Зрештою, коли вже вам так хочеться, - підшукаю собі наречену.
Дмитро Захарович так розчулився, що ладен був цілувати Миколу:
- Ото розмова!
З цього вечора між сином і батьком запанував мир.
Десь через місяць Іваночка в піднесеному настрої поголився, натер щоки лосьйоном (це він робив лише у великі свята), ретельно розчесав сиве волосся, вдягнув святкове вбрання, оглянув себе перед дзеркалом і залишився задоволеним.
- А я ще той... - лукаво підморгнув собі.
У кав'ярні Іваночка одразу запримітив вільний столик і попрямував туди. Та не встиг присісти, як лінивою ходою до нього підійшла не то дівчина, не то хлопець. Розпізнав тоді, коли заговорила:
- Пардон, тут зайнято!
- І коли ви це встигли зробити? Чи не з учорашнього дня? - Дмитро Захарович рішив відбутися жартом.
- Облиште свої дотепи! - наїжачилася дівчина. - І негайно звільніть столика, поки я не покликала адміністратора!
- Ви що, принесли його з дому? - Іваночка не втрачав почуття гумору. - Залишіть мене, будь ласка.
- Хо-хо! Гляньте на нього. Нікуди я звідсіля не піду! - Вона гепнулася на стілець, заклала ногу на ногу, підперла підборіддя кулаками і з відвертим презирством вперлася поглядом у Дмитра Захаровича. Затим запалила цигарку і нахабно сказала: - Замість того, щоб сидіти вдома та гріти старі кості, вони вештаються по кав'ярнях!
- О-о-о! Ти вже тут? - вбіг захеканий Микола. - А я поки з роботи добрався, ще по дорозі стрів... Це що за тип? - кивнув на Іваночку, який прикрився газетою.
Дівчина обурюється:
- Я собі знайшла столик, а оця печериця пришвартувалася, ще й з повчаннями пхається!
Дмитро Захарович вигулькнув із-за газети.
- Батьку, це ви? - розгублено закліпав очима Микола, переводячи погляд то на дівчину, то на Дмитра Захаровича.
- Як бачиш, пришвартувався, - докірливо дивиться на сина Іваночка.
- У такому разі прошу знайомитися - Сюзанна, моя... наречена.
Більше між сином і батьком розмови про весілля не було, поки Микола не заговорив про це сам.
АРОМАТ ЛІСОВИХ КВІТІВ
Ми вийшли на обідню перерву.
- Слухай, старий, а що, коли пообідаємо в лісі? Мої «Жигулі» поруч. Бери харчі, не без того, що і в мене щось знайдеться.
Хвилин за п'ятнадцять ми були на місці. Ви уявляєте собі красу весняного лісу: пташині симфонії, буяння трав, напоєне ароматом молодого листя повітря і... пів смаженої курки, загорнутої у целофановий кульок дбайливою рукою дружини.
Попоївши, я розчулився.
- Як собі, Ігоре, хочеш, - кажу товаришеві, - а я привезу своїй «половиночці» букет лісових квітів.
- Справа хазяйська, - загадково всміхнувся той. - Але я на твоєму місці не робив би цього.
- Черствий ти чоловік, - глянув я на нього з докором. - Море квітів навколо, а ти лінуєшся зробити дружині приємність.
- Рви, рви, - махнув на те рукою товариш. - Тільки швидше - на роботу запізнимось.
«Не інакше, як заздрить», - міркую дорогою.
До закінчення роботи я тримав букет у відрі. Кілька разів бігав міняти воду, аби лісові красені не зів'яли. Додому не йшов- летів на крилах.
- Це тобі, Валю, - вбіг захеканий до кімнати. - Аби не казала, що твій чоловік неуважний.
Дружина глянула на мене підозріло:
- Де такий гарний букет узяв?
- У лісі.
- Ти був у лісі?
- В обідню перерву. Уявляєш, яка там краса?
- Уявляю, - не дала мені договорити дружина. - У людей робота, а ти по лісах вештаєшся.
- Я ж не сам.
- Це зрозуміло і дитині... На тобі твій букет! - Дружина шпурнула лісовими красенями мало не в обличчя. - І забирайся!
Чи уявляєте ви аромат лісових квітів, на яких я проспав до ранку на лавочці у парку? Ні, ви не можете собі цього уявити...
А з Валентиною ми помирилися лиш після того, як Ігор переконав її у моїй безневинності.
Відтоді лісових квітів дружині не дарую. Як є потреба - купую на ринку.
