Фрагмент стенограми виступу молодшого науковця на одній з конференцій по охороні природи.
«Шановні товариші!
Ми, невсипущі охоронці природи, йдемо у двадцять перше століття бадьорим кроком, наші серця сповнені глибокого оптимізму. Даруйте за певну різкість у висловлюваннях, але мене дивують виступи моїх деяких колег. З цієї високої трибуни вони розпачливо розводили руками і мало не співали заупокійну нашій рідній фауні та флорі. Як приклад, наводили зайця. Мовляв, ще в двадцятому столітті вони були, а тепер їх немає. Усю вину звалюють на нас, охоронців природи. Коли йти таким, я б сказав, небезпечним шляхом, то виходить, що й наші прапрадіди винні у зникненні мамонтів. Давайте розберемося, товариші!.. Нещодавно я переглянув десятитомник засідань колишніх товариств охорони природи, вивчив тодішні постанови, рішення. Напрошується єдиний висновок - наші попередники не сиділи склавши рук.
Не буду голослівним. Ще в середині двадцятого століття на одного зайця припадало 32 мисливці, 12 гончих псів і в середньому десять постанов - гарантій заячого життя. Розбещеному зайчиськові годили так, що в багатьох випадках невтомні ентузіасти навіть автомобільними фарами присвічували серед ночі, аби той бува замість озимини грудки не вхопив. Робили все від них залежне, а він вперся - не хочу жити, і квит!..
Такі факти, товариші, проти яких, як той казав, не попреш!
Чи маємо ми підстави для песимізму? Ніяких, товариші! З усією відповідальністю заявляю: заєць у нас буде. Зараз ми вже приступили до глибокого наукового вивчення способу життя цього гризуна в минулому. Всі ви пам'ятаєте, як рік тому в обласній пресі з'явилося сенсаційне повідомлення, що один мисливець зустрів недалеко від Загайпільського лісу живого зайця. Наша наукова експедиція відразу ж виїхала в ті місця. Обнишпорили все навкруги і, коли нічого не знайшли, взялися за розкопки. На невеликій глибині виявили силу-силенну вистріляних гільз, поржавілі консервні банки, порожні пляшки, серед них одну з рідиною. На превеликий жаль, дослідити рідину не вдалося, бо молодший науковий співробітник Гілочка разом з двома лаборантами видудлили її замість води і настільки відхилилися від психологічної норми, що один з лаборантів почав ганятися за псом, намагаючись укусити безвинну тварину за задню ногу.
Зрештою, я відхилився од основної теми... Так ось про зайця. Радий повідомити високому зібранню, що старшому науковому співробітникові Горбушенку вдалося схрестити домашнього кролика з гончим псом. Звірок, якого він назвав песозайцем, швидко акліматизувався і вже дає про себе знати: двадцять шість мисливців лікуються від укусів. А наш вельмишановний голова товариства встановив спортивний рекорд: рятуючись від песозайця, подолав сорокап'ятикілометрову дистанцію за годину і сорок п'ять хвилин!
Над виведенням нової породи звірів у нас зайнято більше трьохсот науковців. Не за горами той час, коли нашу рідну природу прикрасить не тільки заєць - ми й мамонтів розведемо.
Головне - без паніки, громадяни!»
ХТО ПІДТВЕРДИТЬ?
З роботи повертався пізненько - були профспілкові збори. Як говорити по правді, то вони в нас уже п'яті, обговорюємо ледаря Хмару. Годинами сперечаємося, чи йому винести догану, чи звільнити з роботи, і ніяк не можемо дійти згоди. Цей порядок денний настільки в'ївся мені в печінки, що я вирішив - на наступних зборах виступлю.
Отож, іду додому злий. Аж це бачу, двоє патлатих біля самісінького гастроному бійку зчинили. Вони чубляться, а з натовпу ніхто й не поворухнеться.
- Чого, - кричу, - поставали? Чому не розбороняєте? - І хапаю за руку патлатого.
Той мною як шарпне - втрачаючи рівновагу, не стямився, коли разом з ним опинився за вітриною.
Затріщало скло - за патлатим і слід прохолов.
- Будете платити! - зробили категоричний висновок працівники гастроному.
- Давайте спочатку розберемося, хто винен, - заперечив я. - Люди он бачили й посвідчать, що я тут ні при чім.
При цих словах натовп кинувся врозтіч.
- Фантазія у вас, як у письменника, - докірливо подивився на мене черговий відділення міліції після мого пояснення. - Допустимо, ми вам віримо. А хто може підтвердити?
- На жаль, ніхто.
- Зрозумійте, за вітрину хтось таки мусить заплатити.
Нарешті ледаря Хмару ми з порядку денного здихалися - шості профспілкові збори розбирали мою негідну поведінку в громадських місцях.
НАРОДНА МЕДИЦИНА
Що б ви там собі не казали, а я таки в народну медицину вірю. А чого вірю? Бо на власній шкурі все переніс... Було це в ту пору, коли надворі шуміла-буяла весна, сонечко, щедро регочучись, розсипало проміння на пробуджену землю, а до мене радикуліт причепився. Як штриконе, як кольне - очі рогом лізуть. Ідучи з чергової новокаїнової блокади, я опирався на паличку і витирав сльози.
- Схопило? - зустріла мене сусідка Ліза.
- Ой, схопило!
- А оті неуки в білих халатах що роблять?
- Колють!
- І ти їм віриш?
- А що ж мені залишається робити?
- Плюнь! Нічого вони тобі не допоможуть. Як я тебе з оцієї хвороби не витягну - не я буду!
Згодом, довідавшись про мій стан, з такими ж войовничими випадами проти мого радикуліту виступили тітки Клара, Фросина та Ганна. А через кілька днів біля мого ліжка зібрався «консиліум» тіток.
- Продуло - причина ясна, - полоскотала мене за п'яту сусідка Ліза. - Хвороба твоя запущена, але спосіб є. Нехай хтось візьме добрий жмут жалкої кропиви наполовину з будяками і шмагає тебе по попереку доти, доки руки не заболять. Що залишиться від жмута, тим болючі місця порозтирає. Добре так, щоб аж з тебе зелена водичка потекла!
- Ой, краще б помовчала, - одіпхнула од мене тітку Лізу сусідка Клара. - Знайшла ліки - кропива з будяками!
- Ото професорша знайшлася, - обпекла колючим поглядом Клару сусідка Ліза. - Я, можливо, цим методом не одного на ноги поставила. А то ж хлопи як дуби були - не рівня оцьому.
- Професорша не професорша, - спокійно повела розмову тітка Клара, - але таки мій спосіб кращий.
Ото бери, сину, мокру ковдру, добре обмотайся, і нехай тобі поперек гарячі ю праскою випрасують. Аж поки ковдра не висохне... І від твого радикуліту одна згадка залишиться.
- Бога побоялись би! - сплеснула руками тітка Фросина. - Таке видумаєте. Коли хочете знати, я свого покійного Марка не так лікувала. А в нього радикуліт пишний був - тепер таких немає. Кашлянути не міг. По яких ми з ним лікарях не ходили, що вже йому не робили - нічого не помогло. І ось одного разу завітав до нас Марків кум Кирик. Уздрівши його біду, каже: «Покажи-но, чоловіче, своє горло». Довго дивився- приглядався, та й до нього: «Продуло тебе, чоловіче добрий». - «Та мене ж горло не болить, - відповідає Марко, - поперек у мене». -- «А ти думаєш, я через твоє горло не бачу, що у тебе внизу робиться? Хочеш бути здоровим, іди до лісу, знайди велику купу лісових мурашок, сідай на неї і сиди до того часу, поки не прокажеш разів із п'ять «Отченаш» і разів з вісім «Богородице-діво, радуйся»... Ти цих молитов, сину, можеш і не знати, то вибери собі щось простіше. Скажімо, проспівай отої протяжної, що «посіяла огірочки близько над водою...»
- Ой, не меліть дурниць, Фросино, - спалахнула гнівом тітка Ганна. - Який дідько на тих мурашках всидить? От якби ти, хлопче, зміг видряпатися на дерево і наловити диких бджіл. У штани понасипай,
