барвисте свято – степовики разом з численними гостями вшановують свого славетного земляка. 70 рокiв виповнилось би зараз йому. Ювiлей – без ювiляра. Одначе вшановують, як живого. Збурунився весь цей край – край майстрiв-хлiборобiв, людей щирих, привiтних, трударiв невсипущих, тих, що в полi – вiд зорi й до зорi… I свято в них – з розмахом, широке, щедре, на весь розгiн степевої душi. Не пошкодували працi, щоб увiчнити пам'ять земляка: красується на узвишшi нова школа-десятирiчка, що вiднинi носитиме iм'я автора «Вершникiв», в центрi села споруджено Меморiальний музей Яновського, тут .же поруч вiдкривають пам'ятник письменниковi.
А неподалiк у видолинку, на мiсцi хати, в якiй колись народився майбутнiй майстер красного письменства, там, де виколисали його незрадливi материнi руки, народна фантазiя спорудила – для надiйностi та довговiчностi – пам'ятний знак i зовсiм оригiнальний: брилу гранiту кiльканадцяти тонн невiдомо як, невiдомо звiдки степовий люд притягнув аж сюди, переправив, здається, з берегiв Ятранi чи iншої неблизької рiчки. I та ж рука народу, що колись кувала залiзну троянду революцiї, зараз накарбовує на гранiтi iм'я її спiвця, пише його на монолiтнiй, циклопiчних розмiрiв брилi, що нiби й виросла серед цього степу, щоб уже тут бути вiки.
Мiтинг вiдбувавсь саме бiля брили, саме хтось проголошував урочистi слова, коли зовсiм несподiвано, знизу десь, мов з-пiд землi, вихопився табун юних вершникiв i з тупотом, з курявою помчався по пригорку на скаженiй швидкостi пролiтаючи перед святковим натовпом. Нiхто не мiг втямити, звiдки взялися цi вершники-школярчата: чи з-пiд землi, чи з отого ставка разом з кiньми випiрнули, чи десь отам за вiттям верб чигали моменту… Одну лише мить тривав їхнiй блискавичний, прямо-таки ракетний полiт: припавши до грив, без сiдел, без стремен, зухвальчуки степовi зблиском усмiшок, тупотом, летом мовби вiтали його, свого земляка. Сама радiсть життя, сама юнь народна, пролiтаючи, салютувала авторовi невмирущої книги.
Промайнули – й не стало, розтанули за горбом. Знов тiльки свiтле крайнебо одкривається очам, всi погляди зверненi туди, i раптом хтось каже, задивлений в далеч:
– Дивiться, їх видно, тi його вежi!..
Був це такий день чи година така, що й справдi довкруг степiв, по обрiях, нiби з розлитого сяйва виразно проступали вони, з самого серпневого неба збудованi, блакитнi вежi Яновського.
Серед тих хто творив нашу радянську художню класику, серед майстрiв, достойних вдячностi i захоплення, називаємо сьогоднi iм'я Юрiя Яновського. При однiй лише згадцi цього iменi постає перед очима свiт спекотний i шалений, бачиться степ в переблискуваннi шабель, охоплений курявою битви. Для мене романи Яновського про громадянську вiйну – це величнi поеми у прозi, вони свiтяться сонцем, їхнi високi вiтрила гудуть пружною силою степових вiтрiв. I якщо вже про когось з митцiв можна сказати, що вiн володiв спiвучими фарбами, то це передусiм про автора «Вершникiв».
У своїй пристраснiй творчостi, в найсуттєвiших її виявах Юрiй Яновський постає натхненним художником революцiї, спiвцем тiєї нової людини, яка в борнi за свої одвiчнi права i свободу червоним вершником вилiтала на буремнi простори XX столiття, щоб – навiть цiною власного життя – утвердити себе, вiдкрити брами в майбутнє. I як тi безстрашнi вершники, що переможно стали на воротах Криму, як тi натхненно оспiванi Яновським степовi атланти, що могутнiми силуетами височать уже мовби пiд небом вiчностi, так i образ їхнього творця, вiддалившись у той легендарний час, виникає перед нами уже в ореолi небуденностi, без накипу щодення, виникає в сивiй мудростi лiт, з усмiхненим, проникливим поглядом ворожбитачарiвника, що знається на чарах слова, на його потаємнiй силi.
З самої юностi приваблювали Яновського натури могутнi, цiлiснi. Вiн шукав для свого пензля образи людей мужнiх, духовно багатих, тих, в кому щедро виявляла себе народна завзятiсть, кмiтливiсть, лицарська вiрнiсть i вiдданiсть справi. I таких героїв, живих прототипiв для своїх творiв митець вiдшукав серед червоних витязiв революцiї, образи яких надали вражаючої iдейно-художньої енергiї його «Вершникам», цьому дивовижному, до краю стислому творовi, що принiс свiтову славу його автору.
Художня спадщина Яновського надзвичайно рiзноманiтна. Початок творчого шляху позначений виданням збiрки оповiдань «Мамутовi бивнi» (1925) i «Кров землi» (1927). В цих оповiданнях, де йдеться про громадянську вiйну, ще чимало «романтичного полину» (вираз самого автора), проте в смiливих, яскравих мазках уже вгадується майбутнiй художник-новатор.
Почавши з оповiдань, Яновський потiм упродовж усього свого життя збереже вiрнiсть цьому жанровi, збагатить українську новелiстику оригiнальними, блискучими творами, якi, попри свою лаконiчнiсть, багато мiстять у собi. Нагадаємо принагiдне, що в 1949 роцi Юрiй Iванович Яновський був удостоєний Державної премiї СРСР саме за твори короткого жанру – збiрку «Київськi оповiдання».
Вiдомий у нас Яновський також як драматург. У днi, коли письменник помирав, на сценi Київського росiйського драматичного театру iменi Лесi Українки з великим успiхом йшла його п'єса «Дочка прокурора», присвячена проблемам виховання молодi. А ще ранiше сцени багатьох театрiв країни обiйшла «Дума про Британку», героїчна трагедiя про одну з тих легендарних селянських республiк, що – як, примiром, Баштанська республiка на пiвднi України – в денiкiнському тилу, в кiльцi бiлогвардiйського оточення, довгi мiсяцi вели самовiддану боротьбу за справу революцiї, за правду Ленiна.
Прозаїк, драматург нiколи не затлумив у Яновському поета – i в широкому, i в буквальному смислi: його раннi вiршi служили нiби заспiвом до його романiв, до його надзвичайно музикальної художньої прози.
Яновський творив на рубежi прози i поезiї. В нього наскрiзь поетичне сприймання життєвих явищ, образнiсть його має багато спiльного з нацiональним героїчним епосом, водночас письменник прагнув з реалiстичною точнiстю, суворою достовiрнiстю вiдтворювати – на всiх глибинах – об'єктивний свiт. У звичайному знаходив вiн високе i поетичне, цiнував реалiстичну деталь i водночас здатен був створити образ широкий, крилатий, сповнений мiсткої художньої символiки. Ще побутує хибне уявлення, нiби митець, що тяжiє до романтичних барв, неодмiнно щось прикрашає (нiби вiд цього грiха гарантована будь-яка iнша стильова течiя). Проза автора «Вершникiв» при всiй її пiднесенiй поетичностi дорога нам саме своєю правдою. В особi Яновського ми маємо митця, якого читач справедливо ставить в один ряд з Тичиною, Довженком. I хай не завжди чекав на нього успiх, але це був художниквiдкривач, що дорожив свiжiстю, правдивiстю образiв, нетерпимець до будь-якої рутизни, до хуторянського епiгонства. Творчiсть автора «Вершникiв» несла нашiй художнiй прозi i iстинно новаторськi вiдкриття. Витончений i гострий розум його вмiв поєднувати речi, здавалось би, несумiснi – мудру iронiю i високу патетику, що звучала в його устах природно, без фальшi. В поетицi Яновського фольклорна пiсеннiсть зiллялась з найсучаснiшою стилiстикою фрази, до того ж це був митець надзвичайно винахiдливий у композицiйнiй побудовi своїх творiв,– адже роман «Вершники», скажiмо, то був, по сутi, зовсiм новий тип романної форми, ранiше не знаної у свiтовiй лiтературi.
Творчий шлях Яновського був нелегким, до своїх перемог художник iшов через нелегкi, часом болючi пошуки. Як i багато хто в лiтературi двадцятих рокiв, письменник-степовик у раннiх своїх творах iнколи захоплювався поетизацiєю повстанської стихiї, де абстрактна, книжкова романтика, бувало, заступала сувору поезiю самого життя. Проте навiть i в таких, сказати б, юнацьких романах Яновського, як «Майстер корабля» (1928) або «Чотири шаблi» (1931), ми уже вгадуємо зрiючу силу того митця, з-пiд пера якого вийдуть «Вершники», ця натхненна пiсня про людей iдейної переконаностi, залiзної дисциплiни, високого комунiстичного обов'язку; «Вершники» не були запереченням попереднiх романiв художника, вони стали – пiсля «Чотирьох шабель»– вершиною, апофеозом, логiчним наслiдком напруженого, творчого розвитку митця. Ось чому кожен, хто хоче з'ясувати для себе таємницю появи i переможної ходи «Вершникiв», мусить знати їхню творчу передiсторiю, щоб побачити, з якими труднощами чесний художник крiзь тумани блукань пробивався до iстинного бачення найскладнiших явищ життя.
Яновський нiколи не пiддавався самоспокусi, у лiтературi вiн не шукав манiвцiв, вiн знав, що, йдучи у творчiсть, прирiкає себе на тяжку працю. Ще замолоду вiн сформулював для себе робоче правило: «Я буду суворим майстром. Я не випущу тодi блукати помiж рядкiв зайвого слова, я не дам дивитись на будiвництво моїх будiвель». I, зрозумiла рiч, не лише в стилiстицi, у творчостi письменник був суворим i вимогливим до себе, в самому життi вiн прагнув бути гiдним тих, кого вiдтворював у своїх книгах, в яких читач знаходив для себе приклади людської чистоти, вимогливостi до себе, високого благородства.
Письменника, особливо прозаїка, драматурга, читач оцiнює передусiм за тими образами, якими митець збагатив лiтературу, i коли ми думаємо про Яновського, то бачимо, як виходять на арену iсторiї донецький шахтар Чубенко i комiсар Данило Чабан, Половчиха, Iван i Мусiй Половцi, Артем i Фрунзе, Адаменко, Швед i безiменний герой революцiї – сiльский листоноша, тобто характери, в яких нiби синтезоване народне життя, весь драматизм того буремного часу. Художня монументальнiсть цих образiв, внутрiшня сила, гармонiйнiсть,
