скульптурна опуклiсть при всiй ощадностi засобiв, якими користується митець, одразу ж привернули увагу, вся наша лiтература радiла виходу «Вершникiв», появу книги вiтали в Москвi i в Парижi. Микола Островський побачив у героях Яновського духовних сподвижникiв Павла Корчагiна. Павло Тичина вже в роки вiйни сказав про «Вершникiв», що вони стали «нiби патентом на одержання зрiлостi прози української», хоча й до того в українськiй прозi було вже чимало сильних творiв, чиє життя триває й досi. «Вершники» знаменували собою величезну перемогу художника, його свiтогляду, який побачив рушiйну силу iсторiї не в смiливцях анархiстського гатунку, а в людях працi, у безстрашних бiйцях революцiї, в образах комунiстiв, робiтникiв i селян, якi не щадили себе у самовiдданiй боротьбi за ленiнське, соцiалiстичне оновлення свiту.
В кожному з роздiлiв «Вершникiв»– чи то «Шаланда в морi», «Лист у вiчнiсть» чи «Дорога армiй»– читач нiби вiдчуває струми високої напруги, художня конденсацiя тут доведена до краю, кожна сторiнка вражає нас густотою письма, незвичним художнiм литтям фрази. «Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не впiзнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг». Так звучить перша фраза роману «Вершники», фраза, що вражає своєю змiстовою ємкiстю, динамiчнiстю, стильовою новизною. Яновському притаманна була гоголiвська живописнiсть, щедрiсть барв, i водночас у нього своя неповторна iнтонацiя, свiй iндивiдуальний стиль, де нерiдко поруч живуть висока патетика i тонкий гумор, посмiшка, витончена метафора художника-iнтелектуала. Барви романтичної поетики, символiка i суто реалiстична деталь, химерне сплетiння фантастики i реальностi, науково точного сучасного вираження i фольклорних пiсенних мотивiв – усе це в кращих творах Яновського виступає в органiчному сплавi, в природнiй багатобарвностi, вивiренiй чуттям художника.
Все життя Яновський був запеклим противником тупої хуторянської обмеженостi, самовдоволення, здорове почуття нацiонального достоїнства, синiвської гордостi за свiй народ в ньому було розвинене високо, в душi письменника воно органiчно зливалося з прекрасним «чуттям єдиної родини». Iдейна спiльнiсть, сила свiтогляду рiднить Яновського з Шолоховим, Фадєєвим, Всеволодом Вишневським (з останнiм письменника в'язала й мiцна особиста дружба), iндивiдуальну ж несхожiсть, творчу самобутнiсть Яновському, як i будь- якому iншому митцевi, надає яскрава нацiональна поетика, колоритнiсть характерiв, неповторних у своїй психологiчнiй структурi, тi соковитi барви, зображувальнi засоби, стильовi вiдтiнки, завдяки яким вiн творив свої книги, пройнятi свiтосприйняттям самого народу.
У лiтературу соцiалiстичного реалiзму Яновський прийшов зi своїм оригiнальним почерком, незвичною творчою манерою, принiс свою тональнiсть, свої ритми i барви, i на цьому прикладi можна бачити, наскiльки фальшивими є розмови буржуазних «знавцiв» про процеси, що нiби нiвелюють нашi лiтератури, про безликiсть, нiби властиву радянським митцям.
Поряд з життєвою новизною звичаї народнi, пiснi, iсторiя – все було дороге Яновському, синiвським поглядом вдивлявся вiн у минуле i майбутнє рiдної землi, iстинний захват вiдчував перед художнiми надбаннями, що вiками створювались народним генiєм. А це вiддячується, бо для того, щоб так почути музику народного слова, щоб з таким епiчним розмахом змалювати могутнi народнi характери, образи героїв комунiстичної доби, щоб таку творити натхненну сагу українських степiв, треба було найперше бути небайдужим, треба було вмiти любити!
Яновський вражає читача красою стилю, вiн писав ощадне, свято, густо. Художнiй густопис Яновського – це наслiдок творчої самодисциплiни, це школа працi на рiдкiсть суворої, майже аскетичної, це приклад високої вимогливостi майстра до себе.
Iнодi Яновського зображували художником рафiнованим, далеким вiд життя, кабiнетним алхiмiком слова, але це не так. У кабiнетi письменника на видному мiсцi стояв кимось подарований улюблений його фрегат пiд вiтрилами, вiн, очевидно, нагадував письменниковi роки юностi поруч чорноморських берегiв, де Яновський разом з Олександром Довженком стояв бiля самих витокiв зародження українського кiно. Вiтер мандрiв завжди приваблював Яновського, крилато вривався в його поезiю i прозу, однак хвороби змалку жорстоко переслiдували письменника, не раз вкладали його на операцiйний стiл, i свої страждання вiн переносив з тiєю ж самою рiдкiсною мужнiстю, як i оспiванi ним герої.
Народне життя – це було те джерело, яке для Яновського нiколи не пересихало, до якого вiн щоразу припадав спрагло, благоговiйно, душа його прагнула бути там, де вирувало життя. Зовсiм недавно виявлено вже, власне, забутий факт: коли в 1931 роцi театр «Березiль» вирiшив пiдготувати виставу на честь колективу харкiвського Тракторобуду (спектакль називався «Народження гiганта»), то тексти для нього написали Юрiй Яновський i Мирослав Iрчан, i були це, здається, чи не першi спроби в українськiй лiтературi написати про сучасний робiтничий клас.
Яновський був надзвичайно чутливий до звершень народних, близько приймав усе, чим жила країна. В роки вiйни, незважаючи на тяжку недугу, письменник не раз виривався з кореспондентським квитком на фронт, в дiючу армiю, де в окопах намагався осягнути солдатську душу, проймаючись глибинним почуттям радянського патрiота. З палким темпераментом публiциста висловив Яновський це почуття у творах передвоєнних, коли з Ярославом Галаном представляв українську пресу на Нюрнберзькому процесi, де народи чинили правосуддя над фашистськими злочинцями. «Листи з Нюрнберга», що вийшли тодi з-пiд пера Яновського, дихають гнiвом, пристрасним звинуваченням фашизму, вони зiгрiтi любов'ю до своєї Радянської Батькiвщини i гордiстю за неї.
Нiколи справленiй художник не задовольниться уже досягнутим, дух творчостi не дозволить йому жити застiйне, переспiвуючи самого себе, i Яновський, будучи саме таким художником, полюбляв вiдповiдати кореспондентам серйозним жартом:
– Найкраща книга – та, котра ще не написана…
Все життя Яновський був у пошуках, у розвитку, романтично пiднесений свiт юнацьких образiв поступово змiнювався письмом реалiстично суворим, поглибленням психологiзму, зростаючою увагою до подробиць життя, як це видно в романi «Мир», що розповiдає про перiод вiдбудови, про важкi повоєннi буднi нашого народу,– i хай не завжди художнiй експеримент письменника завершився повною удачею, проте й прикрi прорахунки не могли пригасити в ньому невтолимої спраги нових вiдкриттiв.
Ну, а яким же вiн був у життi? Високим, сивим, стриманим… Паустовський якось сказав про нього:
«Найблагороднiший з благородних, найвiдданiший син народу»,– i це сказано точно.
Якщо ви, розмовляючи з тими, хто протягом багатьох рокiв знав Яновського, спитаєте про характернi риси, притаманнi йому, вам одностайно вiдкажуть: чеснiсть, поряднiсть, внутрiшня мужнiсть, моральна чистота, iнтелiгентнiсть – ось що було провiдним у характерi його особистостi.
Людина високої культури, майстер, що полюбляв ювелiрну працю над словом, вiн мрiяв зовсiм не про те, щоб зачинитися в баштi зi слонової кiстки, в ньому постiйно жила пристрасть громадянина, енергiя вiдкривача, його постiйно приваблювало до себе бурхливе море народного життя. Пам'ятається свiтлий весняний ранок, Яновський iде Києвом, уважно вглядається в людськi обличчя (здається, вiн працював тодi над «Київськими оповiданнями»). Як багато промовляли до нього обличчя людей, якi нещодавно перенесли найтяжчу трагедiю вiйни, як багато промовляла до митця кожна вуличка, архiтектурний фрагмент, кожний камiнь рiдного мiста, про яке вiн мiг розказувати годинами… Яновський пояснював, звертав вашу увагу на те чи iнше, i все навколо оживало, iсторiя i сучаснiсть гармонiйно зливалися в душi художника. Погляд то задумливий, то дещо iронiчний, теплий, проникливий – таким i понинi живе Яновський серед нас.
Художнiй досвiд Яновського багато значить для нашої лiтератури. Вiн створив свiй оригiнальний тип роману, свою стилiстику фрази, слово його опукле, стереоскопiчне, вiн володiв тими скарбами, якi прийнято називати таємницями майстерностi. Художник високої обдарованостi, Юрiй Яновський належить до тих майстрiв, чия праця користується повагою не лише в українськiй, а i в усiй нашiй багатонацiональнiй радянськiй лiтературi.
Пiд час вiйни на полi бою, десь у Схiднiй Пруссiї, у вбитого солдата Радянської Армiї, робiтника з мiста Миколаєва Андрiя Ткача, була знайдена книга, тричi прострiлена ворожими кулями. Це були «Вершники» Юрiя Яновського. Таким дорогим є слово Яновського нашому народовi. Так близько приймає вiн творчiсть письменника до свого серця.
1975
