Олесь Гончар
Блакитнi вежi Яновського
Пригадуєте ту першу вражаючу фразу «Вершникiв», той могутнiй, сповнений епiчної сили заспiв? Як лютували шаблi пiд Компанiївкою, де зчепились бортами степовi пiрати, i конi бiгали без вершникiв, i небо «округ здiймалося вгору блакитними вежами»?
Коли вийшли «Вершники» в нашому студентському середовищi, помiж закоханих в лiтературу юних ентузiастiв точились дискусiї навiть з приводу цих блакитних веж: чи iснують вони насправдi? Чи буває таке в степах? Чи, можливо, з'явились вони лише в уявi письменника, в його натхненних поетичних видiннях?
Автор був загадковий: образ його чомусь пов'язувався з морем, адже ж – «Майстер корабля», морськi поезiї з юнацької книги «Прекрасна Ут»…
Вiтаю море!
Корабельна путь лежить по всiй землi.
Давно помiчено, що степовi люди мають вроджений потяг до моря, з дивною силою воно заваблює степовика, заполонює своїм простором, морською далеччю. Хай навiть не бачене ще, тiльки вимрiяне, вже непокоїть, кличе… Дехто в цьому схильний вбачати поклик iнстинкту, таємничий голос предкiв, вияв майже мiстичної туги людини за чимось незвiданим…
Мабуть, Яновський на такi тлумачення його раннiх захоплень лише всмiхнувся б, хоча свiй перший вiрш пiд назвою «Море» вiн таки написав «з вiдстанi», написав ще, здається, нi разу не бачивши справжнього моря в натурi. Данина книжнiй морськiй романтицi? Очевидно, так. I водночас море Яновського вже й тодi – то насамперед образ свободи, гуманiстичне уславлення людини, її вiдваги, мужностi й витривалостi, море його – то своєрiдний спiв людськiй солiдарностi, iнтернацiональному братерству трудящих.
Таким, зокрема, постає образ моря у «Вершниках», коли буде вже подолано спокуси книжної романтики, подолано швидко й рiшуче, i автор вийде на iншi простори, щоб стати вiч-на-вiч з романтикою самого життя, з отими його лютими трамонтанами, що не раз обвiють i автора теж, як обвiвають досi вони його Половчиху на пронизливiм белебнi морського узбережжя, де вона, ждучи, виглядаючи свого Мусiя- Мусiєчка, стоїть «висока та строга, як у пiснi».
«Шаланда в морi» – одна з найромантичнiших в нашiй лiтературi новел, хоч ця її романтика написана пером нещадного реалiста.
Одначе вернiмось до веж чи, точнiше сказати,-до того неба, що здiймалось тодi округ нас «блакитними вежами». Як усе-таки: чи в дiйсностi митець їх спостерiг, чи був то лише плiд його фантазiї? Цiкавiсть природна, але куди важливiше було те, що завдяки художниковi цi вежi з'явились, увiйшли в наш духовноестетичний свiт, зробивши одразу багатшими нас, i, почувалось, вiдтепер вони будуть iз нами завжди. Iнакше кажучи, сталося ще одне, хай нiби не таке вже й велике мистецьке вiдкриття: ландшафт краси розширився, вiдтворено якусь нову, ранiше не знану художню сутнiсть. Образ дивовижний навiть для Яновського, рiдкiсний в нашiй прозi своєю наповненiстю, такий же мiсткий, як червона зоря «Альдебаран i все сузiр'я – журавлиний ключ вiчностi».
У «Вершниках» творилася нова образнiсть, нова барвами, ритмiкою, мелодикою. Образнiсть, що була б неможлива ранiш. Тiльки спiвець нового часу мiг побачити й розгледiти їх, отi небеснi споруди, отi неймовiрнi й невловнi, з самого повiтря лише зiтканi, з блакитi неба змурованi вежi, на тлi яких безстрашнi витязi революцiї схрестили шаблi у двобої з минулим.
Часто кажемо: нове слово в лiтературi. А насправдi як рiдко таке слово в лiтературi мовиться… Тут було саме воно, саме нове. Замiсть улюблених давнiми романiстами похмурих веж середньовiчних замкiв iз щiлинами сторожких бiйниць, з потайними льохами-казематами вперше на обрiях свiтової лiтератури з'явились цi вежi нерукотворнi – блакитнi бастiони степового українського неба. Виникли як образ чистоти й величi визвольної боротьби народу, як символ нездоланностi й безсмертя самої революцiї.
Епоха велетенських битв, до краю оголених соцiальних конфлiктiв, епоха великих пристрастей i надлюдських напруг знайшла у «Вершниках» гiдне вiдтворення. Духом героїчного часу в книзi овiяно все, цей дух вчувається в самiй художнiй новизнi твору, в його стилiстицi, ритмах, в його, сказати б, органному звучаннi.
Твiр, як вiдомо, написаний на високих регiстрах. Коли книга вийшла, виникло бажання читати її як поему, вголос, серед людей мого поколiння, в студентських гуртожитках десь там, на Чайкiвськiй, бiля харкiвського «Гiганту», не поодинокими були тi, що цiлi сторiнки «Вершникiв» могли читати напам'ять,-i читали: з блиском в очах, з усiм запалом юностi, до захмелiння впиваючись красою рiдного слова.
Захоплювала i музика окремої фрази, мiць, густопис, карбованiсть рядка i монументальнiсть образiв книги в цiлому, де могутнi постатi героїв виступають так рельєфно i все художнє литво новел поєдналось мiж собою так гармонiйно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово «довершенiсть».
Свiжа оригiнальна поетика Яновського сприймалась у спорiдненостi з мистецтвом Довженковим: художнi образи-символи такого ж повноцвiття i внутрiшньої мiсткостi, тiльки що в одного вони розгортались на екранi, а в його побратима лягали на папiр, шикуючись у рядки сучасного епосу, в повноголосi, перейнятi, може, з народної думи речитативи.
I в самiй особистостi автора «Вершникiв», як нам уявлялось, неодмiнно повинно бути щось глибоко поетичне, лицарське, мужнє, адже без цього неможливо було б створити книгу, що сприймається як гiмн мужностi людськiй, незламнiй доблестi духа.
Були потiм фронти, але й там, серед жахiття вiйни, серед чорних її ураганiв блакитнi вежi Яновського не переставали для багатьох iз нас iснувати. Недарма ж десь пiд Кенiгсбергом на грудях у полеглого бiйця знайдено було прострiлений примiрничок «Вершникiв», в останнiй любовi прикипiлий до солдатського серця.
Особисто з Яновським я познайомився далеко пiзнiше, анiж з його «Вершниками». Лише в перший повоєнний рiк, коли були написанi «Альпи» i треба було вирiшити, куди посилати, на думку спало: є ж у Києвi журнал, що його редагує Яновський… Надiйшли потiм до Днiпропетровська рядки, написанi його рукою: вперше тодi довелось побачити почерк Яновського, рiвний, красивий, просто сказати б, елегантний…
Нарештi – через довгi лiта – судилась нам таки до ля зустрiтися з ним самим,– уже сивим та стишеним, скромно усмiхненим нашим Юрiєм Iвановичем! Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюблених «Вершникiв», був вiн саме такий; яким i вимрiяла його колись студентська уява. Iнтелiгентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами… Людина чулої, вразливої душi, людина красива, делiкатна! Та почувалось, що при всiй делiкатностi i зовнiшнiй мовби поступливостi є в цiй людинi той метал, що наскрiзь дзвенить у «Вершниках»: метал гiдностi й гордостi народної, внутрiшнiй запас некрикливої мужностi, благородства. Почувалось, що таку натуру не зламає нiщо, i не затягне цю людину мiщанське болото, i не стане вона заживати ласки цiною самоприниження, i що є в неї принципи, для неї святi…
Змордований хворобами (та й не тiльки хворобами), Яновський, проте, старався нiколи не виказувати перед iншими свого болю, своїх внутрiшнiх страждань. Навпаки, завжди стриманий, врiвноважений, вiн ще й котрогось iз своїх колег мiг пiдбадьорити, якщо помiчав у нього смуток в очах.
– Бiльше юмора,всмiхаючись, казав з наголосом на «pa».Тримайся, друже…
«Бiльше юмора» - це була, здається, улюблена його примовка.
Всмiхався ось так,коли весело, коли гiркувато,– i далi, коректний, зичливий, з спокiйною гiднiстю йшов у життi. Та ще мав щастя бачити поруч себе вiрного друга, оту славну Тамару Юрiївну, зворушливу в безмежнiй вiдданостi до свого Юрiя Iвановича.
Якось зустрiчаємося з ним на вулицi,– провесiнь, ранок, все мiсто в ласкавому сонцi…
– Якщо не квапитесь, ходiмте подивимось Київ. Здається, в тi днi вiн саме працював над своїми «Київськими оповiданнями». I ось ми без поспiху, довго йдемо, то спускаємось вниз до Хрещатика, то знов – iншими вулицями – пiдiймаємось, i день над нами такий свiтлий, прозорим сонцем налитий, i все довкола мовби незвичайне, iскриться вгорi краса Києва одвiчна, чудом врятована, а при землi подекуди ще руїни волають – слiди вiйни, i це такий стан, коли почуття тебе переповнюють, а слiв, щоб їх виповiсти, нема… Нiби й розмови якоїсь особливої тодi мiж нами не було, а чомусь назавжди запам'ятався той день, та небалакуча прогулянка, мiсто в мерехтючому сонцi, i Яновського весняна тiнь на київському камiннi…
I ще одне враження, вже з недавнiх лiт. Компанiївський степ, ним оспiваний, i людей сила, народне
