воєнноплєнних, яких Сталін після війни в Сибір згонив… Але тато й між ними його шукали. І писали скрізь, аж доки не прийшло, що пропав безвісти… А він, слава Богу, не пропав… він лиш нас жалів… родину свою… А чи в нього є — сім’я, діти?
— Пише, що один живе… — сказала дочка, втупившись у лист. — Робив таксистом. Має дім, який, пише, після його смерті забере собі місцевий муніципалітет…
— Бачиш, ніде нема правди… Дурно лиш брат шукав її так далеко… Скрізь однаково, — зітхнула Зіна Карпівна.
— Ну-ну, Зіна Карповна, ви не рівняйте… Не нада! — образився голова, але вже не за себе, а за державу. — Тут серйозне діло, а ви починаєте… А нащот закону, то він скрізь у всьому світі один. Так що не нада! Луче давайте рішать з пам’ятником.
— А де заповідав брат поховати його? Коробочку теж прислали? — спитала Зіна Карпівна, маючи на увазі урну з прахом, яку, чула, зазвичай передають із-за кордонів разом із заповітом про спадщину.
— Та ви не безпокойтесь, Зіна Карповна! Його й без нас поховали! Там, в Зеландії, їхній мєстний мані…пуліцет! Нам лиш пам’ятник треба поставити. А це — діло серйозне. Я їздив у район радитись. Кажуть, що для такого малого села, як наше, такий великий пам’ятник за сто тисяч вряд лі доцільно ставити. Є думка поставити в райцентрі, на головній площі. А скульпторів з Києва виписати. А тоді, як подобає, свято зробити. Жертви, які ще живі, з усього району скликати! Є ж іще, думаю, такі! Стільки тих репресій було, що думаю, найдуться! Вас, родину, запросити! Щоб і ви, Зіна Карповна, слово сказали і брата згадали! — розпалився голова, щиро перейнявшись майбутньою міжнародною акцією. — Кроме того, в районі радять присвятити відкриття пам’ятника до ювілейної дати голодомору. Так що треба рішати, що й як, а то час підпирає!
— Так нам щось від спадщини дядькової перепаде? — стримано спитала дочка Зіни Карпівни, все ще дивлячись у лист. — Пам’ятник — це добре, але не думаю, щоби серце дядька Станіслава, яке боліло за всіма людьми постраждалими, та не заболіло за рідною сестрою, що теж набідувалася в своєму житті… і зараз не легше… Он хату треба відремонтувати, а то стеля падає… Хворіє, а ліки дорогі. Вся пенсія йде…
— Та все ясно, Тамара Василовна! — з легкою досадою перебив її голова сільради. — Ми ж все про вас знаєм! І ваші проблеми знаєм! На те ми й власть! Але ж бачите самі, брат нічого про вас не знав! Так — здогадувався. Тому звертається більше до сільської громади, то єсть влади. Але було б нечесно і не по- людськи — обділити його родину! Хоч ви й не прямі наслєдніки, та все одно свою частку маєте получити. Це понятно! Але, як самі понімаєте, пам’ятник — превише всього! Це — святе! Тому нам усім треба порадитися — і з вищою владою, і з нотаріусом… Лиш ви не волнуйтесь! Всьо буде добре! Так що, Карповна, і ви, Василовна, не журіться! — бадьоро запевнив голова.
Дочка мовчала, втупившись у дядькове послання, внук — одвернувшись до вікна. Тільки Зіна Карпівна перепитала:
— Так що — ми до спадщини — ні при чім?
— Та чо’ ж?! Усе сповним, як завіщав ваш брат! Ви, чи хтось інший з найближчих родичів, як от дочка ваша, чи внук, Богдан, можете бути розпорядником коштів. Але я, чесно кажучи, не радив би… Бо це — міжнародна подія, і треба, щоб усе на офіційному державному рівні було. Створити оргкомітет, приміром… Солідну комісію, яку б очолив солідний чоловік, приміром, хтось із заступників голови районної держадміністрації, або навіть, для важності, й обласної. Чи навіть, а чом би й нє, це ж серйозна міжнародна акція, із самої столиці!
— Слухай, Петровичу! Ти що, нас за дурнів маєш? Спадкоємці — є спадкоємці, які б вони не були — близькі чи далекі! — раптом обурилась дочка. — І вони мають отримати своє по закону!
— Ну, Василовна, ви ж самі читали: те, що лишиться від пам’ятника! І то на той случай, якщо ви, то єсть наслєдніки, є в наявності! Ну що ви, Василівна, такі несвідомі! Ваш брат чи то дядько на чужині копійку до копійки складав ради великої ідеї, а ви — торгуєтесь! Навіть не знаю що отвічать! — Знов образився голова. — Короче, Василовна! Ви жінка самі по собі грамотна, бухгалтер, їдь самі в район, і там розбирайся! Бо я всі документи, крім копії письма, що ви в руках держите, туди передав.
— І поїду, і розберусь! — стримуючи сльози, пригрозила Василівна.
— Ша! — шикнула на дочку Зіна Карпівна, але та, замість замовкнути, розкричалася:
— Що — «ша»?! Що — «ша»? Вічно «ша»! Слова не можна сказати! Скільки можна вже боятися? Ховатися! Давно вже не ті часи! І люди — інші! Не такі, як ви, залякані!
— Кажу — помовч! Розкричалася… Часи — інші, та люди — ті самі! — намагалась вговтати дочку Зіна Карпівна, але ту — як прорвало.
— Не збивайте мене, мамо! Я знаю, що кажу! Мені тих грошей не треба, я без них жила і проживу, але я хочу знати, що й до чого! — кричала дочка услід голові сільради, що махнувши рукою на дурних бабів, вискочив з хати, сів у машину і поїхав.
Дочка спересердя теж грюкнула дверима, а розтривожена Зіна Карпівна дістала з шухляди конверт із старими пожовклими фотографіями, з яких на неї дивилися тато з мамою, діди й баби, тітки й дядьки, довго вдивлялася в рідні обличчя, а знайшовши фото усміхненого вродливого солдатика в гімнастерці з орденами, тихо заголосила:
— Братику ж мій, братику… Ой нащо нам твої гроші, як тебе нема… Ой нема… Ой на що ж ти життя своє поклав?.. Ой за що-о?..
Звичайно, і дочка Ліди Карпівни, покричавши, нікуди не їздила, нічого не уточняла і не розбиралася ні з ким щодо дядькової спадщини, переконана, що нікому нічого не докажеш, та й не хотіла, аби думали в районі і вище, ніби родина Стіва Мартіна така несвідома, темна і жадна до грошей… Проте за кілька днів голова сільради сам повіз родичів Стіва Мартіна в район. На засідання оргкомітету з питань створення і встановлення пам’ятника жертвам репресій, як він, ще ображений і сердитий, пояснив.
Товариство на засіданні оргкомітету зібралося поважне, серйозне. Приїхали аж з Києва високі люди. Говорили багато й розумно. Але небавом спокійні й мудрі дебати про те, яким має бути пам’ятник, перейшли в гарячу і бурхливу дискусію, в якій, звісно, спільної думки не дійшли. А не дійшовши, вирішили зробити мудріше: обрати журі і оголосити конкурс на кращий проект пам’ятника, але «по-скорому» і між знайомими знаменитостями, адже час «підпирав» і не було коли розводити із всенародним обговоренням. На цім помирились і пішли обідати, бо незчулися, як день пролетів і вже сонце над захід.
Запросили на обід і Зіну Карпівну з дочкою та внуком. Прийом в ресторані родичам Стіва Мартіна сподобався, нічого не скажеш, стіл був розкішний, наїдки й напитки вишукані, до більшості страв вони призволялася вперше, але стримано й делікатно, бо якось незручно було накидатись на їжу в такому інтелігентному, хоч і розкутому товаристві.
Як і годиться за християнським звичаєм, товариство хвилиною мовчання і першою чаркою пом’януло «того, хто їх сьогодні зібрав» — світлої пам’яті жертводавця, патріота і справжнього українця — Станіслава Карповича Мартиненка. Потім пили за успішність проекту, звичайно, за незалежність, демократію і свободу творчості, навіть за Зіну Карпівну з дочкою і внуком. На останок — за місцеву, «справді народну владу, в тім числі й обласну». До вищої не дійшли, мабуть, боялися, щоб не дійшло за обідом до сварки: у всіх на вустах були майбутні вибори президента, однак у кожного в голові — свій претендент на булаву, і, цілком можливо, з ворогуючих сторін.
Оскільки обід за тостами та розмовами дещо затягнувся, а голова сільради мав ще серйозну розмову з членами оргкомітету, то родичам Стіва Мартіна довелося самим добиратися до села останньою, переповненою людьми маршруткою. Були невеселі, зате раді, що односельцям-попутникам у цій товкотні не до розпитування. Їхали мовчки, та й доїхавши, не мали про що балакати. Провівши Зіну Карпівну до хвіртки, дочка сказала:
— Хай буде, як буде…
— Та вже ж… — погодилась Зіна Карпівна.
…За місяць голова сільради знову запросив Зіну Карпівну з дочкою і внуком у район, вже на засідання журі конкурсу, але вони не поїхали, бо мало що в пам’ятниках розуміли, та й треба було городи сапати. Петрович не наполягав, лиш сказав, щоб не журилися, все буде добре…
А рівно через півроку, осінньою туманною дниною, голова під’їхав під ворота Зіни Карпівни, постукав у вікно, а коли вона вийшла, сповістив урочисто, що завтра в центрі райцентру будуть відкривати пам’ятник жертвам репресій, тому треба бути всім готовими, бо він зранку заїде за ними і відвезе, куди треба.
На ранок другого дня, як і домовлено було, всі троє родичів Стіва Мартіна, святково одягнені, з
