— Хай лежать. Може й мені на пам’ятник дешевенький вистачить…
А в ночі Зіні Карпівні приснився дивний і дуже гарний сон: ніби стоїть вона коло воріт батьківської хати, а по їхній вулиці, встеленій від тину до тину, як снігом, білими пишними квітами, йде молоденький солдат з орденами на грудях і так їй приязно, так радісно усміхається, як рідній. Зіна придивляється і впізнає його, і хоче сміятись, кричати від щастя, хоче кинутись, бігти назустріч, та боїться потолочити білі-білі квіти… Тож лиш руки простягає і голосить:
— Братику ж мій, братику… Ой за що-о-о?..
Вы читаете Устелила б вулицю квітами…
