Галина ТАРАСЮК
УСТЕЛИЛА Б ВУЛИЦЮ КВІТАМИ…
Новела
Спочатку прибігла дочка:
— Мамо! У вас є брат?!
За нею примчав внук:
— Бабо, у вас є брат?!
А слідом не забарився і голова сільської ради з течкою на порозі став:
— Зіна Карповна, у вас є брат?
— Де? — спитала їх усіх налякана Зіна Карповна.
— Де? — перепитали в один голос дочка з внуком у голови.
— Як — де? Аж в цій… як її — Новій Зеландії. А ви що — не знали? — здивувався голова.
— Нє! Не знала! Нічого не знала… — відказала завчено збентежена Зіна Карпівна.
— І що брат був — не знали? — підозріло прискалив око голова.
— Мамо, та ви не бійтеся! Нічого вам за це не буде! — заспокоїла дочка.
— А-а-а, — дійшло до голова. — Канєшно! Не ті часи, Зіна Карповна! Свобода і демократія! Тому успокойтесь і кажіть, як є, всю правду, бо треба вияснити все до коми — ху із ху, то єсть — хто кому хто, бо це серйозна відповідальність… Міжнародна!
— Кажу правду: був і загинув. На фронті. Більше нічого не знаю! — не здавалася Зіна Карпівна.
— Мамо! Кажу ж вам: не бійтеся! Згадайте, який рік нині?! Вже давно нема кеґебе, а ви ще труситесь, — розсердилась дочка.
— Помовч! — шикнула на неї Зіна Карпівна. — Усе є! Все на місці! А про брата я те знаю, що сказала.
— Коротше! — втрутився голова. — На сільську раду прийшло повідомлення, що в Новій Зеландії помер Стів Мартін, а насправді — наш односелець і нібито ваш брат — Станіслав Карпович Мартиненко.
— Коли?! — зойкнула Зіна Карпівна і затулила рота рукою. Але сльози самі ринули з її круглих від розпачу очей.
— Коли? — перепитали дочка з внуком у голоси сільради.
— Ну, думаю, що вже з півроку минуло, якщо судити по завіщанію…
— Бо-о-же-бо-оже!.. — тихо заголосила, забувши про страх, Зіна Карпівна. — Братику ж мій братику, а я ж все чекала, все надіялась, що колись побачимось… і після війни чекала… і за Хрущова, й за Горбачова… й дотепе-е-ер… думала, вже ж наче все ж по-іншому… і життя інше, а ти не йдеш, братику, ой, не вертаєшся… А я ж тобі, братику мій стражденний, братику мій мучений, вулицю рада була вистелити квіточками, ой від тину до тину, лиш би ти вернувся… о-о-ой… От і дочека-а-алася… Краще б я не дожила до цього дня чорного… до цеї звістки страшно-о-ої… О-о-ой…
— Мамо, не плачте, — заспокоювала дочка. — Горю сльозами не зарадите… Та й голова не за тим прийшов… Чуєте, мамо, що каже? Що ваш брат, мамо, залишив це… як його… завєщаніє… спадщину!
Але Зіна Карпівна, мов не чула, плакала. Довелося втрутитись голові:
— Не плачте, Зіна Карповна, гроші призначаються не вам конкретно, а найближчим родичам, в том случаї, якщо вони, конєшно, є. А якби не було, то громаді села. Но ви є, то єсть — найближчі родичі. Но гроші все одно завіщаються не вам конкретно, а на пам’ятник.
— Йому? Братикові моєму? — спитала крізь сльози, нічого не второпавши з плутаних пояснень голови, Зіна Карпівна.
— Та нє, ви не так поняли. Ну як би це вам об’яснити не обідно і популярно, — аж впрів від важливої місії голова сільради. — На пам’ятник усім колись репресованим колишнім режимом… ну, самі понімаєте, що я хочу сказати.
— Не понімаю. Як це — всім, а йому — ні? — здивувалася Зіна Карпівна, втираючи сльози.
— То єсть — да, і йому теж! В тім числі й вашій родині як жертві репресій кому… ну самі знаєте якого режиму… Ви ж були репресовані? Ну? Були чи не були? Ну, кажіть! — заохочував Зіну Карпівну до одвертості голова.
— Я й зараз репресована, — піддалась на провокацію вбита горем Зіна Карпівна і, злякавшись, що зайве бовкнула, затулила долонею рота.
— Ну от, — образився голова. — Я вам — одне, а ви — друге! Ну що за народ? Тут, можна сказати, судьба престижу держави рішається, а ви, Зіна Карповна, за своє! Ми вам землю діда вашого вернули? Вернули? А що не всю, то вибачайте! Закон є закон: три гектари на душу й не більше! Як всім колгоспникам! То єсть — жителям села… Тож давайте — по суті.
— Коли по суті, то кажіть, чого прийшли, — втомлено нахмурилась жінка.
— Мамо, ну що ви як дитина! Кажу ж: Петрович прийшов вияснити, чи був у вас брат — жертва режиму? Це перше. Друге, повідомити, що він прислав гроші, щоб ми як найближчі родичі поставили пам’ятник жертвам репресій! — спробувала пояснити нетямущій мамі дочка.
— Та нє! Не ви конкретно! Не плутайте, Тамара Василовна! — сердито перебив дочку голова. — При чом тут ви як найближчі родичі?! Це має бути така політична акція! Понятно? Нє? Ладно, нате читайте письмо! Це ваш брат написав нам, Зіна Карповна, на той случай, якщо ви живі.
Порився в течці, дістав якийсь аркуш, протягнув Зіні Карпівні:
— От пожалуста! Нате читайте: «Дорогі мої земляки! Я, колишній ваш односелець Станіслав Карпович Мартиненко, а нині житель Нової Зеландії Стів Мартін, звертається до вас, бо не знаю, чи хто з моєї родини живим повернувся в рідне село із Сибіру. Не знаю, чи жива моя сестра Зіна, якої я ніколи не бачив, бо вона народилася вже після того, як моїх батьків заслали в Сибір…».
Зіна Карпівна взяла лист тремтячою рукою, посліпала над ним крізь сльози і віддала дочці:
— Читай сама! Я не бачу без окулярів…
Дочка взяла лист, стала мовчки читати.
— Читай вголос, — попросила Зіна Карпівна.
— В голос довго, — сказала похмуро та, дочитавши листа. — Коротше, брат ваш пише, що все життя мріяв повернутися в Україну, думав про свою родину, та боявся давати про себе знати раніше, щоб нікому з нас не зашкодити. Але тепер, дізнавшись від тамтешньої української еміграції, що в нас незалежність і демократія, хотів сам приїхати, та не може через похилий вік і хвороби. Тому заповідає вам, а коли вас нема, то громаді села гроші, які збирав усе життя, і просить сповнити його останню волю: поставити пам’ятник усій нашій родині, і всім людям, безневинно убієнним більшовиками, у нас в селі, а вам, якщо ви живі, чи вашим дітям, а його племінникам, по совісті віддати те, що залишиться від пам’ятника…
— Ну, що тепер скажете, Зіна Карповна? — спитав офіційним тоном голова сільради.
— А що казати? — ніби аж образилась Зіна Карпівна. — Хай буде так, як заповів брат. А він вже, бідний, знав, що робить… Бо знав, як намучився наш рід… Лиш не знав, за що? Що роботящі були? Що не пили, не гуляли, а робити тяжко?! Діда з бабою розкулачили, відправили в Сибір, там вони й померли, а тоді тата репресували, як сина кулака і ворога народу, і теж разом з мамою відправили за Урал. Там я й народилась перед війною. А брат лишився тут і мало не вмер в голодовку. Спасся тим, що із села в Київ утік, але все одно бідував, бо ні на роботу, ні вчитися не брали. А як почалася війна, то він попросився добровольцем на фронт. Ледве упросився, бо ж дітей ворогів народу навіть на війну не брали… Такі були страшні часи… Та й брата взяли на фронт лиш тоді, коли поклявся у військкоматі, чи де, що кров’ю змиє вину батьків. Таке життя тоді було, що готовий був хоч у пекло від нього забігти… Але брат клятви не порушив, під кулі ліз, щоб тільки дозволили йому писати з фронту батькам у Сибір. Писав бідний, що безпощадно б’є врага-супостата, освобождає родіну і нас, своїх рідних, от фашизма, за що награждьон орденом «Красной звєзди». Після побєди надіється, що всі зустрінемося в ріднім селі і в рідній хаті… А після перемоги — пропав. Думали, загинув… А він аж на край світу, бідний, забрався…
Зіна Карпівна знову тихенько заголосила, питаючи:
— Кажете, взяв навіть другу фамілію? Ой Боже-Боже… Бідний-бідний… Братику мій, братику… Невже скрізь таке саме, як у нас було? Чи боявся, щоб Сталін не дістав? Бо й ми боялися… коли почули про
