(людне шосе залишилося вгорі, на високому насипі) вона дозволила собі впустити дві досить гарячі сльозини й закусила губу. Тоді знову звалила на плечі оте зовсім не крадене добро і потягла його з упертістю, яка була, здається, притаманна їй завжди.
Вона витримала погляди, якими її супроводжували протягом усього шляху, але коли зупинилась у рогатках і кинула на траву свого коханого, мужності їй забракло. Бо там далі мала бути підзорна труба рябої Надьки, камінь, на якому збирається судня рада, а що найгірше – поріг, з якого вона пішла у цей пух і на якому обов’язково стоятиме Йонта зі своїм Вовою та обов’язково куритиме “Біломорканал”. Марія була мужня жінка, але перед таким випробуванням спасувала, тож замість тягти свого Смерда по Третьому, вона потягла його по Четвертому завулку, а там, де починався міст через Кам’янку, звернула на стежку, на якій паслося двоє козенят, і сягнула верболозів, сховавши і себе, і свого Смерда від щасливих поглядів, якими їх супроводжували жінки.
Тут вона змогла передихнути. Затягла Смерда глибше у верболози, майже до самої води, а тоді стала коліньми, що так захоплювали Йонту (Смерд ставився до них спокійніше), на траву і змила з обличчя піт. Потім вона сиділа на цій траві, дивлячись у небо, повне білих пушинок, і віддихувалася. Серце їй перестало колотитися, хоч ізсередини почав наростати глухий щем, який можна було б назвати і люттю. Бо щоки її знову заквітли рум’янцем, очі заблищали майже такі, як у кота, якого розглядала в тих-таки верболозах Галька; Марія встала і сильним кроком ступнула до чоловіка. Смерд напіврозплющив око і подивився на неї з тупим і радісним здивуванням. Марію це не зворушило, вона схопила чоловіка і затрусила ним. Але від струсу радісно здивоване око Смерда заплющилось, і Марія врізала своєму коханому такого ляпаса, що майже всі жаби, які вигрівали боки в тих верболозах, злякано скакнули у воду і надовго завмерли на дні річки. Смерд напіврозплющив обидва ока й подивився на Марію з любов’ю. Тоді Марія потягла його до води і кілька разів умокнула в річку. Смерд вирячив очі, пирхнув, а уздрівши Марію, всміхнувся лагідно й покірливо. За це він дістав ще одного ляпаса, але заплющився і по-християнському підставив другу щоку.
Марія не тямила себе. Вона била Смерда зліворуч і справоруч, виляски котилися над річкою, жаби повплавлялися в річковий намул і позаплющували зі страху очі, а Смерд підставляв під міцні Маріїні удари свої щоки. В неї вже втомилися руки, коли ж він сів, розплющив тихі очі й, ледве повертаючи язиком, якнайтепліше спитав:
– Чого ти б’єш мене, Марусь?
Вона отетеріла. Сіла і заплакала. Тоді він підповз до води і вже сам занурив голову в річку. Сльози текли Марії обличчям, роз’їдаючи густий рум’янець щік (от від чого старіють жінки!), а Смерд мочав і мочав голову, пирхаючи і чхаючи, доки не зміг глянути на світ більш-менш тверезо.
13
Галька кралася повз паркани, тримаючи перед собою пелену, в якій солодко спала її Лєна. Було вже зовсім темно, голосно кричали від річки жаби, заливалися солов’ї, заманюючи до верболозів інших шукачів пригод, ніч стояла густа й парка, вгорі лежав молодий місяць, біля нього тулилась, як дівчина, зоря; солов’ї співали й місяцю, і тій зорі; жаби теж співали і місяцю, й зорі: дві пісні, два натхнення – землі й неба, пуху й верболозів; хтось купався, принаджений і солов’ями, й жабами, бо зверескувала радісно жінка і бубонів чоловічий голос – все покривалося густим солов’їним лящанням. Галька несла пелену з Лєною і сторожко світила навсібіч очима, вечір холодив її голі ноги й живіт (вона не носила за новою модою сорочки), в пелені хиталася, як у люльці, Лєна, солодко посмоктуючи пальця; гавкали собаки, коли-не-коли прошмигне кіт – Галька вже майже досягла греблі. Але тут їй довелося затриматися: через греблю йшов цілий гурт мальованських хлопців та дівчат; кожен хлопець мав гітару і збуджено рвав пальцями струни. Дівчата солодко хихотіли, бо хлопці, граючи на гітарах, якось примудрялися зачіпати й своїх напарниць. Галька сиділа в бур’яні, перечікуючи, поки перейде цей похід, вона світила очима, як кішка, поколихуючи водночас і Лєну. Лєна спала, бо місяць, як і зоря, солов’ї і жаби, гітари і солодке хихикання дівчат були ще не для неї й не каламутили її сну. Не каламутили вони й Гальчиної душі, адже вона мала тепер тільки одну турботу – донести Лєну, тому терпляче сиділа в бур’яні й навіть не відганяла сіру лахмату кішку, що терлася тут-таки, в бур’яні, об неї.
Нарешті компанія пройшла, і Галька, зігнувшись над пеленою, проскочила великими кроками греблю. Тут їй довелося знову шмигнути у верболіз, бо вона побачила Ціпу й Ціпуна, які, взявшись під руки, робили вечірню прогулянку. Ціпун дихав важко, він мав 150 кілограмів, і це давалося взнаки у задушливий і каламутний вечір. Ціпа мала 125 кілограмів, але їй дихалося важко також – вони пливли у вечір, як дві непомірно роздуті риби, розтуливши роти й вибалушивши очі. Пливли повільно й скромно, наче не торкалися ногами землі, й Галька послала їм, таким тихим, кілька прокльонів. А коли вони повернулись і зникли в мороці, прокинулася Лєна. Вона випустила з рота пальчика й намагалася зловити своєю ручкою оту дивну, малу зірку в небі, яка так ніжно тулилася до місяця. Однак Галька побігла знову і заколихала її. Лєна заснула.
Галька бігла швидко й стрімко. Голова її відкидалася назад, у пелені гойдалася Лєна, голі ноги блискали в невиразному світлі молодого місяця та зір, і ряба Надька, яка востаннє озирала вулицю в підзорну трубу, знеможено опустилася на стільця й заплакала. Вона зрозуміла дві важливі істини: попри все, язиката дочка Трасицької казала правду, і їй доведеться, мабуть, на якийсь час забути свої громадські обов’язки: перед нею, як марево, як солдати на марші, заколивалися клопоти. Тому вона й плакала, облита каламутним світлом місяця і зір, а коли захекана Галька стала на порозі із задертим подолом і розтуленим од бігу ротом, вона не перестала плакати. У Гальки були розширені очі, ніздрі тремтіли, а з пелени витягувалася маленька, пухка ручка й щосили намагалася схопити в долоньку ту непокірну, ніжну зірочку, що здавалася їй найкращою із цяцьок.
14
Йонта вагався, чи купувати йому кухонного комбайна. Валька не підтримала його сумнівів, висловившись трохи категорично: “На чорта він мені здався!”, але ця категоричність не переконала Йонту. Бо він кілька годин простояв біля того комбайна (у той день, коли купував пральну машину), дивлячись на нього зі змішаним почуттям страху й зухвалості. Уявив на мент Вальку-кухонний комбайн і йому радісно теленькнуло в грудях: велика Вальчина постава поруч цих блискучих цяцьок (у душі він згоджувався, що все-таки то цяцьки) виглядала, як на рекламі: Валька всміхалася до нього фотографічною усмішкою, і очі її були щасливі. Йонта приплющився од задоволення: ревізор тресту їдалень Валька і Валька-кухонний комбайн. Валька перемелює м’ясо на електричній м’ясорубці (вони вже з сили вибилися біля тої, дідівської), – це так само, подумав Йонта, як возити у місто воду бочками замість водогону. Валька з рекламною усмішкою сидить на ослінці (як личить їй сидіти на ослінці!), а електрична м’ясорубка меле й меле, ковтає рожеві шматки м’яса і витискає пречудовий фарш; меле жилки і кістки, жилки і кістки теж стають чудовим фаршем і то не шкодить навіть Вовиним зубам Поруч ріже хліб інша машина (ми просимо вибачення в читача, який віднайде в Йонтиних мареннях технічні неточності), ще поруч шаткується капуста і збивається картопляне пюре або крем до торту. Домашній торт, зготований ревізором тресту їдалень з продуктів того самого тресту їдалень – це було як казка, як голубі крильця метелика в сонячний день – заради цього варто було переконати Вальку, що оте її “на чорта він мені здався” було чимось таким, ну... як це б сказати, як мушка в оці. Щоб вийняти її, треба підняти пальцями повіку й потрусити. Мушка пропаде, і світ знову стане ясний та чистий. Валька, звичайно, потрусила повіку, бо того хотів Йонта, а раз Йонта побачив в її оці мушку – читач, навіть недовірливий, може зрозуміти цю думку. Одне тільки в комбайні було непотрібне: кавоварка. Вже пізніше Йонта добряче розпитався, він зрозумів: продати її окремо від комбайна йому не вдасться, а кава в його домі – це щось таке, як зорі в небі. Він міг ще випити склянку білої кави, приготовану добросовісним ревізором тресту їдалень, але щоб йому капала в чашку якась гірка гуща – це вже занадто!
– А може, ми, Валь, – сказав про цю кавоварку Йонта, мудро примружуючись, – тоже станем антілігентами?
Валька зареготалась, а Йонта придбав у дім (не без роздумів та мук сумління) річ не таку вже в домі конче необхідну.
Йонта завжди знав, що робить, бо йому треба було відчувати торжество життя. Крім того, ми попросимо читача не забувати й сцени, з якої почалася ця оповідь – вибору, який Йонта зробив, оцінюючи сестер
