придивилася до внуки уважніше.
– Славненька, правда? – спитала Галька, всовуючи в рота Лєні пипку, і ряба Надька втомлено звелася.
– Я вже тут приготувала одежок, – і почала ритись у шафі, ущерть заповненій шматтям.
Галька позіхнула й щільніше пригорнула до себе дитину.
– Славненька ти моя!
– Назви її Лєною, – сказала від шафи ряба Надька.
– Я вже назвала, – сказала Галька, дивлячись на Лєну розчуленим поглядом
– Хто її батько? – спитала ряба Надька, і Галька не задумуючись назвала свого верболозного залицяльника.
Ряба Надька задумалась: ім’я було безнадійне, як глупа темрява, і тут одурюватися не випадало.
– А мені він і не треба, – мирно сказала Галька, вкладаючи Лєну в ліжко.
– Ніхто тебе з ним не бачив? – ряба Надька покинула вибирати одежки і стояла серед хати зосереджена й спокійна.
Тоді Галька розказала про дочку Трасицької і про верболозного залицяльника, який шмигнув у кущі, наче кіт.
– То така вирва! – сказала ряба Надька про дочку Трасицької, і Галька згодилась.
– А ти взнай! – коротко порадила вона.
– Та доведеться, от тільки...
– Чхати мені на них! – сказала Галька.
– Чхати, не чхати, а язики розпустять.
– Чхати мені на них! – сказала вдруге Галька.
– Зате мені не чхати! – звищила голос ряба Надька. – Щось тут треба придумати.
Галька хотіла втретє сказати про “чхання”, але зрозуміла материну рацію. Вона зітхнула й позіхнула
– Пізно вже, лягай спати.
– Треба щось придумати, – сказала Галька, і ряба Надька подивилася на дочку з любов’ю.
– Чхати нам на них! – сказала ряба Надька, і вони обоє заспокоїлись.
На дворі вже світало, і вони так потомилися, наче цілий день підкидали в жерло ненаситної молотарки снопи.
17
Йонтин поріг дивився на вулицю. Але хата, яку він посів, мала ще одну особливість, про яку не можна промовчати. Стежка огинала хату, бігла через город (цього року Валька здала його сусідам, наче передчувала події пухового періоду, лишила тільки грядки), по городі було висаджено якимось гарячим аматором озеленення міст цілий виводок нині аж білих од пуху тополь; потім стежка натрапляла на затишну лавочку під однією з тополь, на якій любили посидіти і жителі околиці, й заблуклі закохані, де їх удосталь обсипало тополиним пухом і де вирішувалися важливі, на все життя, справи: укладалися угоди, або ж розливалися сльози. Можливо, через це повз лавку текла річка, хоч наша гіпотеза (річка виникла з тих сліз) може й обурити недовірливого читача. Річка звалася Тетерів і починалася, радше, од великої греблі, з якої в правому кутку, якщо стати обличчям проти течії, виривається каламутно-зелений потік, котрий збиває унизу таку піну, що Йонта, не знаючи доладу місцевих див, гадав, що то позбивавсь у купки пух, який летить і зараз.
Але Йонту не цікавив нині пух, як і гіпотези походження річки; він сидів на лавочці, покурюючи “Біломорканал”, дивився на розлоге водяне плесо, на кущі по той бік річки (моста для закоханих, якого будували щороку, вже не зводили – це потрібно зазначити, щоб зрозуміти, чому закохані покинули ті розкішні кущі й замінили їх не зовсім зручними верболозами) і на човни, в яких сиділи самі жителі околиці, оскільки водну станцію перенесли на новий пляж (у річці виявилося по пуп води); Йонта дивився з показним спокоєм, як мирно плавали ті, і ті, і ті: жінка, чоловік, одна чи дві дитини, часом якась стара чи старий (старий здебільшого їздив сам), і в Йонти від зворушення затремтів кінчик губи. В цей час підійшов Вова і вмостив на лавці свій чималий задок, а на стежці, що з’єднувала цю лавку з Йонтиним будинком, вже заколивалася поважна й спокійна Вальчина постать. Валька йшла, як велетенська качка, перевалюючись з боку на бік, – звичка бути живими вагами й перекидати з руки на руку клунки. Вона й тепер наче перекидала ті клунки, і Йонта всміхнувся їй назустріч.
– Диви, папа, – торкнув його Вова й показав на річку, на якій плавали човни, навантажені жителями околиці.
Йонта зрозумів Вову, а Вова від захоплення розкрив рота. В цей час надійшла і Валька Вона стала за їхніми спинами, поклавши пухкі руки на спинку лавки й дивилася також: чисте плесо води, кущі по той бік річки, човни, завантажені жителями околиці.
– Скільки стоїть? – спитала Валька.
– Вещ, шо нада! – сказав тим самим тоном Йонта, і вони якусь мить зорили, як мирно плавають по водяному плесі жителі околиці. Вова тим часом смикав і смикав Йонту.
– Чого тобі? – подивився на нього Йонта.
– Слиш, папа, – все ще смикав Вова. – Купи желєзного.
– Щоб не протікав, – додала поважно Валька, і Йонта виплюнув скурений до останньої крихітки тютюну “Біломорканал”.
18
Все це діялося, як і купівля кухонного комбайна, без участі рябої Надьки, тобто без участі її труби. Причини до того були поважні, й читач мав змогу в тому переконатися. Через ті важливі й не зовсім приємні події читач матиме деякі втрати: так він ніколи не довідається, на які кошти прибудували собі Семенюки (Семенюк-молодший + дочка таксистихи) ще одну кімнату, а чергова сварка зі Семенюками відкладалася на невизначений час, який виходить з рамок цієї оповіді. Бо мозок рябої Надьки на кілька день перестав працювати для загального добра; треба було вирішити проблеми власні, її суспільна діяльність припинилася на два дні. Тепер вона чатувала на дочку Трасицької, яка, мов курка, котра вивела каченят, бігала вздовж берега і кликала Олєжика – Олєжик так само, як ті нерозумні каченята, пірнув у засипаний пухом світ, лазячи разом з котами і верболозними залицяльниками по тих-таки верболозах. Відстань від річки до каменя (той камінь годилося б писати з великої літери) була завелика, тому ряба Надька, в якої на два дні послабшала суспільна свідомість, рушила від каменя й повільно пішла до річки, захопивши помийне відро, щоб заодно набрати води й вимити вдома підлогу. Вона перехопила дочку Трасицької, коли та вже хотіла перейти до греблі й пірнути у верболози, а оскільки пух уже виморив її, забула про свого Олєжика, а помийне відро рябої Надьки почало випарюватися сонячним промінням, що було потрібно з дизенфекційних міркувань.
Таким чином дочка Трасицької пожалілася на Олєжика, і ряба Надька погодилася з мудрим її узагальненням “Тепер такі діти!”
– Он у мене вже доросла, – сказала ряба Надька, і ця тема так зацікавила дочку Трасицької, що вона аж озирнулася навсібіч.
На обличчя рябої Надьки наплив сум, такий безмежний, що в дочки Трасицької радісно тенькнуло серце. Тоді ряба Надька зітхнула й виголосила промову, яку вирішила повторити принаймні ще дев’яносто дев’ять разів. Вона проказала її, нітрохи не заникуючись і не збиваючись, а оскільки значення її немале (не кожну промову проголошують сто разів), ми зважуємося подати її від слова до слова, не вмішуючись у її стилістичну структуру
– Хто б подумав, – сказала ряба Надька, – що впаде на мене такий сором? Господи, коли б мені хто сказав, що таке має случиться, я б йому очі заплювала. – “А заплювала б”, – подумки згодилась у цьому місці дочка Трасицької. – В нашому роді споконвіку не було байстрюків, – дочка Трасицької при цьому всміхнулась (ясна річ, також подумки). – Я їй годила, я їй те, я їй се, а вона дивіться: отблагодарила! – ряба Надька при цьому витисла сльозину з правого ока; згодом, коли вона повторила це п’ятдесят два рази, довелося витискати сльозу і з лівого ока; дочка Трасицької при цьому притакнула, намагаючись дивитися на співрозмовницю якнайспівчутливіше. – Від теперішніх дітей благодарності не жди! Мало я била її, сучку, їй,
