спробувати наздогнати старого, але щось його стримало. Пізніше він розказав цю історію своєму земляку й приятелю, з яким вони разом служили. Чоловіка, коли він житель Мурманська, вирішили вони, розшукати не важко, треба тільки звернутися до адресного бюро. То, напевне, був Сашковий батько, інакше не зреагував би він так на його слова. Може бути, сказав тоді приятель, що Іван Павленко мав якісь свої підстави остерігатись колишніх знайомих, але які? Страх перед аліментами? Хлопець уже давно повнолітній, і батько це чудово знав. Може, він учинив щось не те під час війни, а зараз переховується? – припустив його приятель. Але Сашко був іншої гадки: батько миттю збагнув, хто перед ним, і не забажав із сином контакту. Зрештою, коли мав рацію його приятель, то батько міг жити в Мурманську не під своїм прізвищем – оце й варто було перевірити. Але в адресному бюро, куди вони з приятелем таки звернулися, їм видали точну адресу Івана Карповича Павленка, 1924 року народження, який мешкав на проспекті Леніна в будинку під номером 25 у квартирі 54, тобто ніякої детективної історії, яку сподівався відкрити Сашків приятель, не могло бути, батько втікав тоді не від власних гріхів, а таки від сина, бо, здається, єдиним його гріхом і був той син, тобто він, Сашко Войцехівський – прізвище материне, людина 1949 року народження, доля якого склалася ементарно – жити без батька. Але за вказаною адресою Сашко так і не пішов, хоч приятель і переконував його те вчинити – що б це, зрештою, дало? Хіба те, що, побачивши його, той чоловік зачинив би перед ним двері або ще й вилаяв за надмірну нав’язливість. Ось чому, беручи в руки батькового листа, якого той прислав оце до матері, Сашко здригнувся, побачивши адресу, – була вона та сама, яку добре запам’ятав. Однак матері цієї історії не оповів, знаючи, як вона спалахує в подібних ситуаціях, – не хотів вислуховувати зливи античоловічих звинувачень, якими б мати ще довго обсипала б його батечка. Єдиним результатом цієї зустрічі стало те, що, повернувшись додому, він витяг зі сховку батькову фотокартку і пересвідчився: все правильно, доля там, у Мурманську, звела його таки з батьком. Ні, він не порвав тієї фотокартки, але образ, на ній відбитий, утратив для нього ту принаду, якої раніше йому надавав. Отже, батько таки був Коником- Стрибунцем, інакше чому б мав лякатися власного сина? Тоді, в 1975 році, йому був лише 51 рік, тобто мав ще здоров’я і силу, і признатися до сина значило б узяти на себе якісь щодо нього зобов’язання.
– “Розгулявся на всі боки, все байдуже, все дарма!” – процитував уголос Сашко і схаменувся: на нього з цікавістю дивилася від ґанку, що виступав просто на вулицю, особа жіночої статі, цнотливо зав’язана білою хустинкою і непевного віку, тобто куца Наталка.
– Доброго дня! – привітався він до особи, і та відповіла, лукаво блиснувши оком.
Отже, історія складалася своєрідна. Чи так уже відчував батько провину, велику провину, як писав, перед своєю першою жінкою та сином, адже тоді, в Мурманську, явно від того сина втік? Чи так уже мучився і чи усугублювалася його вина, чи справді родина в Житомирі, яку покинув, була для нього “справжня”, і чи конче треба було йому ламати ту другу сім’ю, коли б до сина він тоді признався? І, зрештою, чи жалкував він “все життя”, або хоч і трохи за тим, що приніс першій своїй родині “велику кривду”? “Він шельма, – почув схвильований, скоромовний материн голос. – Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова”. Здається, мати й справді мала рацію, кажучи це, і не тільки ураза й задавнений біль рухали її вустами. Відчув, що його млоїть. Щось пізнавав у собі недовідоме, дратівливу роздвоєність і хвилювання – зрештою, був він і справді нездоровий. Легка нудота підступала під горло, і він радо б десь присів, але йшов вулицею, де не було лавок. Тому повернув у парк, а звідтіля вийшов на бульвар. Сидів на лавці й дивився, як біля його черевиків повзали мурашки; тіло його обхопила млявість, а може, й сонливість; відчував потилицею сонячне проміння, очі приплющилися – хотів перепочити від цих думок та хвилювань. Не бажав повертатися додому, бо тут добре, тихо й затишно. Поступово заспокоювався, стояла біля нього тиша, прозорий коридор бульвару з синім тремким повітрям, з метеликами, які неквапно снували між дерев. Один з метеликів, кропив’янка, сів на протилежний кінець лавки й помахував крильми, поводячи сторожко вусиками. “Що вони шукають тут, ці метелики?” – подумав він.
Завищала коляска, Сашко не без здивування упізнав ту ж таки жінку з сонними притуманеними очима, що помітив її ще на початку сьогоднішньої мандрівки. Метелик стріпнув крильми і знявся з лавки, а жінка розвернула візочка й сіла навпроти, виставивши пару пухких колін. Відкинулася на спинку й приплющилася – вночі явно недоспала.
І позираючи на ту сонну, з пухкими коліньми молодичку, ще зовсім юну, бо щось дитяче застигло на її змореному лиці, він подумав, що в тому батьковому листі було, окрім лукавово, щось по-справжньому щире, що людина пише покаянні листи не з легкого серця, що зима й справді постукала по його розуму й душі, і що написати листа колишній жінці завдання психологічно важке.
“Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я!” – продекламував подумки. – “Чуєш в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь земляче, як се лихо перебуть?”
У візочку запхинькала дитина, і пухкі коліна навпроти підстрибнули. Жінка завозила туди-сюди коляску; Сашко ледве витримував те однотонне повискування. Нарешті здався і встав. Але звівся зарізко, крутнулася голова, і він стояв якусь мить, дивлячись на жінку. Вона блимнула на нього цікаво чи й сердито, але продовжувала тягати туди-сюди вискітливого візка – повні білі ноги енергійно полискували перед його напівпригашеним зором. Сашко рушив бульваром між м’яке мерехтіння світлотіней, між ряди лавок та дерев; на лавах сиділи люди, а біля них ганяла й горлала дітвора. Пообабіч бульвару тяглися дві шосівки і по них котилися авта – він сам був наче авто, в якогось щось негаразд із мотором. Спинився й дихав, ніби бігун після довгої дистанції. Збоку голосно заревіло, аж затрусилося повітря, – на шосівку виповзав бульдозер. Хитав великим, приставленим спереду гребком, гарчав, потрушував могутнім тілом і розбивав виплесками того гарчання синє повітря в прозорих коридорах бульварів. Сашко уздрів, як нервово тріпоче облите сонцем листя; в будинку навпроти жінка розчинила вікно, розсунула фіранки, обперлася білими, аж молочними руками об підвіконня, налягла грудьми – добродушно дивилася на потвору, яка ярісто тарахкотіла гусеницями об асфальт. Пролетіло кілька переляканих голубів; Сашку прийшла до голови дурна й блаженна думка, що весь цей шум на досі тихому бульварі пробудився від крику того дитяти, яке прийшло у світ цих машин- почвар, щоб ними повелівати. Під ногами в Сашка лежала цукерчата обгортка, і він утупився в неї, бо на обгортці було намальовано літака; інший літак, уже справжній, стояв на дитячому майданчику і по його трапу підіймалися один за одним діти, серед яких можуть бути діти і його. Вони всядуться у м’які крісла і перед ними спалахне екран – діти захоплено полетять у світ власного майбутнього. А тут, унизу, на хіднику бульвару, стоїть, намагаючись утримати рівновагу, людина із зіпсованим мотором у грудях; людина з широко розплющеними очима і кричить подумки білими, як сніг, губами: “Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, її лісі ворон кряче!” І він раптом повірив, що той Коник-Стрибунець, про якого весь час сьогодні думає, можливо, колись опинивсь у подібній ситуації, і раптом злякався; можливо, однієї ночі він також прокинувся (чи не сьогодні це сталося?) і побачив раптом серед неба летючого коня, котрий мчав через небо, ніби комета – віщунка лиха. А ще відчув той чоловік гострий запах землі й збагнув, що так не може пахнути заполярна земля. І він подумав раптом: чи не пропустив, може, часу покаяння, адже досі був певен, що в нього є ще багато часу, що і цей час не пізно прикликати будь-коли, що зима ще далеко, за горами та долами, що йому, Конику-Стрибунцю, можна стрибати й бавитися, співати й танцювати – ні про що важке не думати. І от тільки в ту ніч, можливо, за тиждень перед тим, як приснитися рідному синові, коли й він, Сашко, відчув на обличчі зимовий подих, той чоловік, Іван Павленко, збагнув, що оце він настав – єдиний час покаяння. Зірвався з ліжка і, як був, у білизні та босий, сів до столу, вихопив з підставки ручку й написав листа. І тут розчинилося сколихнуте вихором вікно, вітер вихопив пописаного листа з-під його рук і погнав через ліси й гори, уже покриті снігом і через це негостинно-холодні, а сам він підійшов до розчиненого вікна й дививсь у темінь, власне у ніч-день, бо там, на Заполяр’ї, на початку літа ніякої темені нема, хоч сніг може ще покривати й горби, й долини. Отож дивився він на темінь – білий іскристий сніг, отой образ Вічності, яка прийшла до тебе, розчинила безшумно двері й готова покарати тільки за те, що ти ніколи не думав, а що тебе чекає завтра?
5
Дружина поралася на кухні, діти й справді побігли в кіно, яке крутили в умерлому й поставленому на дитячому майданчику літаку; Сашко сів у тісному проміжку (кухня в них мікроскопічна), між столом і білим кухонним пеналом; фіранки були розсунуті, й він міг бачити шматок хідника, на якому весь час вигулькували якісь люди. Оповідав жінці тихим голосом оту історію з батьковим листом, а потому й історію зі сном, коли йому приснився батько на смітнику, побитий і закривавлений; про те, що сказала мати і що вирішила; про її немилосердного засуда; про те її “а тепер танцюй, небоже, на морозі гопака” – розповідав це дружині, бо
