сподівався на її практичну мудрість: йому самому важко щось вирішити розумне, бо й сам він був для цієї жінки якоюсь мірою Коник-Стрибунець. Окрім того, коли щось важливе вирішуєш не ти, а хтось близький, кому улягаєш, як просто тоді зсувається гора із пліч!
– Мати має рацію, – сказала дружина, кришачи на дощечці криваво-брунатного буряка, – той твій батько й справді хороша штучка. Так просто жінка не одержуватиме за чоловіка зарплату, певне, пив добряче й гуляв. Діти його не люблять, значить є за що – добре в’ївся їм у печінки. Не бери тієї історії до серця, – сказала турботливо вона, – побережи себе!
Вона краяла й краяла буряка, й Сашко почудувався: смужки виходили рівнесенькі, однієї товщини. Руки його жінки були багряні від бурякового соку, а думки чіткі, виважені, рівнесенько відбатовані зовсім так само, як оці бурякові смужки.
– Коли тверезо розмислити, – казала дружина, – то він батьком твоїм називатися недостойний, сам же казав, що не озвався до вас ні разу, а коли ти його в Мурманську відшукав, то паскудно від тебе втік, як шкідливий кіт. Я до таких милосердя не маю.
– Тепер уже точно знаю, – мовив Сашко, – там, у Мурманську, це був він...
– Я тобі й раніше казала, що то був він, хто б іще? – жінка почала краяти капусту. Ніж і пальці були червоні від буряка, і капуста де-не-де ясніла червоними плямами. – Ні, я таких людей не розумію. Судити таких треба!
– А коли б це був твій батько? – спитав Сашко. – Тоді б ти так спокійно не говорила.
– Мій батько, – рівно відказала жінка, – мене доглядав. Мій батько горба надривав, щоб нам легше жилося, через це і н могилу пішов передчасно. Ти мого батька з цим паскудником і ю рівняй!..
– Я не про те, – тихо, але вперто сказав Сашко. – Питаю, коли б твій батько виявився такий?
– Сказала б те саме, – вона взяла багряними пальцями жмута пошаткованої капусти й кинула її до кастрюлі. – Чи може, хочеш, щоб він приїхав сюди, в нашу конурку на одну кімнату? Це хочеш сказати?
– Нічого я не хочу сказати! – буркнув він.
– Нє, ти це хотів сказати. А я не бажаю приймати до себе ніяких п’яниць і блудяг.
– Але ж я нічого, Ольцю, такого не сказав! – змолився він.
– Не забувай, що ти нездоровий, – різко мовила жінка. – Тобі самому треба спокою і догляду. Зрештою, не до тебе ж він звертався...
Це була правда. Нещадна, але ясна в своїй очевидності, бо таки не до нього був посланий той крик із далекого, холодного краю. Та ж, до кого він був посланий, знайшла також недвозначне рішення: “Опізнився, небораче, – ось яку відповідь знайшла Поліна Войцехівська. – Хто кохав життя ледаче, непереливки тому!”
Він сидів і дивився на клаптика хідника, що виднівся з вікна Хідник був порожній – сірий рівний асфальт, на якому світліють цятки недопалків, сірників та обгорток з-під морозива й цукерок. Голосно лементували горобці, обсівши липку, що росла під їхнім вікном Сашко подумав: а що, коли вчинити простіше. Піти на пошту й послати йому гроші. І отак висилати щомісяця, бо хоч і правду казала його жінка, – це була правда тільки однієї мірки. Існувала ще інша правда, про яку не став казати, бо вона словами не виявляється – це правда отого сердечного щему, який не може не відчувати, чи не тому він свого часу повернувсь у сім’ю? Є житейська проста і ясна логіка, яку йому з нездоланною переконливістю виповіли сьогодні й мати, й дружина його, а є правда недовідома. Правда задавненого болю, такого собі безнадійного розглядання напівстертої фотокартки, випадково знайденої в щілині материної шухляди; є правда Коника-Стрибунця з його нестримною втечею у світ краси й волі. Є правда людської самотності,
яка раптом остуджує гаряче серце, – і чоловік уже не той, чоловік раптом починає дивуватися з себе, бо той, котрий жив у ньому раніше, зник, а може, й помер. За одну ніч можна перейти рубікона, в людині може вмерти одне “я”, а народитися друге, бо людина недаремне сподівається на всесильну милість часу покаяння, але нема покаяння без прохально протягнутої руки. І вона протягує ту руку, тобто пише: “Я дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, коли ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину”. Сашко не міг висловлюватись у цій ситуації так категорично-нетерпимо, як мати його й дружина, але він був од цих жінок залежний. Сам потребував їхньої опіки, бо і його сила надломилась, як і в того невідомого батька. Він сам Коник-Стрибунець, і вже не має ані сили, ані завзяття доказати свою правоту, як доказував колись із Вовкою, котрий опоганив йому шапку і немилосердно дрочив Коником- Стрибунцем. Сашко був залежний і від дітей своїх, оцієї тісненької квартирки, “конурки”, як назвала її дружина, від малої зарплатні, та й невідомо, чи довго зможе працювати, адже завтра-позавтра йому таки доведеться йти до тих байдужих і трохи брутальних білих халатів.
– Що це ти задумався? – спитала жінка, обмиваючи під струменем тушку курки.
– Я не задумався, – відповів тихо. – Я не маю слів.
– Не гризися, – м’яко сказала жінка. – В тебе є мати й ми...
6
Він пішов прилягти, поки в хаті тихо і не ввірвалися з гамором діти, і настільки був зморений, що відразу ж заснув.
Йому привидівся той-таки сон, що й уночі: вони лізуть із батьком по майже прямовисній скелі. Хапаються за виступи і за непевні, дрібні кущаки, якими поросла скеля. Намацують босими ногами щілини й притискаються спинами до розпеченого сонцем граніту.
– Ще трохи, тату, – сказав Сашко. – Бачиш отого куща?
– Бачу, – сказав батько, обличчя в цього було аж лискуче від поту. – Але в мене немає вже сили.
– А ти знайди ту силу, знайди! – закричав Сашко. – Я сам ледве тримаюся!..
– Бачу, – сказав тихо батько, – саме тому в мене й немає сили. Будь милосердний.
Сашко стояв, розпластаний на скелі, розкинувши руки й і ноги, серце важко билось у грудях, відштовхуючись від каміння, на якому був розіп’ятий; одна рука його трималася за колючого терена, а друга за кореня, ноги його висіли над прірвою, а з тієї прірви вирвався раптом тонкий і гострий крик...
Він прокинувся й побачив перед собою яскраве, залите голубим світлом вікно, а в ньому летючого вогняного коня.
– Чого ти кричав? – спитала десь зовсім поруч дружина.
– Дай валідолу, – прошепотіли сині його вуста. – І швидше, будь ласка!
1987р.
Інтерполяція
І йшов небом Пастух у синьому плащі та в кепці, із золотою ґерлиґою в руці, награючи, як це водиться в букулічній поезії, на сопілці, а хто зі сплячих посельців околиці був інтелігентніший, бачив у тій сопілці флейту; біля Пастуха покірливо ступав покритий темною попоною, жуючи вату хмар, вогняний кінь, в якого з ніздер вряди-годи виривалися іскри; а всі вони, жителі вулиці, були зігнані у спільну кошару, котра була збита з напівзгнилих дощок; і ця отара розмістилася саме там, де найгустіше насаджено будинків, на невеличкому майданчику між дворами й туалетами, тобто саме там, де жила і найчастіше любила вистоювати ряба Надька. Були забиті в тій кошарі в купу – усі мали овечі шкури, але обличчя кожен своє. І дивно змішалися поміж себе, ніби сплетені тілами у сітку, котра покривала квадрата кошари. Згори ж виглядало, що всі вони сплетені одним поворозом, який тягся від одного до другого, захльостував третього, тягся до четвертого, уплутував п’ятого – і не було в цьому нічого дивного, всі-бо так само були сплутані поміж собою і вдень. Отож отара, сплетена єдиним поворозом, ворушилася, ніби згустки тьми, у тій ночі, й ті згустки часом темнішали, а часом розріджувалися, часом щось вигукували, сварилися, билися чи сплітались у любовному злитті. І над усим цим провисала інша сітка, цього разу тонша – сітка теплої, спокійної й мелодійної музики, сопілкової чи флейтової, як собі хто її чув. Пастух грав із заплющеними очима, відтак
