Митькова мати витягла з кишеньки накрохмаленого плаття так само накрохмаленого носовичка і гучно в нього шморкнула. Вася Равлик поспішив відійти, бо зашкребло на серці – шкода йому стало й Митька Гілляки, і його матері з накрохмаленою хусточкою...
Пригнався додому, Рая все ще спала, хоч сніданок на столику був з’їдений.
– Вставай, – сказав безцеремонно. – Приніс гроші.
Вона перекинулася на спину й розплющилась.
– Купиш нове плаття й білизну, – мовив діловито. – Скільки тобі для цього тра?
– Скільки даси, – вона позіхнула не прикриваючись.
– Я ж не знаю, скільки воно коштує.
Вона вилізла з ліжка з помнутим, несвіжим обличчям, зі слідами помади на вустах, розколошкана, але з юним, бронзоним тілом, потяглась як кішка і знову позіхнула Ліниво взяла сіре плаття зі спинки стільця й неквапно натягла, ховаючи те юне бронзове тіло.
– Сто рублів вистачить? – спитав Вася Равлик, хоч зняв з книжки триста.
– Сто рублів? – викруглила очі Рая. – Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?
– Гаразд, – сказав він, – але обов’язково білизну.
– Вона мені не тра, – сказала неохоче.
– А що тобі тра?
– Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні...
– А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, – сказав він. – Духи купи. І плаття купи.
Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала
– Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.
– Вона не шука мене, – сказала Рая.
– А ти до неї не хочеш навідатися? – спитав обережно.
– Не вкраду я твоїх грошей, – раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.
– А я й не думаю, що вкрадеш, – поспішно сказав. – Хочу, щоб потрібне собі купила.
Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.
– Чого ж не йдеш?
– Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, – сказала.
– Купиш собі помаду, тіні й лак, – згодився він.
– І духи?
– І духи.
Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.
– Мені не треба стільки грошей, – сказала хрипко.
– Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.
Вона понурилася.
– Не принесу, – шепнула.
– Ну, то чорт їх забирай, ті гроші, – сказав легковажно. – Одягнися тільки по-людському. І так, як хочеш сама.
Знову зиркнула на нього, й він відчув інтерес до цієї гри. А й справді: чим воно кінчиться? Рая пригноблено сиділа на стільці.
– То чого не йдеш?
– Не давав би ти мені таких грошей, – сказала, відвернувшись.
– А я даю! – з викликом мовив Вася Равлик.
– Потім сваритися будеш. А може, й битися.
– А тебе вже били? – здивовано спитав Вася.
– Ну да. Спершу давали гроші, а тоді й били.
Він аж задихнувся. Господи, яке затуркане створіння! Яке воно дике, зачаєне й безпомічне! Як воно могло вирости в світі отаке і як може жити?
– Не буду тебе бити, – сказав сердешно.
– Всі так кажуть, а потім б’ють, – мовила печально Рая.
– Е, роби як хочеш, – сказав Вася Равлик і пішов на кухню: йому треба було готувати обід. Отож удав, що забув за Раю, що зайнятий картоплею, морквою й капустою, але вухо його було там, біля кухонних дверей, вухо його наслухало всі звуки, які долинали зі спальні. І те вухо почуло, як рипнув стілець, а око його, яке блимнуло у бік дверей, уявило, що Рая таки взяла гроші й пожадливо їх перерахувала, а десь у глибині його мозку прокинувся такий собі равличок, котрий виставив ріжки, але не просив сиру на пиріжки, а прошепотів Васі сакраментально, як брат братові: “Оце ти від неї, Вась, і відкупився”… Вухо його чуло, як Рая вийшла з кімнати в другу, і око побачило її у вирізі кухонних дверей, вона раптом спинилась і злякано в його бік подивилась. Але Вася Равлик був хитрий, як усі равлики, тому показав їй спину. Вона ж постояла трохи в прохідній кімнаті, перед дверима на кухню, а тоді й зникла. Вухо Васине почуло, як рипнули сінешні двері і як вони зачинилися. Він метнувся до вікна і з-за фіранки почав стежити. Рая зупинилася на ґанку, озирнулася на вікно, і він уразився, яке сумне було в неї обличчя. “А що, – прошепотів на дні його мозку брат-равличок, – уже вона тебе й покидає?” Рая зійшла зі сходів і рушила до хвіртки. А біля хвіртки ще раз озирнулася. “А хай собі йде, – прошепотів Васі його брат-равличок, – бо навіщо тобі цей клопіт?” – “Замовкни, занудо”, – сказав равличкові Вася і відвернувся од вікна, бо йому треба було ще й обід варити. “На одного звариш, чи на двох?” – спитав брат-равличок, і Вася сердито долив у кастрюлю води, щоб було таки на двох.
– Замовкни, занудо, – сказав уголос, і йому стало так само печально, як печально було й отій дівчині- жінці, котру невідь-чого чоловіки чортицею називають...
Відтоді й почалося його нетерпляче чекання. Отой равличок-брат увесь час його переконував, що вона більше до нього не повернеться, що не тільки він зрозумів, що відкупився від цієї дівчини-жінки, а й вона сама те зрозуміла не гірше за нього, тому, можливо, й була сумна, адже це він її таким чином ніби виганяв. Але в його голові сидів не тільки той нещасний брат-равличок, а хтось іще один, може, змій, і той змій почав нашіптувати Васі іншу пісню, а в тій пісні йшлося про те, що він, Вася Равлик, себе дурить, що він недаремно вигадав собі й пустив через вухо в голову отого єхидного брата-равличка, бо він має плани зовсім інші, що він прагне ту дівчину купити, а не відкупитися від неї. Хоче прив’язати її до себе, а що це значить? Це значить, що він її почне (звісно, при тій умові, коли Рая витримає випробування грішми і таки повернеться) до себе приручати, вселяти почуття вдячності до себе, щоб вона була від нього залежна і пристосовувалася до нього, а не він до неї, щоб вона була, зрештою, не отаким чудом, а жінкою, як усі. Звісно, й таке життя навряд чи довго в них протягнеться, Вася Равлик це розумів, але навіщо йому думати про майбутнє, коли йому з нею зараз цікаво; принаймні значно цікавіше, ніж було з іншими дівчатами, до яких він пробував підбивати клинці. З тими дівчатами годі було повести отаку гру, яку веде зараз, вони були елементарні, як монета в дві копійки. А Вася Равлик хотів чогось трохи й незвичайного, хотів дівчиною очаруватися, трохи в ній і богиню бачити, таємницю з кількома невідомими.
– То, може, ота повійниця і є богиня? – спитав єхидненько у нього брат-равличок.
– А може, і є, – занозисто відповів Вася Равлик, хоч чудово розумів: Рая – не богиня. Але таємниця з кількома невідомими в ній була, окрім того, незважаючи на її певну холодність у справах любовних, на її, зрештою, дивоглядну нерозвиненість, Васю Равлика все ще до неї нестримно вабило.
– Ага, – сказав брат-равличок. – Значить, ти нею очарувався?
Але ні, Вася Равлик зовсім не очарувався Раєю, у Васі Равлика навіть у голові не було, що цей зв’язок протягнеться довго; зрештою, він тоді себе б на посміховисько виставив, бо тоді не міг би й по вулиці пройти з нею, їх би з’їли вуличні плетухи, а скільки зневажливих слів сказали б?
– Не гризися, Вась, – сказав брат-равлик. – Не прийде вона більше! Ти від неї відкупився. Плюнь і розітри, Вась, їй-бо тобі кажу. А тоді знайди собі дівчину як дівчину гарну, порядну, роботящу, щоб тобі сорочки, шкарпетки і труси прала, і обід варила, і в хаті лад наводила б.
Це сказав Васі той єхидний брат-равличок, саме коли він мив підлогу, коли віник вимітав із кутків сірі мотки збитої в павутину пиляки, коли поставив на підлогу відро з водою, щоб ту підлогу протерти вогкою
